Про Бразилію, Путіна та міжнародне право
Ресентимент Глобального Півдня
Я думаю, що президент Бразилії Луїс Інасіо Лула да Сілва не вірив власним словам про те, що ймовірний візит Путіна на саміт G-20 наступного року обійдеться без арешту воєнного злочинця.
По-перше, тому, що Бразилія підписала Римський статут, і не виконати рішення Міжнародного кримінального суду означатиме порушення конституції країни. А, по-друге, не відомо, чи взагалі члени «Двадцятки» оберуть місцем проведення наступної зустрічі столицю однієї з країн, які виявили слабкодухість у протистоянні з путінською імперією.
Зрештою, так і трапилося. Нині да Сілва сказав, що покладатиметься на висновки Феміди...
Але да Сілва є популістом, йому не вперше жонглювати обіцянками, тим паче на тлі очевидного ресентименту учорашніх колоній Заходу. Питання лише у «якості» популізму бразильського лідера. Він по суті нічим не різниться від кривавого популізму Ніколаса Мадури, – венесуельського диктатора, але зовні виглядає респектабельнішим. І парадоксально, – тому, що Бразилія до да Сілви була набагато відкритішою до глобальних економік та інвестицій «ненависного Заходу», і тепер має значно потужніший запас міцності, аніж країна болівара, де інфляція сягає 10 млн (!) відсотків. До слова, це один з наслідків «дружби навіки» з Москвою.
Цікавий феномен: країни, які позиціюють себе «жертвами колоніалізму» минулих століть, усупереч здоровому глузду відкидають здорові наслідки цього «колоніалізму».
Погляньмо, на Індію, яка зараз наздоганяє Китай, і в якій ресентимент щодо британців не є аж таким фанатичним. Щобільше, пішовши з Індії, британці залишилися головними інвесторами економіки цього гіганта. А про суспільні відносини між «гнобителями» та «пригнобленими» раджу починати у романі лауреатки Нобеля Арунгаті Рой «Бог дрібниць».
Є ще одна, наразі не надто логічна поведінкова риса країн Глобального Півдня, що вимагають компенсацій за «колоніальне минуле», зазвичай не зауважуючи коренів своєї економічної убогості. Чимало з колишніх західних колоній Африки були успішно «освоєні» радянськими дипломатами, у багатьох з них насаджено просовєтські режими (у формі «народних», «народно-демократичних республік»). Звісно, СРСР не скупився з «інвестиціями», точніше – з безплатними вливаннями в хирляві господарки феодальних бантустанів, аби лише «на горе всім буржуям» роздмухати «світову пожежу». Навзамін Москва відповідно вимагала лояльності та навіть беззастережної слухняності таких режимів. Зокрема, під час голосувань в ООН, де країни Глобального Півдня складають більшість. Додамо сюди й велетенський ринок для совєтської продукції зі «знаком якості», яка, очевидно, не годилася для західного споживача. Ну, і ринок зброї, – для захисту режимів від некерованих вождів чи войовничих сусідів.
Відповідно, «халява» від росіян стала поживним ґрунтом для патерналізму й без того інфантильного населення. І тепер, коли вже розходиться про перспективи голоду, спричиненого путінськими захцянками для відновлення «зернової угоди», у столицях африканських та азійських «незалежних», позбавлених ярма колоніалізму країн заволали про потребу «припинення війни». Але, звісно, не коштом Росії – свого реального суверена та «благодійника», а України, яка, бачте, не хоче здатися на милість переможців.
Звідси ж і страусяча позиція Організації Об'єднаних Націй, очільник якої, побувавши у Києві під ракетними обстрілами росіян, з усім тим, взявся за організацію сепаратних перемовин (без участі України). Антоніу Гуттеріш лобіює (очевидно, з подачі Кремля) послаблення санкцій проти країни-агресора, аби тільки Москва погодилася на відновлення «зернового коридору».
Але, на мою думку, цього не буде. Своїми залаштунковими порухами Гуттеріш лише посилює негатив щодо ООН і упевнено веде цю паразитарну організацію стежиною своєї попередниці – Ліги Націй. Я не даремно ужив тут прикметник «паразитарна», оскільки у повоєнній історії після Другої світової за ООН не помічено жодного випадку успішного вирішення воєнних конфліктів. Структура, яка терпить у власній Раді Безпеки руйнівника ялтинської конфігурації світу, яка заплющує очі на воєнні злочини Росії, яка зціпила уста, боячись вимовити слово «геноцид», коли йдеться про трагедії українських міст, – не має майбутнього. І це мусять зрозуміти країни Глобального Півдня, які покладають надії на ООН та її нинішнього керівника. Долю України, яка не нарікає на свого визискувача, а чинить активний спротив, вирішуватимуть не в офісах будівлі на Площі Націй у Нью-Йорку, а на лінії вогню.
А ресентимент – не конструктив. На ображених, знано, воду возять…