Замкнене коло «нереальності». Як українці сприймають ситуацію на фронті

Після довгих дискусій з друзями у ФБ зрозуміла, що маю написати певне резюме:

1. Мало хто в Україні хоче знати справжній стан справ на фронті, зокрема, реальну картину, скажімо так, кадрового забезпечення ЗСУ. Саме «хоче знати», а не «може дізнатися», бо єдиний марафон і всі інші публічні комунікації влади формують свої меседжі, спираючись на ось це небажання, а воєнна цензура не стосується базових, загальних відомостей, або ж особистого спілкування.

Виходить замкнене коло «нереальності».

2. Посилює цей ефект особистий досвід українців з весни 2014 до 23.02.2022. Багато хто не розуміє/не відчуває різниці в ситуації після повномасштабного вторгнення і продовжує жити, ніби серйозних змін після 24.02.2022 не відбулося.

3. Ці фільтри сприйняття призводять до виникнення і збереження не дуже адекватних ситуації настроїв в суспільстві. Назву деякі:

• Позиціонування ЗСУ та суспільства як «вони» та «ми». Вони воюють – ми волонтеримо, тримаємо різноманітні «фронти», або ми взагалі не звертаємо увагу на війну, бо обійдуться без нас. (Конституцію в частині обов'язків громадян в нас мало хто знає).
• Найбільш екстремальний прояв цього позиціонування – «треба захищати країну, але це має робити хтось інший (депутати, професійні військові...), але не я».
• Віра в те, що під час повномасштабної війни має бути гарантована можливість «жити звичним життям» – як особистим, так і суспільним.
• Переконання, що в нинішній ситуації особистий вклад в перемогу можна обмежити часовими чи фінансовими рамками, і цього буде достатньо.

4. Тут мала бути критика влади, але я впевнена, що її дії продиктовані настроями в суспільстві. Інша справа, що владні інституції мають реагувати на появу небезпечних суспільних трендів.

5 та 6 – Тут мали бути прогнози та рекомендації, що робити. Не пишу, бо на загал про це не говорять.