Хто може називатися православним? Це має визначати церква
Роль держави у отриманні Томосу необхідно підкреслити з уваги на історичну традицію, яка склалася у Вселенському православ’ї
Четверту річницю отримання від Вселенського патріарха Варфоломія І Томосу про автокефальний церковний устрій Православної Церкви України – 6 січня 2018 р. назавжди увійде в історію України – зустрічаємо в надзвичайних історичних обставинах. Наш світ змінився до невпізнання, як і світ довкола нас. Україна стала епіцентром глобальних подій, які визначать майбутнє світового порядку на наступні десятиліття
На цьому тлі ще залишається непорушним один чинник – присутність структур Російської православної церкви в Україні. Із намаганням «дочки» УПЦ МП заперечити своє підпорядкування Москві та оперуванням своєю «канонічністю» на противагу «неканонічній» ПЦУ. Керована митрополитом Онуфрієм релігійна організація незворушно вважає себе стрижнем і захисником «істинного православ’я» в Україні.
Але з ретроспективи минулого п’ятиліття очевидним стало те, що створення ПЦУ й надання Вселенським патріархатом Томосу про її автокефальний церковний устрій було «утвердженням незалежності і самостійності України у духовному вимірі», як у своєму зверненні від 17 квітня 2018 р. до Вселенського патріарха написав Президент Петро Порошенко.
Водночас, підсумовуючи 1 грудня 2022 р. засідання Ради національної безпеки та оборони, що зайнялося ситуацію з РПЦ в Україні, Президент Володимир Зеленський констатував: «Забезпечимо, зокрема, духовну незалежність. Ми ніколи й нікому не дозволимо будувати імперію всередині української душі.(…) Маємо створити такі умови, коли будь-які залежні від держави-агресора діячі не матимуть жодної можливості маніпулювати українцями й послаблювати Україну зсередини».
Керівники держави, попередній і нинішній, своє сказали й зробили. Тепер сказати і зробити мають чиновники та експерти, завданням яких є втілити державну політику в правові норми демократичної країни, в якій панує верховенство права, повага до прав і свобод людини і громадянина. І що визначально важливо – із забезпеченням інтересів національної безпеки на наступні десятиліття.
Православний, значить підлеглий ПЦУ
Свої пропозиції разом із групою народних депутатів я виклав у законопроєкті № 8221 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій». Його одноголосно підтримали члени Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. Обґрунтуванню деяких із норм законопроєкту присвятив свої попередні публікації (»Держетнополітики взяла на себе роль «адвоката» УПЦ МП», 2 грудня 2022 р., «Україна зобов’язана заборонити Російську православну церкву», 7 грудня 2022 р., «Російська матрьошка. Чому УПЦ й надалі є частиною гундяєвської РПЦ», 9 грудня 2022 р., «Заборона діяльності РПЦ в Україні: повчальний приклад Латвії», 21 грудня 2022 р., «Після рішення КСУ заборона РПЦ стала ще нагальнішою», 29 грудня 2022 р.)
У четверту річницю отримання Томосу варто детальніше обговорити наші пропозиції щодо впорядкування ситуації в українському православ’ї, зокрема «особливості найменування православних релігійних організацій з урахуванням Патріаршого та Синодального Томосу», як записано в преамбулі законопроєкту. Де також констатовано важливий факт: Томос було вручено Православній Церкві України та Українській державі. І підкреслено, що «відповідно до наданого Патріаршого та Синодального Томосу, ця Церква – усі православні митрополії, архієпископії, єпископії, монастирі, парафії та всі церковні установи – має статус автокефальної, є частиною Вселенського Православ’я і занесена до Диптиху Православних Автокефальних Церков і проголошена в межах міжнародно визнаних державних кордонів України».
Стаття 1 регулює правовий статус ПЦУ та рамки її співпраці з державними органами «в межах державного та канонічного церковного законодавства щодо служіння церковній єдності, захисту релігійної свободи, а також інших питань, що становлять спільний інтерес».
Стаття 2 стосується особливостей найменування релігійних організацій, зокрема використання термінів «православний», «православна». У назві релігійної організації, зокрема релігійної громади, їх дозволяється використовувати «виключно у випадку, якщо ця релігійна організація у канонічних та організаційних питаннях підлегла ПЦУ». Інші релігійні організації можуть використовувати ці визначення лише за рішенням керівного органу ПЦУ. Вказано, що релігійні організації, інші юридичні особи, назви чи найменування яких не відповідають вимогам цього закону, «не можуть бути орендарями державного або комунального майна або використовувати державне або комунальне майно на будь-якому іншому правовому титулі. Договори, укладені всупереч цієї норми, є нікчемними».
Таким чином, вперше в українському законодавстві визначено місце Томосу та ПЦУ в системі правових відносин, встановлено роль Томосу в діяльності державних інститутів та окреслено правові рамки його використання в діяльності державних органів. Для державно-церковних відносин, сфери свободи совісті та релігії, а також місця релігійних організацій у державі – це безпрецедентно новий підхід. Звідси – потреба в обговореннях і дискусіях, що додатково посилюється зміною керівництва Державної служби з етнополітики та релігійних організацій, підпорядкуванням ДЕСС безпосередньо Кабінету Міністрів України.
На виконання рішень РНБО, 27 грудня 2022 р. уряд прийняв рішення про утворення Міжвідомчої робочої групи з підготовки пропозицій та рекомендацій щодо організації виконання окремих завдань, пов’язаних із діяльністю релігійних організацій в Україні. Її очолив професор Віктор Єленський, новий керівник ДЕСС, відомий релігієзнавець, один з промоутерів створення автокефальної ПЦУ в парламенті попереднього скликання.
Неправда від ДЕСС
В одному з інтерв’ю В. Єленський засумнівався в доцільності пропозиції, щоб саме ПЦУ «визначала, хто є православний, а хто православним не є. Мені здається, що це сумнівна новела, і навряд чи ПЦУ буде в захваті, якщо їй доручать таку функцію. І держава, власне, не має права доручати їй таку функцію». Особисто я переконаний, що все з точністю до навпаки, бо наша пропозиція добре обґрунтована на підставі державного законодавства, рекомендацій міжнародних інституцій та канонів Вселенського православ’я. Вона враховує інтереси національної безпеки у сфері свободи слова та релігійних організацій.
Докладну аргументацію представлю згодом, зараз звертаю увагу на діяльність попереднього керівництва ДЕСС, яке продемонструвало нехтування базовими принципами діяльності центрального органу виконавчої влади. У своїх відповідях на моє депутатське звернення ДЕСС багато уваги присвятила проблемі автокефального церковного устрою Православної Церкви в Україні.
Відповіді викладені на сайті ДЕСС, то ж немає потреби детально обговорювати їхній зміст. Зауважу лише, що ДЕСС прийшла до таких дивовижних висновків: «У томосах, якими різним церквам було надано автокефалію та патріаршу гідність, ідеться про скликання Вселенського Собору, на якому всі автокефальні церкви мають проголосувати щодо остаточного визнання цих автокефальних церков.(…) Лише на Вселенському Соборі буде прийнято рішення щодо способу, у який була надана автокефалія не тільки Українській, а й іншим Церквам».
У Томосі про автокефалію ПЦУ немає жодної згадки про Всеправославний собор, який відбувся у червні 2016 р., тобто за 2,5 року перед наданням Томосу українській церкві. Скликати новий Вселенський собор ніхто не пропонує, враховуючи події та процеси у Вселенському православ’ї. У тому числі, розірвання Московським патріархатом євхаристійного спілкування з Вселенським патріархатом та вимогу Олександрійського патріарха поставити московського патріарха Кіріла перед судом Пентархії за створення структур РПЦ в Африці, всупереч канонам. А також заяву Патріарха Варфоломія (10 грудня 2022 р.) про те, що ідеологія «русского міра» – це сучасне втілення єресі етнофілетизму РПЦ, яку ще у ХІХ ст. засудив Вселенський патріархат.
Навіщо тоді ДЕСС написала свідому, а отже, неприпустиму неправду, намагаючись підважити остаточний характер автокефального статусу ПЦУ, що записана в Диптиху помісних православних церков під п’ятнадцятим номером?
Відповідь для мене очевидна: щоб будь-якою ціною «адвокатувати» інтереси УПЦ МП та закріпити на державному рівні тези церкви митрополита Онуфрія про її «канонічність» та «неповноцінність» ПЦУ. Адже, як запевняла ДЕСС у відповіді на моє депутатське звернення, «сьогодні ми маємо ситуацію, коли жодне з двох найбільших православних об’єднань України не є визнаним усією повнотою Вселенського православ’я як канонічна православна українська Церква, згадувана в диптиху під час богослужінь».
Томос – акт Українського державотворення
У справі автокефального устрою Православної Церкви в Україні, як частини Всесвітнього православ’я, у 2016-2019 роках наша держава спільно з Вселенським патріархатом виконали велику роботу, щоб все відбулося згідно канонічного та державного права. Створено фундамент, який показав свою силу після 24 лютого 2022 р., коли одним з головним приводів для повномасштабного вторгнення Росія назвала «захист канонічної УПЦ МП». Але Кремль помилився і в цьому, адже переважна більшість українців визнає, що канонічною є якраз ПЦУ, натомість московську церкву потрібно заборонити.
Роль держави у отриманні Томосу необхідно підкреслити з уваги на історичну традицію, яка склалася у Вселенському православ’ї. У випадку, фактично, всіх Помісних Православних Церков, які виникли у ХІХ-ХХІ ст. (Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, Польщі, Албанії) держави мали значну, а по суті вирішальну роль. Відтак, перед наданням автокефалії ПЦУ Вселенський патріарх потребував чітко вираженої підтримки Президента і Парламенту України.
Перерахую державні документи, важливі в процесі надання Томосу. 1) Постанова ВРУ від 16 червня 2016 р. «Про затвердження Звернення ВРУ до Його Всесвятості Патріарха Варфоломія щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні»; 2) Звернення від 17 квітня 2018 р. Президента України Петра Порошенка до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням надати Томос про автокефалію Православній Церкві в Україні; 3) Постанова ВРУ від 19 квітня 2018 р. «Про підтримку Звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу Православній Церкві в Україні».
У зверненні від 16 червня 2016 р. Верховна Рада констатувала, що «вже два роки, як Україна потерпає від збройної агресії з боку Російської Федерації». І наголосила, що «сучасний Московський патріархат надто тісно пов’язаний з пануючим у Росії політичним режимом, щоб сприйматися українським суспільством саме як Церква, а не «міністерство ідеології» Російської Федерації». ВРУ підкреслила, що впродовж усього ХХ ст. йшла боротьба за помісний автокефальний статус давньої Київської митрополії, яка «в 1686 року з грубим порушенням канонів була приєднана до патріархату Московського».
Парламент відзначив, що «після подій 2014 року Україна вже ніколи не буде ані політичною, ані церковною колонією Росії. Як свідчить стан Православної Церкви в Україні, вона вже давно за всіма належними критеріями готова до статусу Помісної автокефальної церкви: сучасна Україна – це самостійна держава, суверенітет якої визнаний усім світом; Український народ має власну самобутню культуру, яка плекає його ідентичність; кількісні показники життя Православної Церкви в Україні свідчать, що ця Церква не лише досягла рівня, необхідного для автокефального буття, а й стане найчисленнішою Православною Церквою світу, якщо зможе подолати поділ».
У тексті Томосу поміщено інформацію, що він вручений в точнiй і ідентичнiй копії митрополитові Епіфанію, главі ПЦУ та Президенту України Петру Порошенку «для вічного доказу та постійного представлення». Отже, Томос став складовою правового поля Української держави, а також одним із найважливіших актів українського державотворення.
Влада з згідно з 34 Апостольським правилом
Таку роль Томосу підтвердив Верховний Суд України, який у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 19 травня 2021 р. (справа № 761/25084/20-ц; провадження № 61-17392св20) констатував: «Єдина автокефальна ПЦУ створена того ж дня [15 грудня 2018 р.] Об`єднавчим Собором як Помісна УПЦ згідно з канонічними правилами, зокрема 34 Апостольського правила, і як релігійне об’єднання згідно із законодавством України».
Нагадаю, що 34 Апостольське правило фіксує право кожного народу на незалежність своєї церковної адміністрації та її соборність: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, та нічого, що перевищує їх владу, не чинити без погодження з ним…Але і перший нічого нехай не чинить без погодження з усіма».
Слідуючи цьому правилу, Вселенський патріарх надав автокефалію усій Православній Церкві, «що знаходиться в межах політично сформованої та цілковито незалежної держави України разом із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями та всіма в них церковними установами, котра знаходиться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа» (так записано в тексті Томосу).
УПЦ МП відмовилася від участі в процесі становлення Помісної ПЦУ, повністю підпорядковуючи свою діяльність інтересам РПЦ та Російської держави. І тому сьогодні УПЦ МП та її адвокати намагаються будь-що нас переконати, що російська агресія почалася 24 лютого 2022 р., а не 20 лютого 2014 р. Але навіть 12 травня 2022 р. синод УПЦ МП заявив, що одним із приводів «військового вторгнення» була діяльність попереднього Президента Петра Порошенка і «руйнівна ідеологія так званої Православної Церкви України».
Те, що для попереднього та нинішнього президентів України, для українського парламенту є фактом духовної незалежності нашої держави – для московської церкви в Україні є «руйнівною ідеологією». Цієї оцінки її керівництво не змінило до сьогоднішнього дня, утримуючи свою релігійну організацію поза процесами розвитку українського православ’я. А її намагання домогтися скасування автокефалії ПЦУ – це спроба підважити незалежність Української держави. І з цього факту держава має зробити належні висновки.
Під час підготовки до надання автокефального церковного устрою ПЦУ, 3 листопада 2018 р., Президент Петро Порошенко та Вселенський патріарх Варфоломій І підписали Угоду про співробітництво та взаємодію між Україною та Вселенським Константинопольським патріархатом. Серед іншого, Вселенський Патріархат зобов’язався «сприяти конституюванню в Україні Автокефальної Помісної Православної Церкви в Україні після її створення на підставі Томосу про автокефалію, наданого їй Вселенським Патріархатом відповідно до канонічних настанов та віровчення Вселенського Православ’я (34 Правило святих Апостолів, 17 правило IV Вселенського Собору, 38 правило VI Вселенського Собору)».
Томос і державні інтереси України
У самому Томосі стверджено: «Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться та визначається виключно ним [Митрополитом Київським і всієї України] і Священним Синодом, слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно зі священним Переданням і шанованими канонічними постановами нашої Святої Православної Церкви, і настановою 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору». І зазначено: «До того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляцiйні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков, згідно з 9-м і 17-м священними канонами IV Халкідонського Вселенського Собору».
Думаю, що наведених цитат із державних і церковних документів та рішення ВСУ достатньо для підтвердження згоди Української держави з винятковою роллю в українському православ’ї саме ПЦУ, очільник якої має керувати всією церковною спільнотою з повагою до принципу соборності в управлінні. І це йому остаточно визначати, хто і на яких засадах належить до Православної Церкви в Україні.
Третього, як кажуть, не дано. Підтвердивши готовність українського православ’я до автокефального церковного устрою, Українська держава визнала свою готовість передати Помісній ПЦУ частину своїх повноважень, зокрема, участь у реєстрації православних релігійних організацій.
Українська держава зробила це, керуючись своїми інтересами: відновлення української державної та національної ідентичності, захисту від російської агресії та вимог національної безпеки. У законі про особливості користування Андріївською церквою Національного заповідника «Софія Київська» з 2018 р. Верховна Рада визначила мету створення Помісної ПЦУ: «забезпечення релігійних потреб віруючих у відновленні та збереженні зв’язків з Константинопольською Церквою-Матір’ю, започаткованих Хрещенням Київської Русі-України Володимиром Великим, усунення негативних наслідків втручання Росії – держави-агресора в життя українського православ’я і протистояння загрозам для національної безпеки, викликаним таким втручанням, створення передумов для об’єднання української православної спільноти і всього суспільства, визнання Помісної Православної Церкви в Україні світовим православ’ям і усунення підстав для дискримінації віруючих, які належать до неї».
Це – пряма норма закону. Отже, його виконування – це такий же прямий обов’язок органів державної влади, чиновників і всіх громадян, в тому числі духовних осіб. Особливо у нинішній воєнний час.
Назва – це про канонічну дисципліну та віровчення
Тепер про застосування терміну «православний». Цитоване рішення Верховного Суду стосувалося оскарження патріархом Філаретом результатів Об’єднавчого собору та створення ПЦУ. ВСУ констатував: «Законодавець надав релігійним організаціям в Україні право автономно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі необхідні органи, для провадження діяльності, і зокрема, вирішувати відповідні спори, у випадку їх виникнення, відокремлено від держави. Суди наділені повноваженням розглядати спори щодо релігійних організацій, проте у визначених випадках, наприклад, трудові спори, майнові спори тощо.(…) Спір, який виник між двома релігійними організаціями, тобто всередині Церкви, відносини між якими регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, а не актами цивільного чи господарського законодавства, є внутрішньоцерковним спором, має вирішуватися церковним судом і не підлягає розгляду в національних судах жодної юрисдикції».
Вирішення того, яка релігійна організація може використовувати термін «православний»/«православна», винятково відноситься до прерогатив діяльності церкви, бо регулюється Кодексом Канонів Східних Церков. Це перший, дисциплінарний аспект обговорюваної проблеми. Другий стосується суті віровчення – найважливішої частини святого переказу, який спирається на Святе Письмо. Тут державі точно не місце, якщо хочемо, щоб демократична Україна була не схожа на сучасну Росію, а українське православ’я не нагадувало православ’я російського зразка.
І наостанок рефлексія більш загального характеру. У процесі розробки законопроєкту № 8221 я переконався, що основна проблема з діяльністю РПЦ в Україні не полягає в антиукраїнській позиції її керівництва та значної частини духовенства. Всі, хто мав відкриті очі, все бачив. Той, хто не затуляв вуха, все чув.
Основна проблема – це антидержавна позиція та діяльність політиків і чиновників, а також низькопробна праця значної частини експертного середовища. РПЦ, її адвокати і частина експертів вельми вправно навчилися жонглювати українським законодавством, апелювати до актів міжнародного права із свободи совісті та релігії, шантажувати державу й суспільство скаргами про «недотримання демократичних, європейських стандартів».
Насправді йдеться про необхідність елементарного дотримання Конституції й законів, піклування про інтереси власної держави, а не країни-агресора, та захист національної безпеки, від чого залежить доля України та української нації.