Що отримає Європа, впускаючи росіян-втікачів?

Шарль Мішель навіть не уявляє собі, яку фатальну помилку робить, закликаючи гостинно зустрічати російських громадян, які чимдуж втікають від мобілізації. Приймаючи ухилянтів із розпростертими обіймами і щільно заплющеними очима, Євросоюз, сам того до кінця не розуміючи, дозволяє майбутнім творцям чергової хвилі російського реваншизму залягти на дно у комфортних умовах. Все, що залишиться робити таким глибоко всередині ображеним на захід шукачам безпечного притулку – це лише чекати зручного часу для того, щоб почати розвалювати Євросоюз із середини. Посиливши цим самим розкол, який і без того вже став доволі помітним. Надто у нинішній воєнній ситуації.

В полоні інфантильних ілюзій

Не минуло й кількох днів з того моменту, як перший російський біженець від мобілізації ступив на європейську землю, перебувати на якій жоден з них не має ані найменшого права, як у Берліні та Брюсселі майже одночасно почали говорити про неприпустимість блокування шляхів втечі для росіян.

Раптових пацифістів, які щодуху дають зараз драла в напрямку таких рятівних західних кордонів помилково сприйняли за переконаних опонентів режиму. Гнані тваринним страхом перед дочасною смертю на війні, представники російського «громадянського суспільства» стали у європейських очах тотожними так званим ліберальним опозиціонерам.

Показні ліберали принаймні декларативно засуджують Путіна разом з його посіпаками у Кремлі. Така публічна позиція створює принаймні формальні передумови для надання притулку неугодним. Непримиренно вороже ставлення до правлячих кіл у Москві, приправлене різкою критикою на їхню адресу в принципі, можна вважати корисним. За рахунок публічного осуду злочинних дій путіністів можна підтримувати в тонусі європейські суспільства не даючи тим забути про війну.  Крім іншого знані європолітики прихистивши російських дисидентів здобувають собі додаткові політичні бали. Тоді, як спраглим вільного та безтурботного життя посереднім росіянам взагалі нічого запропонувати натомість. Лише більше зайвих голодних ротів, котрі потребують забезпечення коштом державних бюджетів західних держав.

Однак, як ми бачимо, староєвропейцям досить і того факту, що боязкі російські слабосилі громадяни демонструють небажання воювати. Вмістом колективної свідомості дезертирів наші західні партнери не цікавлять і зовсім. Достатньо просто не виявити зовнішніх атрибутів прихильності путінському імперському мілітаризму у вигляді літер «Z».

Публічні заяви, що лунають з вуст спочатку репрезентантів німецького політикуму, а згодом і самого Шарля Мішеля чітко нам це демонструють. Так, глава німецького МВС каже, що відмова від участі у війні інспірованій російським президентом сама по собі вже є вагомою причиною бути готовими всіляко сприяти бажаючим уникнути гіркої долі гарматного м’яса. Ніколи до цього ще західні еліти так жорстоко не помилялися. Невиправний інфантилізм характерний чомусь Європі й досі в оцінці ризиків, які створює будь який, навіть цілком собі безневинний на перший погляд росіянин, невпинно продовжує вилазити боком.

Перші паростки серйозного розколу

Перші ознаки по справжньому згубного впливу російського мігранстського питання, в тому чи іншому його прочитанні, на і без того досить благеньку європейську єдність далися взнаки вже дуже скоро.

Принципово проти того, щоб блокувати шлях на захід для спочатку звичайних російських шукачів кращої долі, а тепер і всіх, хто прагне знайти порятунок від мобілізації, виступила окрім Німеччини ще й Угорщина. Ба, більше. Офіційний Будапешт вирішив піти ще далі та взагалі заявити, що попри загальноприйняті віднедавна обмеження проти російських політичних мігрантів, чи то лібералів, чи просто охочих ще пожити замість потрапити на фронт, і далі продовжуватиме видавати всім бажаючим російським громадянам шенгенські візи. У відповідь на це Брюссель, як і до речі Берлін, не зробив рівно нічого по справжньому дієвого.  

Вчергове пішовши супроти правил формальної логіки та діючи явно всупереч базовим принципам і цінностям на яких було засновано ЄС, Орбан вже бозна який раз поспіль підтвердив справедливість присудженого Угорщині під його керівництвом статусу гібридного режиму.

Позбавлена здорового глузду позиція окремих європейських країн на кшталт Німеччини та Угорщини цілком справедливо обурила держави схильні оцінювати потенційну загрозу, яка походить від мігрантів, набагато реалістичніше. Передусім мова про найближчих після України сусідів терористичної держави, шо іменує себе росією, котрі входять до ЄС та НАТО. Політику подвійних стандартів на цей момент засудила зокрема Польща, країни Балтії, Чехія та Ірландія. Хоча здавалося б, де Ірландія, а де росія з точки зору відстані. В останні дні з’являється інформація, завдяки якій ми дізнаємося про приєднання також і Фінляндії до табору тверезомислячих членів євроатлантичної співдружності держав.

На превеликий жаль нам зараз доводиться спостерігати за тим, як колективний захід, а перш за все Європа, повільно, але впевнено провалює тест на консолідованість, стоячи перед обличчям безпосередньої загрози з боку Росії.

З упевненістю можна відзначати прикрий факт того, що неможливість віднайти в собі політичну волю, яка б дозволила прийняти вольове рішення щодо невідворотності потреби зачинити кордони для всіх без найменшого винятку росіян ставить під загрозу, за найгіршого сценарію, саме існування ЄС, як блоку. Джерелом найбільшої небезпеки будуть якраз таки ті вище згадані боягузливі втікачі від мобілізації, яким достатньо позбутися символіки, яка видає в них відданих послідовників імперських ідей, котрі культивуються кремлівською верхівкою серед російського населення.

Період розпаду

Достатньо поглибивши розкол, який вже нині можна назвати доконаним фактом політичного життя ЄС у цілому, російські антимобілізатори врешті доконають євроспільноту, якщо не вживати невідкладних заходів. З легкої руки Шольца та завдячуючи підбадьоренням з вуст Шарля Мішеля, відверто антизахідної російської людської маси відчутно побільшає у Європі.

Питома вага російських голосів у загальноєвропейській суспільній думці зросте в рази. В результаті матимемо різке зростання євроскептицизму та російського реваншизму відповідно.

Мітинги за дружбу і вічний мир з росією збиратимуть набагато більше промосковського люду. А найголовніше – вони далеко не завжди будуть зрежисованими, як це було у випадку з маніфестаціями у Чехії та Німеччині дещо раніше.

Значне збільшення російських голосів під час виборів у різних європейських країнах(найперше звісно ж серед таких будуть Німеччина, Чехія, Угорщина) призведе до ще більшого, ніж досі росту популярності лівого популізму, а відтак і до щораз потужнішого запиту на появу виражено євроскептичних політичних сил, які вимагатимуть виходу з ЄС, а далі вже й з НАТО(див. вимоги протестувальників у Чехії).

Тож уже зараз вкрай необхідно проводити фільтраційні заходи серед тих росіян, яким таки вдасться тим чи іншим чином просочитися у Європу. Бо, як показує приклад України, якщо вчасно не реагувати на сплячих агентів ворога, доводиться потім гірко шкодувати про запізнілі, хоч і врешті правильні дії. Тому Європі слід для початку запровадити свого роду іспит на світогляд, який буде покликаний відрізнити росіян, котрі справді сповідують західні ідеали, від звичайнісіньких опортуністів, звичних жити за європейську соціальну допомогу. Точно так, як до цього у росії жили за мінімальну зарплату. Все це потрібно робити, аби запобігти повторенню місцевих спалахів «російської весни» у найвразливіших країнах євроконтиненту.

Допомігши Україні зупинити настання російської весни на землях нині окупованих, європейці за тим зобов’язані не допустити настання Празької, Будапештської та інших весен, які потенційно можуть принести у своїх головах сьогоднішні російські ухилянти.