Як Нестор Літописець викрив брехню Путіна

«Звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав княжити», – цими словами починається знаменита «Повість врем’яних літ» Нестора Літописця. Ідеологи «русского міра» переконують, що Руська земля пішла з колиски трьох братніх народів, у якій москалі були старшими і в наступні тисячу років під їхнім генеральним командуванням творилася «общерусская история». При цьому кремлівські ідеологи незмінно посилаються на Повість Нестора. Один з останніх прикладів – стаття Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», яку рашисти активно використовували перед початком широкомасштабної агресії.

Росії сьогодні належать всі старовинні списки Повісті (оригінал не зберігся). І там знаменитий київський літопис називають «великим русским наследием» та «истоками русской литературы». Насправді це звичайний імперський фейк. Бо окрім нинішньої локації славнозвісний літопис з московитами та їхньою історією більше ніяк не пов’язаний.

Коротко нагадаємо чому.

У 18 столітті в Петербурзі було засновано Академію наук. За браком російських науковців, до академії запросили чужоземців, здебільшого німців. І за певний час поважні професори кафедри історії, а саме Міллер, Шлецер та Стріттер, взялася за дослідження історії Росії.

Вони ретельно дослідили стародавні писемні джерела і насамперед Повість Нестора Літописця. Результат їхніх наукових студій виявився приголомшливим: з’ясувалося, що Русь – могутня держава європейського середньовіччя – до Московії ніяк не причетна, і навіть більше – німецькі історики засумнівалися у слов’янському походженні росіян. Імператорський історіограф Ґергардт Фрідріх Міллер опублікував працю Origines gentis et nominis Russorum («Походження племені та імені російського»). У цій праці він доводив, що корінним населенням Московії є чудські племена.

Цариця Катерина ІІ з цього приводу зчинила ґвалт. Твір Міллера одразу заборонили, а надруковані примірники майже всі знищили. Катерина негайно сама взялася за перо і написала власну версію російської історії та росіян «По відповідних державних установах було розіслано таємний циркуляр, в якому урядово запевнювалося, що росіяни, а саме весь, меря, мурома, є слов’янами і походять від стародавніх Роксолянів, тобто народів розсіяних, від чого, мовляв, і виникли назви Россія, росіяни» (дослідник Євген Наконечний).

Після такої халепи німецькі історики надовго втратили бажання досліджувати історію московитів. Але з тодішніх студій у працях Міллера і Шлецера лишилася висока оцінка «Повісті врем’яних літ» Нестора Літописця: «жодна нація не може пишатися таким скарбом».

Отже, про єдиний «общерусскій» народ, державу, мову і старшого брата родом з Москви у тисячолітній Повісті не згадано й словом.

Про що ж тоді там мовиться?

Академік Михайло Грушевський називає Повість «пам’яткою політичної ідеології України старих часів», а Нестора Літописця – «високообдарованим дослідником, який створив першу наукову концепцію історії України».

«У «Повісті» Нестор пов’язує історію України з історією світу… Ідею єдности і політичної незалежности Української держави проголосив Нестор у часи, коли вже йшов швидкими темпами процес розподілу тодішньої держави на окремі землі», – пише доктор історичних наук Наталія Полонська-Василенко.

Отже, у «Повісті» не лише історія.

Держава, за Нестором, єдина розумна природна організація, що робить людей суспільством.

Поза державою вони перестають бути людьми і перетворюються на щось подібне до стада худоби.

Нестор Літописець вважає, що всесвітнім історичним процесом керують добро і зло. Але не безпосередньо, а через діяльність звичайних живих людей – через їхні характери і вчинки.

Від перших оповідань і до останніх записів древнього літопису лунає думка, що зло карається. Хто і коли б не вчинив зло – матиме покуту.

Доктор історичних наук Михайло Брайчевський називає Нестора Літописця «одним з найбільших письменників раннього європейського середньовіччя».

І саме з «Повістю врем’яних літ» пов’язують початок історії української літератури.

Михайло Драгоманов у доповіді на літературному конгресі в Парижі 1878 року зазначив: «Що стосується Літопису Нестора, Слова про похід Ігоря і т.д., то ці твори були безпосередніми плодами місцевого життя стародавньої України. Ці твори започатковують українську літературу».

Іван Франко, досліджуючи Повість , спостеріг, що «Наш найстаріший літопис зложений віршами…з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музикальним розміром».

А професор Василь Яременко, один із найфаховіших знавців стародавніх рукописів, стверджує, що «У літописі Нестора немає жодного російського слова… а українська лексика ллється суцільним потоком».

І дійсно – пропри те, що в основі Повісті мова церковнослов’янська, тодішня літературна, у тексті представлена величезна кількість слів із української – розмовної мови тисячолітньої України-Русі:

 «хоробрий, володіти, рубати, сказати, створити, знемагати, красти, схопився, женуть, печерка, величати, сором, туга, подружжя, корчага, невіглас, орати, наймит, ніколи, жито, кияни, рілля, свита, зоря…»

Князь Святослав виступив «з дружиною своєю», князь Ростислав потонув у ріці «перед очима Володимировими», пресвітер Іларіон викопав «печерку малу», преподобний Антоній поставив «церквицю малу»…

Віщий Олег промовляє «ніколи», княгиня Ольга звертається до Святослава «сину», Ярослав Мудрий до війська – «дружино», князь Ізяслав до брата «брате, не тужи», в оповіді воїна звучить фраза «сокирою і ножем»…

Перший ректор Університету святого Володимира Михайло Максимович ще 1896 року в публічній дискусії з імперськими ідеологами про мову «Повісті» наголошував: «Якщо у Нестора написано: «цариця», «у отця», «перебреде Донець» і т.д. – то ми повинні визнати, що це написано українцем»

Зрештою, чорноризець Нестор у Повісті себе називає «літописецЬ», а не «лєтопісец». Нагадаємо, ця природня і споконвічна для українців вимова м’якого «ц» в кінці слів дотепер є чужою і непосильною для москалів. Рік тому, на початку широкомасштабної війни це засвідчив пароль «паляниця».

Отже, Повість Нестора Літописця належить до культурної та історичної спадщини українського народу. І сьогодні, як ніколи раніше, ця спадщина стає вирішальною зброєю на інформаційному фронті широкомасштабної війни. Війни, яку московський диктатор обґрунтовує «стремлением вернуть русскому народу утраченное им единство».  

Тисячолітня Повість печерського літописця не лише ущент спростовує цю брехню – вона поважно свідчить про глибинну історію українського державотворення, інтелектуальної думки та українську мову – розмовну мову княжої України-Русі.

І головне. Настає час, коли українській владі треба ставити перед Росією питання про повернення не лише культурних цінностей, викрадених рашистами в період нинішньої війни, але й тих українських національних скарбів, які Московія мародерила і привласнювала упродовж багатьох століть. І в цій темі стародавні списки Повісті Нестора Літописця мають бути на першому місці.

Ірина Костенко, Ірина Халупа