Референдум у Венесуелі відбувся. Чи буде війна і до чого тут Росія?

Запланований на 3 грудня консультативний референдум у Венесуелі відбувся, при цьому режим Мадуро домігся максимального для себе результату. І хоча великих черг до виборчих дільниць не спостерігалося, і з 20,6 млн. зареєстрованих у країні виборців, як зазначив через три години після завершення голосування голова Національного виборчого центру Елвіс Аморосо, у ньому взяли участь близько 10 млн., тобто трохи менше половини всіх виборців, важливо інше. По-перше, на всі п'ять винесених на референдум провокативних (інакшими їх не назвеш) запитань влада отримала рішуче «так» – від 98,11% на друге до 95,4% на четверте запитання. По-друге, у референдумі взяли участь не лише провладні сили, а й деякі відомі діячі опозиції.

Не повторюватиму всіх запитань референдуму, їх достатньо наводили різні ЗМІ, обмежуся лише п'ятим (95,93% – «так»): – «Чи згодні ви зі створенням штату Гаяна-Ессекібо та розробкою прискореного плану всебічної допомоги нинішньому та майбутньому населенню цієї території, що включав би серед іншого надання венесуельського громадянства та посвідчення особи, відповідно до Женевської угоди та міжнародного права, із відповідним включенням цього штату до мапи Венесуели». Отака собі «ДНР/ЛНР» по-венесуельському та ще й з посиланням на міжнародне право.

Хай там як, а результати референдуму по суті покликані виправдати збройну військову агресію проти сусідньої Гаяни. Чи неминучий саме такий розвиток подій?

Ініційований Мадуро референдум мав кілька задач. Не забуваймо про призначені на 13 жовтня 2024 року президентські вибори, за підсумками яких визначиться керманич Венесуели на 2025 – 2031 роки. Хто ним стане? Сам Мадуро, якась із його креатур чи представник справжньої, а не кишенькової опозиції? Референдум 3 грудня можна розглядати і як своєрідну репетицію влади перед наступними президентськими виборами. І як спробу (треба сказати, вдалу) згуртувати навколо влади суспільство у передчутті війни.

Чи неминуча ця війна? Спірні території справді багаті на корисні копалини, і це не тільки нафта й газ. Досить сказати, що з часу початку комерційного буріння нафти в 2019 економіка Гаяни, 41% населення якої жив за межею бідності, почала стрімко розвиватися, зараз країна посідає одне з чільних місць на континенті за ВВП на душу населення. Тобто Мадуро може обіцяти венесуельцям золоті гори в разі приєднання багатої на нафту території сусіда.

Втім, збройна агресія має й певні ризики. Поза сумнівом, Гаяну – єдину англомовну державу на південноамериканському материку – підтримають інші країни-члени Британської співдружності націй та й Організація американських держав. Підтримають і США – питання лише в тому, наскільки рішучою та дієвою буде ця підтримка.

Протистояння зі США, за великим рахунком, невигідне Мадуро. Пік його конфлікту з Вашингтоном припадає на роки урядування Трампа. За каденції Байдена обидві сторони робили кроки для пом'якшення відносин. Агресія проти Гаяни поставила б на них хрест, і Мадуро не може цього не розуміти.

Єдиною справді зацікавленою у новій війні, цього разу далеко від неї, але поблизу США, є росія. Спецоперацію «Шатун» ніхто не скасовував. Підкинути світові ще одну – після власної війни проти України та війни, розв'язаної дружнім їй Хамасом, – це для феесбешної влади росії «за милую душу».