Чому Україна має право вимагати засоби протиповітряної оборони

За останні три десятиліття в Україні накопичилась сила-силенна невивчених уроків. Вчасно не були розв’язані поставлені Кліо завдання: політичні, економічні, культурні, воєнні. Через невігластво, зраду і наївність вищого політичного і державного керівництва щодо реалістичної оцінки істинних намірів Московії стосовно України, через підступні дії п’ятої колони українське суспільство нині розплачується життям десятків тисяч своїх громадян, втратою території. Не були взяті до уваги тривожні сигнали, які тридцять років тому, у переддень творення Української держави, почали надходити з «пєрвопрєстольной».

Починалося з невинних, на перший погляд, кремлівських лестощів

Так, у грудні 1990 року тодішній перший заступник Міністра оборони СРСР маршал Міхаїл Моїсєєв, на сесії українського парламенту, констатував: «Юнаки з України становлять основу нашої армії. Їм насамперед довіряємо найскладнішу бойову техніку, яка належить до стратегічних ядерних сил. Значну частину офіцерського корпусу становлять також українці, оскільки характеру цього народу притаманні такі риси, як чесність, відповідальність, талановитість, господарність, доброта, турбота про людей. У скрутну хвилину на них можна завжди покластися».

СРСР уже тріщав по всіх швах, тож українці на солдафонські загравання маршала не повелися. Однак народні депутати у Верховній Раді мало дослухались до рекомендацій Спілки офіцерів України, створеної 27-28 липня 1991 року, акурат за місяць до відновлення Незалежності. Хоча саме завдяки СОУ, ймовірно, значною мірою охолов запал керівництва СРСР застосувати радянські збройні сили проти України.

На початку 1990-х Спілка офіцерів була тією структурою, котра уможливила створення ЗС, НГУ, СБУ та інших силових елементів Української держави. Це дозволяло українським дипломатам упевнено почувати себе на перемовинах з керівництвом СРСР, а згодом і РФ.

Тим часом тривожні сигнали продовжували надходити

24 жовтня 1991 року, на сторінках «Независимой газеты», з’явилося інтерв’ю з першим віце-прем’єром України Костянтином Масиком, який звернув увагу на тривожний сигнал від російського керівництва: «Єльцин обговорював з військовими можливість ядерного удару по Україні». Наступного дня в «Известиях» була оприлюднена реакція Бориса Єльцина на інтерв’ю українського віце-прем’єра: «Я обговорював цю можливість з військовими, і для неї немає технічних можливостей».

Через місяць, 2 грудня, до Володимира Крижанівського, надзвичайного і повноважного посла України у Росії завітала Галина Старовойтова, російська політична та громадська діячка, правозахисниця, щоби поздоровити пана Крижанівського з результатами референдуму. Вона розповіла, що у жовтні зустрічалася з Єльциним і повідомила його, що за її даними референдум в Україні дасть значно більше двох третин голосів виборців. «Ви розумієте Борисе Ніколаєвичу, вони підуть», – зацитувала Старовойтова саму себе. Її, передусім стурбувало, що «вони підуть». Реакція Єльцина на повідомлення Старовойтової була ще цинічніша: «Галино, у нас зараз головне завдання – викинути «міченого» (Михаїла Горбачова. – О. Р.). А ми їх потім скрутимо».

Така відверто антиукраїнська позиція найвищого керівництва Росії знайшла своєрідне підтвердження – наприкінці травня 1992 року колишній начальник 1-го Головного управління КГБ СРСР Леонід Шебаршин, в інтерв’ю журналові «Штерн», змалював майбутнє Росії: «Ця країна може жити лише за екстремальних ситуацій: від диктатури до анархії і знову назад до диктатури. Ніхто не може сказати: хто прийде після Єльцина. Але в одному я впевнений, що це буде диктатор».

Того ж року, у розмові з Володимиром Крижанівським, на адресу України прозвучала неприхована погроза від тодішнього впливового народного депутата Верховної Ради РРФСР Сєргєя Бабуріна:

«Або Україна знову возз'єднається з Росією, або війна»

І тільки-но вражений український посол взявся говорити про співпрацю двох незалежних держав, як «старший брат» різко обірвав: «Ні. І якщо не станеться нове возз'єднання, конфлікти між Україною та Росією будуть завжди».

Ще одна прикметна історія. У травні 1992 року тодішній начальник Управління військової контррозвідки СБУ полковник Олександр Скіпальський (член Проводу СОУ) надіслав доповідну на ім’я міністра оборони України Костянтина Морозова. Автор документу звертав увагу на відсутність військових частин на сході України та вказував на небезпеку, пов’язану з цим: «За отриманими даними, у найближчий період часу сили колишнього Центру можуть висунути та насаджувати ідею відокремлення від України Донецької та Луганської областей на території яких розташовані вугільні басейни, виявлено запаси золота, зосереджено потужний економічний потенціал та великі людські ресурси… Водночас, для можливого озброєного захисту зазначеного регіону та впливу на внутрішню обстановку на сьогодні наявних сил явно недостатньо…».

Олександр Скіпальський запропонував «…розгорнути на східному напрямку армійський корпус бодай з трьох дивізій». Пропозицію щодо створення армійського корпусу на східному напрямку тодішній Міністр оборони підтримав. Він дав розпорядження начальнику ГШ ЗСУ подати пропозиції щодо формування, робота розпочалась. На жаль, через незгоду з вищим політичним керівництвом Української держави у питаннях Криму та розподілу Чорноморського флоту Костянтин Морозов добровільно подав рапорт про відставку. Його місце зайняв Віталій Радецький, після нього Міністерством оборони керували Шмаров, Кузьмук… Президента Кравчука замінив президент Кучма. Верховними головнокомандувачами були Ющенко, Янукович, Порошенко. Та боронити Схід України почали 2014 року.

Бо через політичну наївність, кволість (радше відсутність) державної політики дерусифікації, нічим не виправданий пацифізм українських керманичів, через розкрадання, зраду і злочинне недбальство політичної верхівки упродовж останніх 30 років по суті був знищений військово-технічний потенціал держави. Тільки-но тепер, під час повномасштабної російсько-української війни, приходить розуміння прорахунків. Та й то не завжди.

«Припинити стріляти» замало аби настав мир

1 червня Володимиру Зеленському довелося визнати: «Ситуація дуже складна, 60-100 солдатів на день гинуть у бою та близько 500 людей отримують поранення». А вже через тиждень, 9 червня, радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк заявив, що втрати українських військових вже становлять від 100 до 200 людей щодня.

11 червня, під час зустрічі з виборцями у Лос-Анджелесі, Байден заявив: «Я знаю, що багато людей думали, що я, можливо, перебільшую, але я знав, і у нас були дані на підтвердження цього, що Путін перейде кордон. Не було жодних сумнівів. І Зеленський не хотів цього чути, і багато хто з людей теж».

Безумовно, творчій людині, акторові, напевно, важко усвідомити, що для України існує загроза війни. Можна припустити, що український президент не хотів чути про можливу військову агресію, не бажав вірити у ймовірність трагедії. Для політика віктимна поведінка згубна, бо у результаті не лише він може опинитися у ролі жертви, але і держава, яку представляє.

На згадану червневу заяву американського президента Зеленський зреагував несподівано різко: «Було би справедливо, якби вони (європейські лідери. – О. Р.) заздалегідь прислухалися до мене як до глави Української держави, якби вони прислухалися до того, про що ми попереджали. Я маю на увазі превентивні санкції, щоби не почалася війна, представлення нашої стратегії щодо Чорного моря, будівництво Чорноморського флоту з країною-партнером». Мовляв, Україна завчасно попереджала про загрозу блокади Чорного моря Росію, говорила і про ракетну програму для України.

Полемізувати з Байденом у нинішній ситуації не зовсім коректно. Американський президент, своєю чергою, міг нагадати про прорахунки в оборонній політиці Української держави за останні 2,5 роки

Але ми не про це. Україна від західних партнерів наразі отримала лише 10% зброї, яку просила для протистояння російському агресорові. Тож слід ефективніше нагадувати Заходу, як під тиском і наполяганням/умовлянням США наша держава повністю, фактично без належної компенсації, відмовилася не лише від ядерної зброї і засобів її доставки, але й ракетоносної авіації та крилатих ракет авіаційного базування, вартістю у десятки мільярдів доларів. Як наслідок, з початком розв’язаної режимом Путіна війни українці виявилися беззахисними перед ракетними ударами з території Росії, Білорусі та акваторії Чорного моря.

Невеличкий екскурс у минуле. 1992 року українські ВПС мали 1100 бойових літаків. Лише армійської ракетоносної авіації налічувалось близько 30 літаків Ту-16, 96 Ту-22 різних модифікацій (в т.ч. розвідки і РЕБ), 23 Ту-95, 19 Ту-160. Значними були арсенали авіаційних крилатих ракет: Х-55 (1068 шт), Х-22 (423 шт). Крім того, Україна отримала зі складу ЧФ 3 полки морських ракетоносців Ту-22 і Ту-16.

Ракетоносна авіація може завдавати ударів по території агресора навіть не заходячи в її повітряний простір, дальність пуску ракет становить близько 2000 км.

За часів президента Кучми, при активному тиску Держепартаменту США, було знищено 60 ракетоносців Ту-22, 10 Ту-160, 19 Ту-95, а також 487 крилатих ракет Х-55 і 423 крилаті ракети Х-22

У 1999 році Україна, за згодою США, передала Росії 8 стратегічних ракетоносців Ту-160, 3 ракетоносця Ту-95 і 581 крилату ракету Х-55. Тепер ці літаки цими ракетами здійснюють обстріли українських міст і сіл, знищують інфраструктуру нашої держави, вбивають цивільне населення, руйнують житлові будинки і лікарні.

У 2001 році Україна продала 12 крилатих ракет в Іран і 6 у Китай. Було знищено 7 протичовнових літаків Ту-142, які тепер могли б перешкодити підводним човнам РФ завдавати ударів по українській території ракетами «Калібр» з акваторії Чорного моря.

Ексзаступник начальника Генерального штабу Збройних сил України, генерал-лейтенант Ігор Романенко відзначає: «Росіяни сприймали, сприймають і сприйматимуть лише мову сили. І тому необхідний прояв сили з нашого боку у вигляді обстрілів кораблів, підводних човнів, з яких пускають ракети тощо. Треба організовувати протиповітряну та протиракетну оборону. Але щодо балістичних ракет, то у нас взагалі немає засобів знищення. Тому нам потрібна зброя далекої дії, щонайменше 300 км. З цим, до речі, погоджується і колишній посол США в Україні Тейлор. Він сказав про те, що джерела загроз треба знищувати незалежно від того, перебувають вони на території України, чи Росії».

Слушно. Бездумно ліквідована в Україні ракетоносна авіація не становила загрози ні для США, ні для нинішніх західних союзників України

Тож маємо право і підстави продовжувати вимагати, щоб США і країни ЄС у терміновому порядку почали надавати Україні засоби протиракетної та протиповітряної оборони для ефективного захисту її території. Зброя для сухопутних військ, це окреме питання.

13 червня, під час дискусії «Точки тиску: де вирішується війна в Україні», організованої «Атлантичною радою», неурядовим аналітичним центром у Вашингтоні, колишній головнокомандувач (1997-2000 рр.) союзними силами США та НАТО Веслі Кларк заявив: «Прийшов час повернутися до уроків, які ми засвоїли. НАТО має втрутитись. Давайте офіційно це оголосимо і накажемо росіянам припинити вогонь. Війну неможливо зупинити без втручання НАТО».

За його словами, втручання НАТО залежить від політичної волі та «рішучості національних лідерів». Як приклад, воєнний експерт навів дії НАТО в Югославії. 24 березня 1999 року війська НАТО (переважно військово-морські і військово-повітряні формування США, Великої Британії, Франції та Німеччини) без формальної згоди Ради Безпеки ООН почали операцію в охопленій війною тодішній федеративній державі.

16 червня, в інтерв'ю СNN, міністр оборони України Резніков оптимістично заявив: «Ми збираємося звільнити всі наші території, всі, включно з Кримом. Крим – це стратегічна мета для України, бо це українська територія. Але ми рухатимемося крок за кроком».

«Світ на вашому боці», – заявив прем’єр-міністр Італії Маріо Драгі, відвідавши Ірпінь, разом з президентом Франції Еммануелем Макроном, канцлером Німеччини Олафом Шольцем, прем'єр-міністром Італії та президентом Румунії Клаусом Йоханнісом.

Побачимо. Час збирати каміння...