Пропала грамота. Як Андрій Єрмак довів діячів культури до передінфарктного стану

Насправді трапилося дійсно щось неймовірне – таке, що виходить за рамки адекватного сприйняття перебігу звичних державно-канцелярських сюжетів за всю історію незалежної України. 

Майже два тижні тому з офіційного сайту Президента України безслідно зник Указ, підписаний Президентом України ще 9 листопада, якраз до Дня української мови, писемності, культури, народної творчості. 

Указ як указ. Бували і веселіші, і драматичніші. Ніякої крамоли, як то кажуть. 

Державними нагородами та почесними званнями відзначили рясне сузір’я українських митців. Серед них – люди відомі, пристойні, такі, наприклад, як мистецтвознавець і директор музею Київська картинна галерея Юрій Вакуленко, популярний актор Євген Паперний, диригент Володимир Шейко, керівник симфонічного оркестру Олександр Горностай, автори хітів з репертуару Ротару, Повалій Ніколо Петраш, Олег Макаревич. Деякі ще навіть не встигли випити чарку за свої заслужені нагороди, а офіційний документ як корова язиком злизала. Навіть ветерани таємних канцелярій засвідчують: таке диво – вперше.

Але ж все колись у нас буває вперше. Так і тут, коли Указ Президента дивовижно римують з якимось постом у ФБ, хочу поставлю, а хочу поправлю, а хочу взагалі зніму, тобто що захочу, те і зроблю. 

Взагалі спеціалістам канцелярської галузі треба уважніше перевірити сегмент подібних указів, може, там це вже система, тобто сюжети для низки фейлетонів під умовними назвами – «Пропала грамота» чи «Украдене Щастя». 

І ніхто б сто років на таке не звернув увагу, якби не дзвінки від деяких шановних митців літнього віку. Мовляв, проведіть нарешті журналістське розслідування та розберіться, бо не можна ж так людей принижувати (деякі митці старшого покоління іноді чомусь бачать саме в авторі цих рядків затятого культурного активіста, котрий, як герой віршика Павла Тичини, хлопчик Помагай, ходить через поле, через гай і так і мріє, якби то кому швидше допомогти...

– Самим би хто допоміг! – вже з іншого приводу казала стара Огудалова у п’єсі Олександра Островського «Безприданниця». 

Так от. Щоби трохи заспокоїти українських митців поважного віку, щоби вони не нервувати зайвий раз та інфарктів собі не наживали, я і вирішив поцікавитися: так що ж то було, невже НЛО? З офіційного сайту Президента Указ №491 (про нагороди до дня культури) таки дійсно зник. Попередні і подальші є. А саме цього – нема? Порожнє місце, як снігова проталина. 

Причина? 

№490 – є, №492 – є. №491 – зник! 

Джерела в Мінкульті натякнули, що людей культури ніхто не образить і заслужені нагороди нікуди не загребе, а зникнення важливого документу – можлива реакція Офісу президента на відмову двох молодих митців від державних нагород. 

Двох чи трьох, яка нам різниця? 

Як писав Шевченко у своєму творі: «Прокинулась – нема нічого!» І нікого. Ні молодих, ні літніх. 

Першим відмовився від ордена За заслуги 3 ступеня кінорежисер Валентин Васянович (автор фільму «Атлантида»). Каже, що причина тут не політична, а етична (внутрішній протест митця проти тиску держави на кінокомпанії, які працюють в Україні в ніші авторського кіно). 

3 одного боку, Васянович, як людина молода, талановита і принципова, має право робити будь-які заяви і писати все , що хоче у своєму Фейсбуці (на радість друзям), може, згодом навіть від Оскара відмовитися, якщо його виграє в США: вольному воля, а спасенному рай. 

А, з іншого боку, це ж до чого докотився наш місцевий державно-офіційний церемоніал, якщо державні нагороди жбурляють межи очі самій державі? Значить, за останні політичні сезони таки девальвувала нижче плінтуса статусність державних нагород.

Нагородили. А орден летить у зворотному напрямку

Переконаний, перш ніж виносити державне рішення про нагородження людини, варто хоча би поцікавитися як можливий орденоносець ставиться до цього сам. Чи може він мріє про Орден Почесного легіону в іншій країні, а може, бідна людина взагалі ні про що не мріє і тільки на химерну ідею працює, а не на державне визнання, хто би не був у нас президентом вчора, сьогодні і завтра. 

До того ж, мабуть, саме зараз і варто запровадити певні часові квоти на роздачу орденів за заслуги. Бо в Україні сьогодні гідні орденів за реальні заслуги усіх ступенів лише декілька категорій фахівців – лікарі, військові, вчителі. 

А якщо якимось дивом і з’явиться в Україні кінофільм рівня «Білого птаха з чорною відзнакою» (50 років скоро цьому шедевру, не забудьте, бюрократи!). от тоді за видатні художні заслуги і можна нагороджували без усіляких сумнівів і рефлексій. 

А так і молодий митець нервує, бо орден, як гиря, його лацкан аж до землі тягне, і статусність державної нагороди публічно сплюндрована. І якби хто на кого не ображався, а державні ордени (за чесні заслуги) – один з пазлів державної статусності, державної гідності. 

«Скрізь має бути розум! Скрізь!» – казав колись герой однієї класичної п’єси. Правда, класику наша вища бюрократія не знає і не читає, а читає тільки пости в Фейсбуці і на телеграм-каналах 

Тому така у нас і державна гуманітарна політика – телеграмно-фейсбучна... 

Ще одна фігурантка скандалу з «пропалою грамотою» (указ №491) – молода українська кінорежисерка та письменниця Ірина Цілик. Вона теж відмовилася від почесного державного звання – заслужений діяч мистецтв України.

Відмова є. Але рядок у Вікіпедії про те, що пані Ірина таки стала заслуженим діячем, також є. Вікіпедія не така оперативна в редагуванні своїх текстів, як Офіс на Банковій.. 

Про державні звання – заслужених і народних – повсякчас у нас виникає багато лементу. Одні вимагають категорично це заборонити, як рудимент минулого. Інші вимагають нагородити – усіх.

Ще до пані Ірини попередній гучний скандал на території почесних звань був аж 2013-го, у період Януковича, коли група депутатів-регіоналів пролобіювала через Мінкультзвання народного артиста України шансоньє Олегу Гаврилюку, авторові безсмертних поетичних рядків:

Вы, конечно, не бл@дь! 

Просто очень похожи! 

Обурилися. Але звання отримав. Не відмовився. 

Що було – відгуло, наче сніг зійшло. Більше скандалів на цій території не спостерігалося.

І питання про заборону чи скасування звань, як архаїчного спадку СРСР, останнім часом не дебатувалося.

До того ж і Союз тут давно ні до чого. І в Європі зараз хто хоче, той і зберігає систему державних звань в культурній сфері. 

От, наприклад, Польща. Там існувало ще з середини 20 століття почесне звання Заслужений діяч культури Польщі – за заслуги у розвитку культури, її поширення та захисту. Згодом, у 90-ті, звання заслуженого діяча поляки замінили на нагрудний знак За заслуги перед польською культурою. І все там і досі – чинно та мирно. Попередні звання ніхто не забирає, а новою відзнакою – тішаться. 

І в інших країнах на цій темі теж ніхто не хайпує. Якщо потрібно – будуть почесні звання, якщо народ проти – то нічого і не буде. 

У нашому ж сюжеті про «пропалу грамоту» (тобто про зниклий президентський Указ) народ уже давно нічому не дивується. І зрозуміло, що найбільша емоційна напруга щодо звань та орденів виникає, насамперед, у людей середнього та старшого віку, для них все це як знак певного кар’єрного підсумку, життя, яке вони прожили у власних очах недаремно.

Молодь у цьому сенсі реагує на відзнаки спокійно. Вона у сфері культури зараз прагне не звань (орденів), а, насамперед, грантів, які можна за певних умов виграти в Українському культурному фонді. В той бік і линуть усі замріяні молоді погляди... 

А як дасте гроші – будете хороші! 

Ну а «пропалу грамоту», фатальний Указ Президента 491, могла б швидко знайти лише одна людина в країні. Це Андрій Борисович Єрмак, керівник Офісу Президента України. Він, на жаль, перебуває на лікуванні в Феофанії і всі ми щиро йому бажаємо швидкого одужання. 

І тільки він, як людина близька до кінобізнесу, знає наскільки нервові, лицемірні та емоційні різні люди мистецтва. У них постійно очі – за два міліметри від сліз і будь-яка несправедливість заганяє їх до передінфарктному стану. 

Отже, треба заспокоїти творчих людей, подбати про їхнє моральне і фізичне здоров’я, віднайти ту саму «пропалу грамоту». 

І ще є один документ, який варто віднайти у лабіринтах чарівного Офісу. Це подання бойової сотні літніх майстрів мистецтв на президентські стипендії. 

Декілька місяців гуляє кабінетами той папірець, а літні люди сидять по хатах на карантині без копійки. 

У тому поданні на президентську допомогу є близько 120 митців у так би мовити передінфарктному стані з різних культурних сфер (подання формували творчі Спілки) І ціна питання у масштабах держави – мізерна. Одна стипендія – всього-навсього 2 тис. грн.

Кошти на це давно передбачені. 

Без поваги до минулого (у даному сюжеті до творчих людей літнього віку) ніяке світле майбутнє ніхто у нас не збудує. Здоров’я усім!