Війна краде майбутнє в української землі
Чи зможе природа колись пробачити людям наругу над собою?
В тонку щілину між щільними хмарами і землею сонце ллє розжарену магму. Я такого давно не бачив, бо зазвичай день – не мій час, я рухаюся полями у нічну пору. Світло дня перечікую у підвалах і бетонних коробках, котрі колись були теплими оселями, і вже ніколи, мабуть, не будуть.
Донецький степ, попередні дні розмитий туманами, тепер знову розгорнув крила. Поля, розкислі від білого молока, здобули чіткість.
Забуті за кілька темних тижнів, з далини виринули знову стволи шахт. Деякі з них, не ховаючись, розставили ноги і сидять, як велетенські комарі, що смокчуть із землі кров. Але замість крові земля чвиркає отрутою.
Хтось раптом каже, що ця війна тут – через оці дірки у землі. Їх тут надто багато.
Колись тут були благословенні хліборобські краї, але у 19 сторіччі прийшли на цей дикий схід старателі, знайшли тут поклади, і побудували велетенських комарів, щоб смоктати з землі її багатства – вугілля, руду; глибоко врізалися у шкіру планети.
Але природа цього не пробачила, і мститься без розбору людському роду; те, що давно поховане у товщі, потривожене – знову оживає і виходить на поверхню, з шахт іде галюциногенний білий пар. Війна тут по-особливому люта і безпам’ятна, немає у неї ніяких цілей, крім примноження зла.
Пробач нам, степ, за ці шахти-рани, за вкрадені у тебе ріки, за те, що громи наші тривожать нині твоїх пташок, а гармати шрамують полотна полів!