Кремлівська пропаганда більше не працює? У що вірять росіяни

Згідно з результатами опитування «Левада-центру», лише три відсотки опитаних вважають, що Росія зараз воює проти НАТО. Лише шість відсотків на болотах вважають, що йде війна за «ісконно русскіє зємлі», лише один із шести опитаних ствердно відповів, що причиною так званої СВО в Україні є «фа-зм». І всього-на-всього два відсотки переконані, що воювати слід за зміну «фаш-ого режиму» в Україні.

Це я до того, що розпіарена ефективність кремлівської пропагандистської машини серед росіян по суті вимірюється оцими двома-шістьма відсотками.

Тоді, запитаєте ви, хто кого переконує на «святой Русі»? Чи соловйови-симоньян та іже з ними відпрацьовують астрономічні кошти державного бюджету, переконуючи самих себе, чи, може, об’єктом їхніх зусиль є російський псевдопрезидент Володимир Путін?

Але мушу зауважити ще одну тенденцію, яка, мабуть, рельєфно свідчить про шизофренію у мізках російського обивателя. На тлі цифр, поданих вище, зовсім дико звучать інші.

76 відсотків опитаних підтримують війну в Україні, меншає число тих, хто хотів би залагодити справу шляхом мирних перемовин – лише 48 відсотків (у листопаді таких було 57). Тобто, навіть не усвідомлюючи мети кривавої масакри, не розуміючи втямливо її причин, публіка вимагає продовження геноцидного «бенкету». Просто війна як потреба, без якої недоімперія не житиме, втратить сенс свого існування, а разом з нею – і всі її населенці з ватою в головах.

Ось головна проблема, яку досі не можуть достоту зрозуміти що в Європі, що в Америці.

Існування Росії як держави, Росії у її нинішній імперській формі тюрми народів є причиною не тільки воєн наразі по її велетенському периметру, а в майбутньому – й поза ним. Росія вагітна війною, терором і нестабільністю, і хто б не оселився у Кремлі після Путіна, рано чи пізно змушений буде продовжити криваву історію євразійського монстра.

Щобільше – російська модель диктатури буде взірцем для популістських лідерів як найпростіший шлях до «успіху», особливо за умови використання Кремлем випробуваних в СРСР практик допомоги «дружнім режимам». Не кажучи вже про те, що в умовах протистояння демократії та автократій, Москва завжди буде осердям зловісних агресивних альянсів в антидемократичному таборі.

Путінізм зводився на надійній основі рабства – фізичного, морального і суспільного. Путінізм – це вінець психології черні, дикого натовпу, сліпого бунту зони не проти наглядачів, а проти вільних і заможних. Путінізм (читай – ра-зм) будує світоглядні конструкції на історичному домінуванні одного народу, інструменталізуючи політику пам’яті до абсурду, обґрунтовуючи агресію проти сусідів феодальним правом володіння землями та людьми.

А щонайменший спротив брутальній інвазії ра-зм по-орвеллівськи пояснює уявним макабричним реваншизмом. Як тут не згадати чергові історичні галюцинації Путіна минулого тижня: «Після розвалу СРСР наші геополітичні недоброзичливці поставили перед собою мету дорозвалити те, що ще залишилося від історичної Росії, дорозвалити її ядро, Росію, Російську Федерацію і підпорядкувати все, що залишиться, своїм геополітичним інтересам». І тут, як на мене, найцікавіше: «Як не дивно, хтось хоче реваншу за невдачі в боротьбі з Росією в історичні періоди, за невдалі походи Гітлера на Росію, Наполеона».

Алюзії цілком зрозумілі. Щойно на видноколі намалювався Макрон з його ідеєю виряджання воєнного контингенту в Україну, як бункерний дід поквапився підшукати історичний антидот: мовляв, сучасний Єлисейський палац є кублом «наполеонівського реваншизму». А в дописах заступника голови російського радбезу Дмитра Медведєва – ще й «спонсором терористичного акту в «Крокус Сіті»: «Саме тому любитель устриць з шампанським так обгидився, що змушений був сам через своїх підлеглих публічно заперечувати залученість Франції у теракт», – марить Дімон.

Можна було б тільки пореготати з такого креативного зигзага думки, але, на жаль, не доводиться. Бо кремлівський креатив, зазвичай, завершується кривавою банею та ракетами на житлові квартали… Не доводиться й з огляду на дані соціологів, які я згадував вище: московці не бачать кінцевої мети воєн, вони для них – процес, а отже, помста нащадкам Наполеона як імовірна опція цього процесу, не виключена і цілком ймовірна…

Правда, дорогою до Парижу може трапитися Німеччина як нагода нагадати «невдалі походи Гітлера». Але тут не буде особливих проблем: «можем повторіть» звучить на повен голос вже, мабуть, зо два десятки літ. Оце «можем» має реальний підмурок не тільки в особі боязкого Олафа Шольца, але й цілої когорти його однопартійців – депутатів бундестагу від соціал-демократів. Лідер фракції Рольф Мютценіх виступає за «заморожування» війни в Україні. І що цікаво, йому аплодує не хто інший – сам ексканцлер ФРН Герхард Шрьодер, відомий за псевдо «газовий Герд» через карколомне продовження своєї кар’єри на посаді голови ради директорів Роснєфті. 

Ви гадаєте, що Шрьодер тепер в опалі у себе на батьківщині, що його вигнали з партії за відверте потурання Путіну? Далебі. Минулого року соціал-демократи провалили голосування за позбавлення «газового Герда» партквитка, а минулої неділі, коли Шрьодеру виповнилося 80, його помпезно привітали й Шольц, і партійні лідери, і сам Штайнмаєр – президент Німеччини. І це після того, як путінферштеєр обізвав політичну еліту країни «провінційною»... А колись же називав свого друга Володимира «зразковим демократом».

Я щиро не бажаю європейцям спробувати демократію путінського зразка. Але, гадаю, й вони мали б ретельніше придивитися до настроїв пересічних «россіянцев», припинити рефлексії на тему «загадковості російської душі». Ми ж не ведемо світоглядних діалогів з рецидивістом-гвалтівником. Це справа прокурорів. У випадку Путіна і його зграї – прокурорів із Гааги.