Синдром завченої безпорадності

Учені промуштрували собак умовним рефлексом Павлова: дзвінок = легенький удар струмом. Пізніше до них у вольєр підсадили звичайних псів, які не проходили муштри. І поставили невисоку перегородку. Після першого ж удару струмом нормальні песики одразу ж перестрибували бар’єр і втікали з клітки, де їм неприємно. А муштровані – нічого не робили. Вони могли перестрибнути перегородку, але не хотіли. Сиділи в кутку і скиглили.

Це і є синдром завченої безпорадності. Вільні істоти завжди вибиратимуться з халепи. А ті, кого привчили до регулярної халепи, з неї вибиратися не будуть. Хоча можуть.

Далі дослідники забрали перегородку і відчинили вольєр навстіж. Муштровані пси не виявили жодного бажання вийти з відчиненої клітки. Навіть коли шлях до свободи був відкритим.

Так стається і з суспільствами, яким окупант привив синдром завченої безпорадності. Відчини їм усі вольєри – заб’ються в куточку й, сидячи в бомбосховищах від російських ракет, далі вмикатимуть своїм дітям на планшеті російські мультики.

А далі – стокгольмський синдром. Жертва пристає на бік свого гвалтівника, аби вижити. А далі – емпатія до загарбника й пошук «хороших» серед них. А далі своїх ворогів починають леліяти. А далі перемагає ідея мирного й лагідного співіснування з ворогом на основі теплих почуттів до нього. А далі – ототожнення з окупантом. І коли ти переймаєш цінності та ідеї загарбника (або свідомо лишаєшся їх носієм) – настає кінцева стадія стокгольмського синдрому: ти вже не жертва, ти вже співучасник. Ворог не тебе переміг, а переміг у тобі. Перейшовши на цінності ворога, ти сам стаєш ворогом.

От і вся аксіологія війни, яка є тестом на усвідомлений вибір: виходити з триколорного вольєра чи до скону страждати в його кутку.