Сьогодні у президента України важка доля – бути незручним

«Умиротворювач – це той, хто годує крокодила, сподіваючись, що той з’їсть його останнім»
Вінстон Черчилль

15 жовтня в інтерв’ю телеканалу Newsmax президент США Дональд Трамп заявив: «Зеленський – не той, з ким нам добре мати справу». І додав: «Я вважаю, що із Зеленським складніше мати справу, ніж із Путіним». Приводом стали відновлені українські удари по російських НПЗ. На думку Трампа, коли б’єш по заводах, де виробляють дизель, «ти не робиш цьому світові добру послугу», а «все, чого він домагається, – це підвищення світових цін на нафту. Я думаю, це ганьба».

Деталь, яка змінює всю картину: удари Київ відновив після того, як Росія продовжила бити по українській енергетиці попри оголошене Трампом «енергетичне перемир’я». А ще раніше, 9 жовтня, після телефонної розмови з Путіним Вашингтон зняв санкції з російського дизеля. Тож хто насправді робить світові погану послугу?

Агонія перед виборами чи атака на суспільство?

Пояснення лежить на поверхні. До проміжних виборів у США – лічені тижні, і ціна пального на американських заправках важить для Білого дому більше, ніж ціна життя в Харкові чи Запоріжжі. Але слова Трампа адресовані не лише американському виборцю. Він заявив, що Україні «потрібні вибори», бо «ніхто не казав мені, що українці задоволені ракетними ударами в їхні будинки». Це вже удар по українському суспільству – спроба посіяти зневіру і протиставити народ його ж президенту.

Так, ми втомилися від війни і смертей. Але втома – не капітуляція. І ніхто у світі, хоч би якою могутньою була його країна, не має права казати українцям, що їм треба лягти під Москву заради стабільних цін на дизель.

Дипломатія – не бізнес

Дипломатія завжди була мистецтвом хитрощів: держави досягають своїх цілей, не гребуючи маневрами і недомовками. Але навіть така гра мусить спиратися на право, принципи і довіру союзників, а не лише на силу. Коли лідер наддержави каже, що з диктатором «легше домовитися», він насправді говорить інше: йому потрібен слабкий партнер, який виконає все, що накажуть.

Невже це говорить Америка – країна, яка збудувала свою велич на ідеї свободи? Джон Кеннеді колись пообіцяв світу, що Америка «заплатить будь-яку ціну, понесе будь-який тягар…, щоб забезпечити виживання і перемогу свободи». Сьогодні мірилом політики стає ціна бареля. Але гроші й ресурси не варті свободи, а війна – не угода з забудовником, де можна поступитися поверхом заради швидкого підпису.

Прощення без ціни – запрошення повторити

Якщо ти пробачаєш злочинця, ти кажеш йому: можна ще раз. Ціну за менші порушення не заплачено, отже, наступного разу можна спробувати трошки більше – раптом теж минеться. Так було з Грузією у 2008-му, з Кримом і Донбасом у 2014-му, так прийшло 24 лютого 2022-го.

Хто наступний? Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Польща – саме ці назви сьогодні звучать у російських пропагандистських каналах. Це пропаганда гігантизму: хай вам, росіянам, бідно, холодно і голодно, але ви – переможці, ви всіх перемогли, хай і ціною власних життів та благ. На жаль, це історичний діагноз. Змінити його може лише сила, економічне виснаження і власне усвідомлення нації: навіщо все це було.

Тюрма або хрест

Для російської верхівки завершення війни без нової протягом двох-трьох років – шлях у безодню. Вони це чудово розуміють, бо це дорога в один кінець: тюрма або хрест. Саме тому Кремль намагається поставити хрест на Україні – знищена чи поставлена на коліна Україна дає перспективу нової війни, а отже, і продовження існування режиму.

Тому Москва тягне час і чекає на вибори – в Америці, в Європі, будь-де. А здатність України вистояти і стає головним подразником політичної ситуації навколо неї та її лідера.

Сила незручного лідера

Сьогодні у президента України важка доля: він відстоює інтереси держави і народу перед ворогом на сході й перед тиском тих, хто мав би бути опорою. У лютому 2022-го, коли йому запропонували евакуацію, Володимир Зеленський відповів: «Мені потрібні боєприпаси, а не таксі». Його «незручність» – не вада, а доказ того, що він не продає країну за обіцянки. Зручним для агресора лідер стає лише тоді, коли перестає захищати своїх.

Маргарет Тетчер у 1990-му, коли Захід вагався щодо агресії Іраку проти Кувейту, сказала американському президенту: «Зараз не час хитатися». Ці слова варто нагадати Вашингтону сьогодні. Слабкість деяких лідерів лише відсуває завершення війни, бо переконує Кремль, що час грає на нього.

Дипломатія нині розбалансована: її основи порушені, а результати невідомі. Але першопричина дисбалансу – не Україна, а агресор і ті, хто йому потакає. Найболючіше те, що підважити боротьбу за свободу, яка є основою демократії, намагаються ті, хто десятиліттями був опорою вільного світу.

Замість висновку

Фраза про «погану послугу світу» промовиста, тільки адресована не тому. Погану послугу світові робить той, хто знімає санкції з агресора, тисне на жертву і називає диктатора зручним співрозмовником: так він оголошує всім авторитарним режимам, що силу можна конвертувати в поступки, а злочин – у переговорну позицію. Україна ж, б’ючи по нафтовій машині війни, захищає не лише себе, а й Кишинів, Вільнюс, Ригу, Таллінн і Варшаву – саму ідею, що кордони не перекроюють танками. Тому сила українського лідера вимірюється не тим, наскільки легко з ним домовитися, а тим, що він не погоджується на мир, який стане лише антрактом перед новою війною. Як застерігав Рональд Рейган, свобода ніколи не віддалена більше ніж на одне покоління від зникнення: її не успадковують – за неї щоразу борються.

Мир, куплений ціною свободи, – це не мир, а відстрочена війна. І Україна не має права її відстрочувати за рахунок своїх дітей.