Росія знову намагається переписати історію України

Нещодавно побачила світ «История Украины» – колективна праця Фонду досліджень проблем демократії та Російського державного гуманітарного університету (РДГУ) із передмовою міністра закордонних справ Сергія Лаврова.

Переписування історії України в сучасній Росії актуалізувалося відразу після анексії Криму 2014 року. Однак якщо до 2021 року ще зустрічалися роботи, автори яких претендували на наукоподібність, то потім гору остаточно взяли безкомпромісні та відверті пропагандисти. Внаслідок суспільної ситуації в цілому та репресивного цензурного законодавства сподіватися на об’єктивні дослідження українського минулого в Росії марно. По суті, запущений процес формування нового російського «канону» історії України – вже не окремих регіонів (Крим, Донбас), а всієї держави в цілому.

Найновіша «История Украины» не просто відповідає панівному тренду, але й задає нові «стандарти». Серед її авторського складу немає жодного загальновизнаного фахівця, зате є відверті російські пропагандисти (Дюков, Григор’єв) та українські колабораціоністи (Дейнего).

Суть концепції та мета видання книги відображені у кількох вступних словах. Лавров: «Багаторічними зусиллями українських націонал-радикалів та їхніх західних кураторів створено та продовжує створюватися величезна кількість історичних міфів та фальсифікацій. Брехливі інтерпретації історії ведуть до формування в суспільній свідомості помилкового уявлення про те, що Україна розвивалася окремо від Росії. Мета зрозуміла: через заперечення єдності українців та росіян посварити два братські народи, демонізувати сучасну Росію як державу-продовжувача СРСР… Саме з цієї причини сьогодні особливо затребуване збереження, а за потреби і відновлення історичної правди. Свій внесок у ці благородні зусилля покликана зробити та дана монографія».

Академік РАН Валерій Тішков: «Значна кількість робіт, особливо створених останнім часом на Заході та Україні, мають політизований, антинауковий характер, засновані на явному спотворенні історичних фактів, антиросійських спекуляціях та фальсифікаціях… У хід йде відверта фальсифікація історії, підміна фактів або їхня довільна інтерпретація в таких історичних сюжетах, як, наприклад, Батуринська різанина чи Голодомор. Заперечується будь-який зв'язок з російською культурою, російською мовою, російським народом. На жаль, історична правда про єдність російської та українського народів принесена в жертву амбіціям київських політиків та геополітичним інтересам західних держав, спрямованим на відрив України від Росії, перетворення України на форпост Заходу проти Росії… Спільність українського та російського народів не підлягає сумніву, є науковим фактом…

Важливою і, безперечно, позитивною стороною роботи представляється розгляд історії України у її нерозривному та тісному зв'язку з історією Росії, як частини російської історії… На превеликий жаль, в основу пострадянського розвитку державності України були покладені не принципи федералізму та офіційної українсько-російської двомовності – єдино прийнятний варіант націобудування в такій складній за етнічним складом населення та регіональною своєрідністю країні, – а ідеологія ексклюзивного українського етнонаціоналізму з усіма його крайнощами неонацизму, русофобії та антисемітизму. Саме ця політика і приниження та насильство, що її супроводжували, привели російськомовне населення Криму та південно-східних регіонів України до вибору свого життєвого облаштування та безпеки на користь Російської Федерації. У трагічній ситуації вже відкритого конфлікту, вирішальною мірою спровокованого «колективним Заходом», відносини між двома народами зазнали нових випробувань, а спроби розірвати єдність російського та українського народів набули нині нової динаміки. Ці спроби вимагають від нас відновлення та захисту історичної правди. Саме на це спрямована ця книга».

Директор Інституту російської історії Юрій Петров: «Монографія… присвячена вельми злободенній темі спільного історичного минулого наших народів. Ця спільність всіляко заперечується в сучасній Україні задля політики відторгнення та протиставлення українського народу Росії. Спроби зобразити історію України поза Росією, більше того, уявити міфічну «Україну-Русь» як антипод Стародавньої Русі та Росії, на жаль, у нинішній Україні увійшли до шкільного курсу навчання та серйозно спотворили історичну пам'ять сучасних українців. Тому дуже актуальним є пропонована до уваги читача праця, в якій на суто науковому рівні актуалізується необхідність вивчення історичного минулого Росії та України, культурно-історичної єдності росіян та українців».

Ректор РДГУ Олександр Безбородов: «Червоною ниткою через всю книгу проходить науково зважена авторська оцінка феномену політичного українства, націленого головним чином проти історії, культури та політики Росії. Український націоналізм сьогодні – це предмет особливої турботи та підтримки правлячих кіл США».

Керівник авторського колективу Максим Григор’єв: «під терміном «Україна» розуміється не держава, а території, що у різний час входили не тільки, або радше не стільки, до складу української держави, скільки до складу інших держав».

Надзвичайно промовистим є зміст книги. Так, розділ 2 називається «Додержавний період історії територій, які тимчасово входили до складу України у 1991–2014 рр.». Розділи з 4 по 8 містять у назві терміни «західноруські землі» та «Південно-Західна Русь/Росія». Розділ 5 носить очікуваний заголовок: «Возз’єднання Малоросії з Росією». Лише з 9 розділу – ХХ століття – з’являться і власне «Україна», причому сам цей розділ поіменований «Україна в роки Великої російської революції та Громадянської війни».

В «Історіографічному огляді» піддано критиці праці Михайла Грушевського (причому жодної – до нього), Ореста Субтельного та Сергія Плохія, а також 26 сучасних українських авторів шкільних підручників (не наукових монографій); окремо на горіхи дісталося посту Володимира В’ятровича про Висоцького. Зате максимально компліментарна оцінка надана Петру Толочку: «Низький науковий рівень сучасних українських підручників з історії відкрито визначив провідний сучасний медієвіст України академік П. П. Толочко: «…Я аналізував підручники для середньої та вищої школи. Дуже невтішна картина. Вони неймовірно ідеологізовані», – а також російським чорносотенцям та українським радянським історикам. Навіть «Историю Украины» своїх попередників автори обізвали такою, що «тяжіє до ліберальної українофілії».

Як вже було зрозуміло зі вступних статей, проаналізована книга в самій своїй основі заперечує українську суб’єктність від найдавніших часів до ХХ століття, а якщо і змушена визнати її наявність – то лише у зв’язці з радянською Росією, яка «подарувала» Україні вже не тільки Крим, але й Закарпаття, а також «подарувала» статус в ООН.

Коли ж заперечувати існування України стає неможливим – з 1991 року – автори відкидають наукові вимоги не лише до змісту, яких не дотримувалися раніше, але й до стилю написання. В результаті текст 2023 року важко відрізнити на слух від текстів 1930-х – 1950-х років. Наприклад: «новостворена держава одразу взяла курс на радикальний розрив із радянським минулим та орієнтацію на націоналістичну ідею як основу державної ідеології… Таким чином, нова Україна пов'язала своє минуле не з радянською республікою, її досягненнями у розвитку промисловості, науки, освіти та культури, героїчним минулим у роки Великої Вітчизняної війни, а з Українською народною республікою, яка заплямила себе співпрацею з німецькими та польськими інтервентами у роки громадянської війни та нацистською Німеччиною у роки Другої світової війни».

Далі – гірше: «націоналістичні прояви», «насильницька українізація», «історико-пропагандистська кампанія, відома як Голодомор», «на території п'яти західних областей знаходилися табори з підготовки бойовиків, які розглядалися як потенційна силова складова так званої «помаранчевої» революції», «за територіальними та етнокультурними ознаками Україна була поділена на два громадсько-суспільних об'єднання – західне та східне», «незаконний державний переворот», «київський режим за підтримки неонацистів» тощо.

Природно, що автори заперечують анексію Криму, представляючи її як «мобілізацію значної частини кримчан проти нового керівництва України». За їхньої версією, «на мітингу було обрано «народного мера» Олексія Чалого, а потім було здійснено зміну виконавчих органів Севастополя. Російські військовослужбовці взяли під контроль ключові об'єкти на території півострова та не допустили провокацій проти мирного населення. 16 березня у Криму відбувся історичний референдум, який за підтримки переважної більшості кримчан призвів до повернення Криму до складу Росії».

Те саме стосується і війни на Донбасі. «Сепаратизм у Харкові, в Одесі (трагічні події 1(sic!) травня 2014 р.), в інших регіонах жорстоко придушувався не мирними правозахисниками, а озброєними та добре організованими загонами націоналістів, які врівні з офіційними з'єднаннями української армії фактично проводили політику геноциду на території Донеччини під час збройного конфлікту. Жодної участі в ньому регулярних збройних сил Росії не підтверджено, водночас наша країна регулярно надавала населенню ДНР і ЛНР дипломатичну та гуманітарну допомогу».

«Народні виступи в Донбасі стали відповіддю на дискримінаційну політику центральної влади та незаконний державний переворот у Києві. Народ Донбасу змушений був взяти до рук зброю для захисту своїх інтересів та самоорганізуватися за умов повного вакууму влади. Громадські організації Донецька та Луганська сформували органи влади та провели референдум відповідно до норм міжнародного права. Цей референдум послужив основою для формування державності ДНР та ЛНР».

При описі Іловайської трагедії російські війська взагалі не згадуються (ЗСУ начебто потрапили в оточення «збройних формувань ДНР»), а вина за втрати покладена на самих українців. Боїнг МН-17 «зазнав розбиття». «Широкомасштабний контрнаступ ополчення республік Донбасу в серпні 2014 р., витіснення сил ЗСУ з низки стратегічно важливих населених пунктів та створення Іловайського та Лутугинського котлів призвело до того, що українське керівництво змушене було погодитися з необхідністю переговорів».

Сучасна Україна постає на сторінках книги як американська маріонетка: «Українська держава ідеологічно, політично та у військовому відношенні формувалася США як інструмент тиску, ослаблення та, зрештою, руйнування Росії, навіть за рахунок саморуйнування та втрати державності України». «Ще однією серйозною загрозою для безпеки Росії є біологічні лабораторії США на території України».

Нарешті, повномасштабне вторгнення описано наступним чином: «В умовах безперервних агресивних дій України щодо ДНР та ЛНР армії народних республік розпочали військові дії проти агресорів. 24 лютого Росія в рамках союзницьких відносин прийшла на допомогу Донецькій Народній Республіці та Луганській Народній Республіці та розпочала спеціальну військову операцію. Президент Росії Володимир Путін позначив як її цілі «захист людей, які протягом восьми років зазнають знущань, геноциду з боку київського режиму». Для цього, за його словами, планується провести «демілітаризацію та денацифікацію України», передати суду всіх військових злочинців, відповідальних за «криваві злочини проти мирних мешканців» Донбасу». Завершується книга згадкою про анексію чотирьох українських областей осінню 2022 року.

В списку літератури, очікувано, позиції українською мовою можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Одним словом, не просто бездарна, але відверто пропагандистська книжка, схожа на «Короткий курс історії ВКП(б)» стала черговою віхою на шляху конструювання української минувшини в Росії. Тепер боротися із російськими фейками буде ще складніше, адже за ними стоятиме ціла 650-сторінкова монографія із передмовою Лаврова.

Але це все одно не привід складати зброю.