Україну після війни чекають радикальні демографічні зміни
12 тез про політику ідентичності
1. Політика ідентичності відмінна від політики національної пам’яті, мовної та культурної політики, а також політики у сфері державно-церковних відносин. Ці політики взаємно пов’язані, але в жодному разі не тотожні.
2. Особливо небезпечно ототожнювати політику ідентичності з політикою національної пам’яті. У цю пастку вже потрапили наші сусіди росіяни (з поправкою на те, що там пам’ять не національна, а імперська). Побудова ідентичності виключно на минулому – це глухий кут.
3. Україну після війни чекають радикальні демографічні зміни. Частина громадян України не повернуться з країн Заходу, в яких знайшли собі притулок від війни. Дефіцит робочої сили доведеться принаймні частково надолужувати завдяки міграції, зокрема з країн Кавказу і Центральної Азії. В Росії також можуть початися процеси, які спонукатимуть велику кількість росіян українського походження шукати собі притулку та, в перспективі, нового життя в Україні. Тому політика ідентичності так само щільно пов’язана і з міграційною політикою.
4. Це означає, що повоєнна українська політика ідентичності не може бути ексклюзивною. Ми не можемо зупинитися на тому, що «українцем потрібно народитися».
5. Проте ми так само не можемо кинутися в протилежну крайність і сказати «українцями не народжуються, українцями стають». Адже в Україні чимало таких, хто почувається українцями від народження, і їхню ідентичність треба поважати.
6. Тому правильна формула – «українцем можна народитися, але українцем можна і стати».
7. Що потрібно для того, щоби стати українцем? Велика пастка в тому, щоби запропонувати бажаючим стати українцями один «канонічний» набір оцінок української історії та її окремих постатей, який «кандидати в українці» мають вивчити як Отче Наш. Нічого крім лицемірства це не породить.
8. Ідентичність модерного європейського суспільства – починаючи принаймні від вісімнадцятого століття – визначається не набором світоглядних відповідей, а набором актуальних для цього суспільства, спільних для його членів світоглядних питань. Ми члени одної нації, тому що маємо спільні проблеми, а не тому що маємо однакові рішення для цих проблем.
9. Тому однозначно і ствердно «кандидат в українці» має визнати лише мінімум світоглядно-політичних настанов. А саме:
а) Україна – суверенна держава, і я готовий/готова за необхідності боронити її суверенітет;
б) Україна – європейська держава; «союз із Росією» і «позаблоковий статус» не обговорюються;
в) я достатньо знаю українську мову, історію і культуру, щоби мати до них особисте ставлення, що дає мені змогу брати участь в громадському, політичному та культурному житті української нації.
10. Українці «від народження» і українці «за власним вибором/покликом» рівні між собою; ніхто не має пріоритету чи монополії на визначення того, «як правильно бути українцем».
11. Українська ідентичність спирається на постійно обговорюване і переосмислюване суспільством історичне минуле, але спрямована в європейське українське майбутнє.
12. Тому українська ідентичність – це, в кінцевому підсумку, не «українські основи», а «український проект», який є невід’ємним складником проекту нової повоєнної Європи. І саме над цим проектом ми спільно працюємо зараз.
***
P.S. На відміну від моїх 12 тез про інформаційну політику, ці тези я публікую не після, а напередодні експертного обговорення політики ідентичності, яке має відбутися завтра. Хай це буде додатковим матеріалом для обговорення.