Пушкін як культуротворець і російський імперіалізм

Україна бурхливо дерусифікується. А водночас у ній точаться бурхливі світоглядно-ідеологічні баталії навколо меж дерусифікації міського простору – образно кажучи, чи припустима присутність сотень найменувань на честь Пушкіна і Ко у геть усіх українських містах, чи досить кількох таких назв і бюстів у тих місцях, де він жив і творив, а чи взагалі жодної згадки про цього знакового персонажа російської історії та культури на теренах України не повинно існувати. Ніколи і ніяк.

Декому такі питання видаються вкрай простими, декому – складними. Адже за всіх обставин мова Пушкіна (його основне «знаряддя праці» в культурно-сторичному просторі) – це не мова Путіна. Хоча б тому, що для першого нормальним було писати «в Украине», тоді як для другого – лише «на Украине». Не кажучи вже про те, що Україна та її народ для Пушкіна були чимось окремим, особливим (хоча в майбутньому вона і мала б разом із іншими слов’янами навіки з’єднатися та злитися в «русском море»). Та й головне – Пушкін конструював «державу слова», а Путін – «державу страху й мовчанки». Але якби ж то все було так просто…

…Далекий уже від нас лютий 1974 року. Генсек Брежнєв іще не сягнув граничного маразму, він здатен активно займатися розрядкою зі США та ФРН, а разом із тим декларувати «розвинений соціалізм», який не поліпшив ані загальний стан радянської економіки, ані добробут більшості населення. Радянські космонавти періодично літають навколоземними орбітами, тоді як американські астронавти завершили пілотовану місячну програму й обжилися на орбітальній станції Skylab. Солженицин отримав Нобелівську премію з літератури, але його ще не вислали з СРСР (втім, рішення ухвалене, і в тому-таки лютому буде реалізоване). У Чилі ствердився Піночет, у В’єтнамі триває підготовка до наступу комуністів. Наближається другий погром журналу «Новый мир», коли будуть знищені рештки того живого, що свого часу зросло в ньому за редакторства Твардовського. Все більше дисидентів у таборах, і не лише в СРСР, усе брехливішою та бездарнішою стає офіційна ідеологія. І все більш потужним є вплив виплеканої КҐБ «партії руситів» - властиво чорносотенної неформальної організації, до якої входить чимало впливових письменників, журналістів, номенклатурників і військових високих рангів.

От за таких обставин і було сказано, що Пушкіним просякнута вся російська культурна традиція, що Пушкін знайшов і дав міру співвідношення Росії з усім світом, визначив місце російської людини в інтелектуальній історії багатонаціонального світу та що він – людина честі, а не совісті. Ба більше: образ сучасної людини «нашої країни» (тобто СРСР), людини «нашої цивілізації» складений за Пушкіним. І сказано було це все не кимось номенклатурним літератором, не співцем «русотяпства», а справді видатним поетом Давидом Самойловим. У Вікіпедії про нього сказано на загал правдиво: «Не будучи дисидентом, відкрито спілкувався з А. Д. Сахаровим, товаришував з Юлієм Даніелем, Анатолієм Якобсоном, Лідією Чуковською.

Підписав листи на захист Даніеля та Синявського (1966), Гінзбурга та Галанскова (1968), після чого «в покарання» було розсипано набір книги його вибраних віршів, що готувало видавництво ««Художественная література». І цей витончений інтелектуал, позбавлений страху і перед нацистами у роки війни, і перед Сталіним у часи «боротьби з космополітами», і перед ЦК та КҐБ у добу «розвиненого соціалізму» описав сучасну йому Росію як утілення духу Пушкіна, а культуру доби брежнєвізму – як просякнуту Пушкіним. І не думайте, наче йшлося про найкраще у цій культурі та про найкращих росіян. Зовсім ні, про це – ані слова, навпаки, підкреслювалося – ідеться про всю російську культуру. Виходить, що включно з оспівуванням ҐУЛАҐу та «колективізації», з великодержавним шовінізмом, з хамським ставленням до інородців-«чурок», з претензією на «особливий шлях» і «всесвітню місію» тощо. Ну, а Брежнєв, Суслов, Андропов і Ко в цьому контексті – то не просто втілення людей «нашої цивілізації», а, ясна річ, і співтворці її в нових умовах, тобто талановиті продовжувачі справи Пушкіна…

Хтось із наближених до «верхів» партапаратників належно оцінив вигоду для влади від позиції Давида Самойлова, підсунувши Брежнєву указ про нагородження цього справді незалежного літератора до 60-річчя орденом Дружби народів. А відтак під пушкінський копил із подвоєним завзяттям стали підганяти національне буття «народів СРСР». Чому з подвоєним? Бо ж перший етап «усезагальної пушкінізації» влаштував ще Сталін у 1937 році, до сторіччя від смерті поета і в ознаменування початку Великого Терору. Далі на заваді стали війна та змушені поступки національним почуттям народам республік СРСР, а зі зламу 1950-60-х («розгорнуте будівництво комунізму»!) Пушкін знову почав грати роль «нашого всього». Ну, а потім Самойлов дуже слушно підказав елегантну формулу тотальної русифікації.

Минули радянські часи. Але… «Будь-яка значна культура тримається на історії свого першого великого представника, який сформулював головні етичні заповіді та заплатив життям за їхнє здійснення. Для російської свідомості такою христологічною фігурою став Пушкін». Це – засаднича ідея лекції (вона ж стаття) сучасного російського поета Дмитрія Бикова «Пушкін як наш Христос». Як бачимо, опозиційний поет (не просто інакодумець, а справжній політичний опозиціонер) визначає російську культуру як таку, що тримається на Пушкіні, ба більше – підносить його до рівня «російського Христа». Закономірно виникає питання: а якими є обшири цієї культури, хто виступає її носіями та творцями? Якщо йдеться про весь російський народ, то Пушкін – передусім хам, ґвалтівник і мерзотник, бо саме такими є «етичні заповіді» переважного числа жителів нинішньої імперії. Якщо ж ідеться про невеличке число більш-менш освічених і притомних росіян, то ким і чим тоді є переважна більшість підданих Москви та що може визначити у Російській державі фантом Пушкіна? Як бачимо, справа щонайменше дуже непроста…

Утім, це не наша справа. За будь-яких обставин Україна має очистити свою землю від маркування Пушкіним. Нехай росіяни якось самі визначають, яку роль у їхній національній культурі грає Пушкін, без експорту його як «нашого Христа» за межі своєї держави. Тим більше, що такий експорт уже зіграв негідну роль. А пушкінські вірші… Ставлення до них, як на мене, – особиста справа кожного. Дивимося ж ми, скажімо, фільми Лені Рифеншталь чи п’єси Бернарда Шоу (хоча перша схилялася перед Гітлером, а другий – перед Сталіним), водночас не роблячи їх своїми кумирами, чи не так?