Хто кого захистив у перші дні війни?

Дискусія, яку збурив нездоровий інтерес Державнного бюро розслідувань до ролі генерала Сергія Кривоноса в обороні аеропорту «Київ», виходить далеко за межі конкретного кримінального провадження, конкретної особистості та конкретного епізоду війни.

Це засаднича дискусія про те, хто врятував українську державність наприкінці лютого – в березні поточного року: влада чи народ? Це питання настільки фундаментальне, що відповідь на нього розділятиме сімʼї і вирішить долю наступних виборів в Україні.

В мене особисто немає сумнівів (і тут я не погоджуюсь зі своїм другом генералом), що президент Володимир Зеленський дуже гідно повівся у перші дні війни. Тільки за те, що він не втік з Києва у лютому і не погодився на умовний Мінськ-3 у березні, його варто було обрати главою держави в 2019-му. Тоді я аплодував йому стоячи, бо якщо б влада посипалась, ми б наразі повторювали героїчно-безнадійний спротив набагато організованішому ворогу в кращих традиціях УПА. Напевно українські моджахеди відправили б до пекла тисячі росіян, але навряд чи втримали б державу як складну інституційну конструкцію.

З іншого боку, героїзм Зеленського міг би закінчитись так само трагічно, як героїзм Альєнде.

Не піднімись весь український народ на боротьбу з агресором, невідомо скільки б встояв Київ під захистом самих ЗСУ

Я був учасником і свідком цього всенародного спротиву, коли безліч недержавних спільнот – від імпровізованих боївок до обʼєднань київських рестораторів – долучились до опору і зруйнували плани ворога на бліцкриг. Добробат «Жуляни», який ніхто з державних мужів не формував, не одягав, не годував і не лікував, і який без усяких голосувань призначив своїм отаманом Сергія Кривоноса – лише один з тисяч прикладів. Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова, що мав у березні більше швидких та кваліфікованих медиків, аніж 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців, що захищала Київ, – ще один приклад.

Тому відповідь на питання, хто кого захистив в перші тижні війни: народ – владу чи влада – народ, така ж суперечлива, як стаття 17 Конституції України, яка з одного боку стверджує, що «захист суверенітету і територіальної цілісності України є [...] справою всього Українського народу», а з іншого, що «оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України». За всієї щирої любові та поваги до наших збройних сил, ЗСУ та народ України – не те саме...

Я певен, що правильна відповідь у дискусії, хто кого захистив у перші тижні війни, полягає в тому, що тільки сталевих яєць президента та героїзму ЗСУ чи тільки всенародного спротиву було замало, аби зупинити московську навалу. Ми чудом відбилися у лютому-березні тільки тому, що мали в наявності і перше і друге.

Хоча чому я кажу про це в минулому? Хтось знає бодай один підрозділ Збройних Сил України, який би повністю був на бюджетному фінансуванні і який би не одягали, годували, оснащали, екипірували, заправляли та ремонтували волонтери?

Для мене символом цієї війни напевно назавжди залишаться наші бойові конячки, звезені до України з усього світу. Я абсолютно певен, що в жодної армії світу немає такого строкатого автопарку, як у сил оборони України. Від антикварних радянських «Жигулей», «Буханкок» та УАЗів до новісеньких американських Humvee та британських Mastiff. А між ними – десятки представників європейського, японського та північноамериканського автопрому. Причому про жодну централізовану закупівлю не йдеться: тисячі, якщо не десятки тисяч, нових і вживаних автівок в Україну завезли волонтери з усього вільного світу.

Саме в цій єдності державних інституцій та українського народу – ключ до нашого успіху

Запорука успішного опору чисельнішому та ресурснішому ворогу.

Але щойно ця динамічна рівновага між внеском владних інституцій і громадянського суспільства у наш героїчний опір оскаженілому агресору порушується і влада забуває, що не Зеленський особисто врятував Україну, спокушаючись думкою, що тепер Україна – їхній трофей по праву переможця (хоча до перемоги ой як ще далеко), ми стаємо слабкішими і даємо ворогові шанс.

Коли вам починає здаватися, що ЗСУ під мудрим проводом Верховголовкома здатні самотужки, без всенародної підтримки, перемогти сильного і підступного ворога, просто подивіться, на чому їздять наші героїчні воїни. А потім подумки спробуйте залишити їх лише на казенних автівках, які централізовано придбав український уряд. І ви одразу зрозумієте, що тільки разом ми маємо шанс на перемогу.

Надто рано ділити шкуру невбитого російського ведмедя. І зовсім неприйнятно хтиво дивитись на Україну, як на заслужений трофей. Надто рясно український народ полив і продовжує поливати цю землю своєю кровʼю, аби вона стала чиїмсь трофеєм! І байдуже, це рашист х@йло, космополіти-олігархи чи українські можновладці...