Удар сильніший, ніж під час Другої Світової. Як повернути українців з Європи?

Війна вигнала з країни надто багато українців – понад вісім мільйонів. Нам важко буде відродити країну, якщо більшість із них не повернеться. Але щоб люди захотіли повернутися, владі доведеться ухвалювати навіть нестандартні рішення.

Людські втрати України за підсумками війни ще тільки слід оцінити. Ті, що виїхали на Захід, примусово вивезені до РФ, загиблі (військові та мирні жителі), що залишилися інвалідами – всі вони втрачені для економіки країни. Це удар навіть сильніший, ніж під час Другої Світової війни.

Як повідомив 1 грудня 2022 року уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець, «Понад 14,5 млн українців виїхали після 24 лютого, з них щонайменше 11,7 млн – в'їхали до країн Євросоюзу. 7,7 млн зареєстровано в Європі як одержувачів тимчасового захисту».

Так, правда і те, що багато хто повертається. Як повідомила наприкінці листопада пресслужба польської прикордонної служби, з початку війни 24 лютого з України до Польщі в'їхало 8,031 млн осіб. У зворотному напрямку – в Україну – виїхало понад 6,219 млн осіб.

Багато хто повернуться, але багато хто і залишиться за кордоном. Ті, хто під час війни втратив в Україні бізнес, дім, годувальника сім'ї, надію на найкраще. Ще майже 3 млн українців (включно з величезною кількістю дітей та підлітків) було викрадено до Росії. Хто з них зможе повернутися і коли – невідомо.

За різними оцінками, близько 8 млн наших співвітчизників, котрі опинилися за кордоном, не налаштовані повертатися до України після війни. Але незалежно від того, наскільки високотехнологічним (тобто таким, що не потребує маси робочих рук) буде майбутнє відновлення України, відновлювати людський капітал все одно доведеться. Ось які розрахунки наводить економіст Олексій Кущ. Подушний ВВП в Україні 2021 року становив $5000. Отже, еміграція 8 млн осіб, що залишилися за кордоном, – мінус $40 млрд із нашої економіки. При цьому понад 60% ВВП у нас зовсім не агро і навіть не метал і руда. А сектор послуг із орієнтацією на кінцевого споживача.

А значить, хто втратить ці гроші? Бізнес, який не продав свої товари та послуги. Отже, будь-яка економічна модель відновлення повинна включати і демографічну, щодо відновлення «пошкодженого» війною людського капіталу. Причому не через заохочення народжуваності – це теж, але цей шлях дуже довгий.

Головною має стати репатріація українців, розпорошених по всьому світу. Але коли українці повернуться додому? Коли вести бізнес тут буде легше, ніж у інших країнах. І, відповідно, коли з'являться робочі місця із гарною зарплатою. А також зросте якість життя: медицина, освіта, можливість збудувати свій будинок. І коли з'явиться накопичувальна пенсійна система із довгостроковою земельною рентою у вигляді збільшення до пенсії. І буде безпека – для себе та своєї сім'ї.

Виглядає, звісно, як набір добрих побажань. Реалізувати на практиці все перераховане досить складно – але можна скористатися ситуацією та ухвалити нешаблонні рішення. Головне з них: українців потрібно пов'язати із рідною землею довгостроковою стратегією особистого добробуту.

Ось приклад такої моделі: Накопичувальні пенсійні фонди (НПФ) отримують ексклюзивне право на купівлю та перепродаж фермерам земель сільськогосподарського призначення, а також на довгострокове здавання землі в оренду. Прибуток надходить на накопичувальні пенсії тим, хто за допомогою цих НПФ інвестує в український чорнозем на 25-30 років.

І тих, хто залишився в Україні, і тих, хто продовжує працювати за кордоном, можна прив'язати до економіки країни за допомогою вигідних інвестицій у державні інфраструктурні проекти та проекти державно-приватного партнерства. Але це має відбуватися дуже просто. Не так, як зараз, з фінансовим моніторингом та рахунками в цінних паперах, а також обов'язковим посередництвом брокера, який знімає комісію за операції з цінними паперами.

Наприклад, у рамках повоєнної економічної моделі можна використовувати ICO як одну з форм крауд-фінансування, тобто колективного фінансування. У цьому випадку держава разом із бізнесом пропонує низку проектів, у тому числі інфраструктурних та виробничих, а громадяни країни буквально в один клік можуть купити на свій вибір будь-яку кількість «монет», що дають право на отримання частини доходу чи конкретного товару/послуги. Принцип тут простий: не важливо, де працюють українці і на чому вони заробляють, головне щоб вони інвестували зароблене в свою країну.

Ще один важливий чинник: щоб люди поверталися до країни, їм має бути кудись повертатися. У цьому плані нам потрібно буде вирішити проблему малих і середніх міст. Українське село, як це дивно не звучить, здатне подбати про себе саме. Якісь села вже не врятувати, та й рятувати нема рації; іншим (там, де розвинене агровиробництво) – навіть допомагати не потрібно, головне не заважати.

Ну а міста-мільйонники вже самі собою стали «магнітами», які замикають на собі внутрішні міграційні потоки. Проте основа нашої країни – це міста з населенням від 10 тис. до 500 тис. Можна сказати, що й економіка України ґрунтується на них. Але таким містам після війни буде дуже важко (та їм і до війни було нелегко). Отже, потрібно знайти спосіб вдихнути у них нове життя.

Можна виділити п'ять обов'язкових пунктів розвитку невеликого міста: житло – робочі місця – інфраструктура – міське середовище – життєвий драйв. Житло це магніт, який може прив'язати до місця. Можна залучити доступним і сучасним орендним житлом, недорогою іпотекою, що субсидується державою, розвитком індивідуального житлового будівництва. Драйв – турбота самих мешканців та місцевої влади.

Про робочі місця подбає бізнес – якщо побачить, що держава створює для підприємців у невеликих містах оптимальні умови роботи. Міське середовище створюватимуть городяни разом із мерією. А ось щодо інфраструктури – без бюджетних грошей тут не обійтися. Це дороги, зв'язок, лікарні та освіта, енергетика. Місцеві бюджети повинні наповнюватися грошима для локальних завдань.

Також у малі міста мають прийти гроші для людей (а не лише під проекти). Якщо вони прийдуть навіть у вигляді підвищення зарплат бюджетникам та різноманітних соціальних виплат, то вони самі розподіляться по місцевій споживчій економіці. Плюс великі інфраструктурні проекти, що фінансуються згори.

У таких – малих та середніх – містах якраз зосереджена більшість промислових підприємств України. Якщо вдасться надати їм після війни новий імпульс для розвитку, вони стануть новими точками зростання та драйверами економічного розвитку. Мешканці України замість міграції за кордон зможуть переселятися у привабливі для них (у плані місця роботи та рівня життя) міста, залишаючись у межах своєї країни та у звичному для них культурному та мовному середовищі.

Ще кілька заходів, необхідних для того, щоби повернути українців на батьківщину, пропонує Ольга Трофімцева, посол з особливих доручень МЗС, у минулому – в.о. міністра агрополітики України. На її думку, особливу увагу потрібно приділити містам і регіонам, які межують з роїсєю (Харків/Суми...). Тому що там вже до 2022 року були більш виражені негативні тенденції в демографії, пов'язані з занепадом традиційної радянської структури промислового виробництва. А зараз до цього додадуться безпекові ризики.

Також науковці стверджують: демографія формує геополітику, і чим кращі умови для розвитку окремого індивідуума створює держава, тим більше вона отримує в результаті в рівні процвітання. Кожен додатковий продуктивний рік життя людини – плюс десь 4% до ВВП на душу. Кожен рік навчання в школі до повної середньої освіти – плюс 10% до ВВП на душу населення.

Дослідження економічного зростання після Другої Світової війни показали, що два основних фактори зіграли найважливішу роль в тих країнах, які «вистрілили»: покращення умов розвитку людського капіталу (освіта, охорона здоров'я, продовольча безпека) і бізнес-клімат. Всьо. Тепер Україна має переконатися в цьому на своєму досвіді.

Денис Стаджі, для «Главкома»