Богдан Бенюк і земельна реформа

Суспільно-політична реальність повсякчас втручається своїми клешнями в мирний перебіг театрального життя. І народжує різні сюжети. Попри карантин та інші перепони, Королівська опера у Бельгії цього тижня презентувала нову іміджеву рекламу цього знаменитого європейського театру. І цей креатив буквально збурив нашу уяву.

В рекламних відеофрагментах та постерах Королівський театр використав мізансцени запеклих бійок в українському парламенті попередніх скликань – Яценюк, Мірошниченко, навіть Царьов. Концепція промо, як я розумію, тут така: світ, політикум зокрема, на порозі радикальних змін та помітного здичавіння, тож хай і вас, дорогі меломани, не дивує, коли Ріголетто у драному хакі, а Травіата взагалі без одягу співатиме свої знамениті арії.

Концепт здичавілого світу вже давно є в основі режисерських рішень багатьох гучних європейських драматичних і оперних постановок. І реклама з картинками нашої Ради тут лише зайве свідчення, як суспільно-політична реальність вривається у театральний світ і форматує його.

А тут щойно ще одна новина з’являється: буцім наші сучасні аграрні ділки за 500 гривень скуповують письмові згоди на гектари української землі у збіднілих селян. І відразу ж така новина у мене також екстраполюється на театр. Як вже цей актуальний сюжет логічно лягає на можливу актуалізовану сценічну версію «Мертвих душ» Гоголя. За 500 гривень купляють папери на мільйони гектарів у живих і мертвих, колишніх земельних володарів.

Над чим смієтеся? – запитав би Гоголь. Театрально-аграрна тема несподівано вибухнула цього тижня і у зв’язку з Київським театром на Подолі. Театр Віталія Малахова вирішив зробити медіаребрендинг своєї старої вистави «Сто тисяч» за Іваном Карпенко-Карим з Богданом Бенюком у ролі Никодима Калитки. Гучно медійно відзначили день народження цієї постанови, яка з’явилась ще 12 років тому.

До того ж вирішили показати виставу широкому загалу – онлайн – за гроші (ціна квитка 120 грн). І охочих долучитися комерційного показу наразі виявилося чимало.

Вистава подільців «Сто тисяч» народилася ще в далекому благословенному 2008 році, у відносно тиху ющенківську епоху. До цієї вистави завжди була глядацька увага, зали ніколи не були порожніми.

Чому ж саме сьогодні спроба медіаребрендингу і особлива уваги до ветерана подільської афіші?

Елементарно, Ватсон.

Сюжет Карпенка-Карого, постановка Малахова і гра Бенюка органічно лягають нам у ріллю наших теперішніх пристрастей довкола земельної реформи в Україні. І майстерний сюжет корифея українського театру може органічно сприйматися за творчий пошук когось з представників нашої нової драми, який також вирішив торкнутися проблем аграрної реформи , фінансового шахрайства, шалених грошей.

От я написав «нова драма» і перелякався порівнянь. А ти спробуй випиши сьогодні такі цупкі діалоги, як у Тобілевича, індивідуалізуй детально і майстерно кожен образ у п’єсі, витвори таку напругу, яка триматиме глядача (читача) навіть через сто років. Якщо пригадувати, то «Сто тисяч» Тобілевича з’явилися 1889 року як п’єса на основі реальних історій, які розповіли видатному драматургові. Це були тогочасні історії про пройдисвітів, які розводили на гроші наївних жадібних багатеньких селян, котрі прагнули вищої соціальної шаблини і потихеньку купляли у збіднілих панів гектари землі.

Як Герасим Никодимович Калитка у цій же п єсі (її перша назва –  «Гроші»). Інтуїт Малахов передбачає часові паралелі і вирішує з новою силою розхитати інтерес до своє вистави, маючи у руці такий козир, як Богдан Бенюк.

Режисер Малахов, до речі, ніколи-ніколи не підлаштовував свої сценічні тексти до тих чи інших хвиль поточної хайпожорної реальності. Як видатний режисер, а не факір на годину, він прекрасно знає, що в класичних авторських текстах завжди є тріщини, крізь які у нутро творів і проникає енергія сучасності, не умисно-показово, а органічно актуалізуючи класику.

Коли він ставив «На дні» вже затюканого у наш час Максима Горького, то сюжет про мешканців пекельного дна переростає у бунт дітей підземелля, які прагнуть бути дітьми Сонця, і то, вочевидь, була екстраполяція на наші подальші революційні українські землетруси – на дні і на землі.

Коли Малахов перечитував ліричний «Чулимськ» Олександра Вампілова, то відчув своєчасність теми некомунікабельності та аутизму в суспільстві, в тому хворому світі, який і живе в великій душі маленької дівчинки Валентини.

Стару легендарну п’єсу Віктора Розова «Вічно живі» – про Другу світову війну – Малахов теж ставить як історію про війну в голові і про фатальний список втрат, який передбачає кожна війна – маленька, і велика, світова і внутрішня.

Тим цікавіше мені було налаштовуватися на повторний перегляд (онлайн) подільської вистави «Сто тисяч», яка за 12 років могла розсипатися, деформуватися. Нічого такого не трапляється – за рахунок класичного тексту, міцної режисерської руки, сильного акторського ансамблю та енергоцентру цієї постановки (власне, Бенюка).

Чи виникають в процесі перегляду нові смисли та відчуття? Безумовно. Тепер, 2020-го, ця сценічна історія сприймається дотичніше до кожного з нас, котрі потонули у прірві щоденних політшоу довкола питань купівлі-продажу української землі, власне, майбутнього нашої землі.

Але, далебі, це тільки поверхня сценічного ландшафту.

Вистава передбачає і глибші переосмислення та несподівані відкриття. Насамперед, герой Бенюка у цій постановці виглядає не як жадібний хробак, котрий воліє зжерти і землю, і людей, і самого себе (на десерт). В історії українського театру є сценічний канон «Ста тисяч» – це вистава Гната Юри 1945 року, де Дмитро Мілютенко у задано неореалістичному чорно-білому сценічному малюнку і грає таке собі повзуче жадібне соціальне зло, здатне землю під собою їсти, знаючи яка вона на смак – гірка, солона, кривава, пісок тріщить на зубах, але саме такий (як герой Мілютенка) і їстиме її, і вигризатиме у інших кожен гектар.

На десятиліття цей образ великого актора закарбувався як визначальний, класичний. Існує кіноверсія вистави Гната Юри (її здійснив 1958 року кінорежисер Віктор Іванов, постановник кінокомедії «За двома Зайцями») і можна повсякчас переконатися у величі актора Дмитра Мілютенка, який грає Калитку – на віки, крізь часи.

Теперішній мої враження малюють іншого землефіла Калитку, якого грає Богдан Бенюк.

Це і показово раблезіанський сценічний герой, у якому тече сонячна мольєрівська кров (цитуючи Мандельштама). Його герой не жадібний до землі, він до неї – ласий. Відчуйте різницю. Як би міг, він і поласував би нею, ніби Празьким тортом від компанії Рошен.

Цей Калитка-Бенюк скуповує вільну землю, як необхідний пазл для своєї світобудови, свого щедрого солодкого та гомінкого світу.

Потреба землі – не черговий акт купівлі/продажу за фальшиві гроші, а чоловіча місія –  зробити гармонійним та багатим світ свій і світ інших, хто поруч.

Хто бачив виставу, той звернув увагу, як щільно заставлена сцена різним збіжжям, потрібним і непотрібним у господарстві. І кожна дрібничка для героя Бенюка, як для Плюшкіна, надзвичайно важлива і цінна. І велика сільська конструкція (з соломою) на сцені іноді нагадує Ноїв ковчег імені Калитки-Бенюка. Мовляв, невідомо, що там буде далі, тому треба врятувати кожну тваринку-пташинку і кожну зернинку.

Майже всю сценічну дистанцію Бенюк у ролі Калитки проходить з виразом щирого подиву на раблезіанському обличчі. Мовляв, ви собі наївно гадали, що справа тільки у фальшивих купюрах, а насправді справа у тому, що цей дядько (а не дідько!) аж занадто любить цей свій світі не хоче з ним надовго розлучатися.

Боротьба за тисячі і за панську землю у цього, як не дивно, через любов до землі, яку не можна віддати на поталу комусь іншому, такому, як Калитка Мілютенка (неореалістичного зразка 1945 року). Пам’ятаєте відому пісню (вона могла би стати епіграфом до ролі Бенюка)? Чом, чом, земле моя, так люба ти мені? Чом, чом, земле моя, чарує так мене краса твоя?

У процесі редагування цих нотаток виникла наступна ідея.

Вже у мирний час перед черговим етапом якихось аграрних баталій у нашій Раді Дмитру Олександровичу Разумкову, мабуть, варто викупити за державний кошт квитки в театр на Подолі і організувати культпохід своїх депутатів на виставу про фатальну любов до української землі –  «Сто тисяч», звичайно.

Не впевнений, що депутати все зрозуміють, але задоволення можуть отримати.