Результати PISA. Як змінити підходи до навчання українських дітей

У першій половині грудня в Україні перетнулися три масштабні ініціативи. Перша – оприлюднення і обговорення результатів PISA-2023. Друга – підготовка Державного стандарту старшої профільної школи і презентація глобальної інноваційної візії України.

Попри те, що всі вони політично мають спільну парасольку – Міносвіти і Мінцифри, кожна зі згаданих подій комунікаційно існує у своїй бульбашці, зі своїми зацікавленими сторонами і прагматиками. Проте я би волів їх розглянути разом. Вони, по суті, про один взаємопов'язаний процес, у якому знання та інтелектуальний потенціал позначаються на економічному зростанні і конкурентоздатності країни.

Якщо ми думаємо про школу як про місце, де діти навчаються і отримують знання і, бажано, хороші оцінки, аби колись з них, «вийшли люди», то втрачаємо щось суттєве. Освітні управлінці і вчителі можуть скільки завгодно продовжувати обговорювати і вдосконалювати стандарти і програми, але у них має бути хоча б відчуття того, що відбувається у сферах (цілих індустріях, власне), які цікавлять учнів і куди ті невдовзі можуть потрапити як спеціалісти. Лише тоді вони зможуть допомогти випускникам бути максимально підготованими. Як і навпаки, ті, хто думають про створення високотехнологічних виробництв, по-перше, мають бути дуже зацікавленими стейкхолдерами університетів, які здатні підготувати інженерів та дослідників, а по-друге, цікавитися, що відбувається у лабораторіях, над якими темами працюють науковці, чи є у них достатньо ресурсів, аби завтра можна було придбати або замовити розробки, технологію для нових продуктів. Отже, спробуємо поєднати всі ці крапки.

Почну з PISA. Це – Міжнародне дослідження якості освіти (Programme for International Student Assessment), започатковане ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку) у 1997 р., оцінює грамотність 15-річних учнів у трьох ключових освітніх галузях: читання, математика та природничо-наукові дисципліни. Дослідження PISA не просто з’ясовує, чи можуть учні відтворювати знання, воно передусім досліджує, наскільки добре вони можуть застосовувати вивчене у незнайомих умовах, як у закладі освіти, так і поза ним. Розробники дослідження наполягають, що сучасна економіка винагороджує людей не за те, що вони знають, а за те, що вони можуть зробити зі своїми знаннями.

Україна вперше взяла участь у дослідженні у 2018 р. І тоді виявилося, що результати, які показують наші школярі, на рівні нижче середнього як у Європі, так і у країнах ОЕСР. Лише 58% українських школярів досягнули базового рівня математичної грамотності, 59% – читацької грамотності, 66% – природничо-наукової. Попри те, що вважалося, що українська школа дає більше знань, ніж середньостатистична європейська.

Так, справді програми, за якими досі навчаються у нашій країні, дуже щільні і насичені, але у цій гонитві за кількістю губиться не лише якість і глибина, а часто й сама суть освіти. І що особливо прикро – мотивація з боку учнів. Тому їм часто доводиться перед іспитами (особливо ЗНО) надолужити прогалини у знаннях із репетиторами. А батькам, звісно, платити за це. Попри те, що майже 6 % ВВП, тобто значна частка їх податків, йде на освіту.

Стратегія інновацій стала відповіддю Мінцифри на виклики, які постають перед країною внаслідок повномасштабної війни, краху глобальної архітектури безпеки, розхитування демократичних інститутів у розвинутих країнах і водночас – черговим технологічним стрибком. Аби вистояти і перемогти Україні варто менше залежати від постачання високоточного озброєння, змінити структуру економіки, уникати вузького напрямку постачання сировини і ціни на неї на світових ринках. Інновації суттєво залежать від людей і рівня їх освіти, від можливостей залучити тих, кого називають талантами.

У 2021 р. експерти Національного бюро економічних досліджень Кембріджського університету дійшли трьох основних висновків:

1. Збільшення інвестицій у розвиток базових навичок допоможе забезпечити всім потенційним майбутнім інноваторам можливість досягти так званої «межі знань» і скористатися перевагами своїх природних талантів.
2. Дослідницькі університети відіграють ключову роль у створенні знань та інновацій. Відтак демократизація доступу до них, а також збільшення державних інвестицій у них, ймовірно, принесуть великі вигоди з точки зору інновацій. За умови, якщо там забезпечено належний рівень досліджень і якості освіти.
3. Технологія сама по собі не є панацеєю, вона має значний потенціал для того, щоби знизити вартість надання надзвичайно ефективної персоналізованої освіти. Програмне забезпечення може бути використане для зміни ролі викладача. Освітні інновації, такі як комп'ютерне навчання, можуть забезпечити персоналізовану підтримку та зворотній зв'язок за меншу ціну, ніж репетитор, допомагаючи більшій кількості майбутніх інноваторів досягти успіху у перші роки навчання у школі та розширюючи потенціал талантів.

Як і інновації, освіта є кумулятивним процесом і доступ до знань вищого рівня залежить від доступу до базової освіти та навичок у перші роки життя. Сама по собі освіта, ймовірно, не може зробити когось великим інноватором. Однак, якісна освіта просто необхідна для того, щоби вивести потенційних інноваторів до кордонів знань.

Одна з проблем, що потребує вирішення у рамках стратегії, це створення кращої віддачі людського капіталу в економіку. Зокрема через підвищення продуктивності праці. Тут будуть потрібні і більше технологічних компаній, що створюватимуть більше кваліфікованих робочих місць, і інфраструктура підтримки бізнесу, і розвинутий ринок. Але є частина роботи, що зосереджена у системі освіти. Школа, а за нею і ВНЗ переважно, орієнтують учнів і студентів на виконання вказівок, тих, хто здійснює контроль, ніж на розв’язання проблем, що підкидає життя. Тож, навіть маючи ґрунтовні знання, такі люди обмежені у діапазоні його застосування. У результаті видатки на освіту виявляються не досить ефективними. Система крутиться наче на холостих обертах. І хоча державному бюджету України є що надолужувати у фінансуванні освіти, бо маємо у середньому $ 40 тис на одного учня за весь період його навчання, тоді як у країнах ОЕСР це у середньому $ 100 тис, але як бачимо, гроші, що витрачаються у системі освіти припиняють впливати на якість.

Старша профільна школа, це, по суті, випускні класи у системі координат PISA – економіки. Те, що відбувається між базовою школою, де учні отримують набір компетентностей (що їх, власне, і оцінює PISA) та вибором: університету, коледжу, першого місця роботи чи власної справи, яку робить учень. Ну, або не робить, покладаючись на інерцію, випадок чи везіння. Як це часто відбувається в Україні.

Отже, перше, що варто зробити, це створити навігацію для школярів і загалом усіх зацікавлених у навчанні чи перекваліфікації. З огляду на те, що освіта в Україні стрімко цифровізується і вже оголошено про випуск освітнього застосунку «Мрія», цю інфраструктуру варто робити основою для формування персоналізованих освітніх траєкторій. Старша школа, або ж точніше – ліцей, мають давати учневі можливість обрати до невеликої кількості обов'язкових відповідну кількість додаткових предметів для навчання. Важливо також навчати робити вибір і брати за нього відповідальність. Відповідно профіль має бути не стільки у ліцею, скільки в учня.

Перед самостійним виходом у світ молоді варто давати опертя не лише на знання, але й на те, що називається ремеслом, крафтом. Тож, у старшій профільній школі та професійних коледжах навчання має базуватися на методі на кшталт навчання через розв'язання конкретних проблем. Зокрема, реалізувати програму «Мейкерство у школі» (підтримувати і розвивати у школах осередки мейкерства та оснащувати їх відповідними майстернями, зокрема як складову STEM-освіти і профорієнтації).

Отже, лідерам кожної із цих ініціатив має бути те, що Рон Аднер назвав «широким поглядом» – здатність брати до уваги, як справи у тих, хто працює над інноваціями чи змінами у сусідніх сферах і від чиїх успіхів, залежатиме втілення ваших інноваційних ініціатив.