Чи стане Білорусь Україною?
Чим нинішні білоруські протести нагадують вірменську «оксамитову» революцію, і за яких розкладів білоруси можуть піти українським шляхом
Україна і Білорусь – серед культурно найближчих один до одного народів Європи. Їхні східнослов'янські мови, християнські православні церкви, а також особливості розміщення між Росією, з одного боку, та ЄС і НАТО – з іншого порівнянні й пов'язані. Обидва народи також культурно близькі до православного і східнослов'янського російського. Однак українці та білоруси як постколоніальні народи відрізняються від пост-, а частково – й неоімперських росіян, міжнародні амбіції котрих частково більше схожі на світогляд нинішніх турків або китайців, коли не міжвоєнних німців.
Хоча деякі маргінальні українські угруповання і плекають ірредентистські мрії про південно-російську Кубань, ні в українських, ні в білоруських політичних мейнстрімах немає зовнішніх гегемоністських зазіхань. Українці та білоруси – на відміну від багатьох росіян, угорців або сербів – територіально вдоволені нації. Незважаючи на ці та інші структурні подібності між Білоруссю та Україною, більшість коментаторів – західних, російських, білоруських чи українських – сьогодні підкреслюють, швидше, відмінності, ніж схожості двох братніх народів. «Біларусь – це НЕ Украина» – основний посил недавніх коментарів багатьох політиків і експертів, які реагують на невщухаюче повстання в Мінську.
Відмінності між Білоруссю і Україною
Справді, білоруси мають дорадянську, радянську й пострадянську історію, глибоко відмінну від історії українців. Білоруський націоналізм уже в царський період був слабшим від українського – важлива відмінність, актуальна й тепер. Білоруська діаспора в часи холодної війни була менш організованою й активною, ніж більш помітні українські емігрантські громади Західної Європи та Північної Америки. І нова білоруська держава – на відміну від української – після 1991 р. брала участь у низці неоімперських організацій Росії.
Білорусь – одна зі співзасновниць двох головних організацій, на яких базується нинішнє московське неоімперське правління на території колишніх царської та радянської імперій. Мінськ стояв біля витоків так званої Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), своєрідного «Варшавського договору 2.0», в якому домінує Росія. Навряд чи випадково офіційне створення ОДКБ датується 7 жовтня 2002 року і таким чином виявилося приуроченим до 50-річного ювілею Владіміра Путіна.
Білорусь також є членом-засновником Євразійського економічного союзу (ЄАЕС), початковий тристоронній договір про який було підписано Москвою, Мінськом і Астаною в розпал ескалації гібридної війни Кремля проти України, 29 травня 2014 року. Як псевдокопія ЄС, ЄАЕС узяв на себе значні національні прерогативи в таких галузях, як регулювання торгівлі та виробництва своїх держав-членів. Сьогодні ЄАЕС – основний кремлівський інструмент самопрезентації Росії як незалежного глобального «полюса» в буцім багатополярному світі. Білорусь важлива для цього московського геополітичного міражу, оскільки є єдиною країною, котра надає ЄАЕС, з погляду географії, виключно європейського елементу (Вірменія – хоч і культурно європейська, але формально географічно – азійська країна).
Ба більше, 8 грудня 1999 року – рівно через вісім років після укладання Біловезьких угод про розпуск СРСР – Білорусь підписала Договір про створення Союзної держави з Росією. Невдовзі цей історичний документ ратифікували парламенти обох країн. Однак, хоч як це парадоксально, Союзний договір досі не привів до виникнення реального нового політичного союзу двох країн. Незважаючи на появу певних інституційних атрибутів і навіть невеликого бюджету, російсько-білоруська Союзна держава існує лише на папері.
Ніщо з переліченого вище навіть віддалено не нагадувало й ніколи не було офіційною політикою Києва. Всупереч деяким помилковим уявленням на Заході і в Росії, з 1991 року Київ був налаштований більш-менш проєвропейськи в часи майже всіх своїх керівників, а не лише категорично прозахідних президентів Віктора Ющенка (2005‒2010) та Петра Порошенка (2014‒2019). Повноправне членство України в ЄС Київ оголосив своєю офіційною метою президентським указом уже 1998 року. Верховна Рада мету – вступ України в ЄС і НАТО – 2003 року внесла до Закону про національну безпеку, а 2019-го – в Конституцію України. Масштабна Угода про асоціацію з ЄС, укладена 2014 року, розглядається в Києві як принципово недостатній документ. Багато українців вважають, що Угода про асоціацію – всього лише крок на шляху до повноправного членства їхньої країни в ЄС.
Це – деякі з аспектів, що характеризують Україну і Білорусь як різні геополітичні утворення у Східній Європі. Можливо, найближчим пострадянським еквівалентом Білорусі є, таким чином, не Україна, а Вірменія, схожа з Білоруссю своїми зв'язками з Росією та новітньою історією. Як і Білорусь, Вірменія є членом ОДКБ та ЄАЕС і так само економічно тісно пов'язана з Росією. Тоді як Мінськ – найближчий партнер Москви у Центрально-Східній Європі, Вірменія – найбільш проросійська країна на Південному Кавказі. 27 березня 2014 року Вірменія і Білорусь були єдиними пострадянськими країнами – членами ООН, котрі однозначно підтримали Росію в її відмові від резолюції Генеральної асамблеї ООН №68/262 про територіальну цілісність України. Решта колишніх республік СРСР або проголосували за резолюцію, яка засуджувала анексію Криму, або ж утрималися, або не голосували.
Ба більше, 2018 року Вірменія пережила повстання, частково схоже на події в Білорусі влітку 2020 року. Вірменська «оксамитова» революція, як і нинішні протести в Білорусі, не мала геополітичних аспектів. Вона привела тільки до заміни політика старого зразка новим лідером-реформатором. Вигнаний вірменський лідер Серж Саргсян (нар. 1954 р.) такого ж віку, що й Олександр Лукашенко, який народився на два місяці пізніше від Саргсяна. Нове вірменське керівництво на чолі з Ніколом Пашиняном з 2018 року прямує внутрішнім реформістським і зовні консервативним курсом.
Поєднання внутрішньополітичних реформ і зовнішньополітичної наступності Пашиняна нагадує про нинішній дискурс у Білорусі та навколо неї. Збереження тісних зв'язків Мінська з Москвою і перезавантаження скам'янілої політичної системи Білорусі – те, чого очікує й хоче досягти Координаційна рада білоруської опозиції. Відносно стабільний розвиток подій у Вірменії після зміни влади в Єревані 2018 року, очевидно, теж є тим, чого може очікувати й до чого має прагнути Білорусь після відставки Лукашенка. Багато спостерігачів передбачають, віддають перевагу та радять сьогодні для Білорусі повторення післяреволюційного шляху Вірменії, а не України.
Чому білоруський транзит влади може відрізнятися від вірменського
Але все може бути не так просто, як здається на перший погляд, в питанні майбутнього після зміни нинішнього режиму в Білорусі. Не тільки усунення Олександра Лукашенка у 2020 році виявляється складнішим, ніж відносно швидке й мирне вирятування Вірменії від його ровесника Саргсяна у 2018-му. Позиція російського імперіалізму стосовно білоруського націоналізму складніша, ніж досить проста роль, яку Москва грає в рамках своїх відносин гегемон–клієнт із Єреваном. Вірменія змогла провести «оксамитову» революцію під гаслами національної гордості, гідності та свободи, не викликаючи сильних емоцій у Москви, доки в Єревана не було планів залишити ЄАЕС та ОДКБ.
Використання ж етнонаціональної символіки в Білорусі 2020-го для імперських націоналістів Росії вже саме собою проблематичніше, ніж святкування вірменами своєї державності та національності 2018 року. Білоруський націоналізм має більш виражений європейський вимір і географічно ближчий до ядра Європи, ніж вірменський націоналізм. Громадянин Білорусі, який ідентифікує себе передусім етнічним або політичним білорусом, а не в паннаціональному східнослов'янському контексті, ймовірно, буде схильний розглядати білоруський народ як приналежний до європейської культури. Це, в принципі, може бути безпроблемно стосовно Москви доти, доки росіяни теж визначають себе передусім як європейці.
Однак офіційна назва, яку Москва 1 січня 2015 року вибрала для транснаціонального простору, центром якого вона претендує бути, або навіть континентом, на якому вона розташована, – це «Євразія», а не всього лише Східна Європа. Цікаво, наскільки національно пробуджені білоруси захочуть піти за Кремлем у цьому вичлененні унікальної цивілізаційної спільноти, відмінної від ЄС і Заходу. Якщо росіяни наполягають на тому, щоб бути євразійцями, а не європейцями, – це може стати прийнятною формулою для деяких вірменів, які, зважаючи на їхнє географічне розташування, були б готові прийняти таке змішане визначення своєї ідентичності. Однак у національно свідомого білоруса можуть виникнути проблеми із прийняттям своєї приналежності – як Москва це пропонує Мінську – до більшого культурного колективу, що є якоюсь загадковою «євразійською», а не загальновідомою європейською цивілізацією.
Ба більше, геополітичні амбіції Кремля стосовно східнослов'янських народів відрізняються від його амбіцій стосовно народів Південного Кавказу – гіркий урок, який українці засвоїли 2014 року. Москва, очевидно, нині задоволена, що Єреван продовжує своє членство в ЄАЕС і ОДКБ після «оксамитової» революції 2018 року. Однак, що стосується західного кордону Росії, багато хто в Москві все ще мріє про білорусько-російське політичне злиття (а також про різні експансіоністські вилазки в Україну). Правда, ці панслов'янські мрії російських імперіалістів донедавна були частково популярні і в Білорусі. Однак нинішнє святкування білоруської державності, народної влади та свободи, спровоковане антилукашенківськими протестами, змінює сприйняття громадянами Білорусі відносин держави і суспільства.
Визвольний пафос білоруських протестів 2020 року, таким чином, породжує подвійну концептуальну проблему для майбутньої фіналізації білорусько-російського союзу. На структурному рівні всім, і не в останню чергу самим білорусам, зрозуміло, що російсько-білоруський союз не буде злиттям рівних. Населення всієї Білорусі лише ненабагато перевершує населення Москви.
Протестувальники проти режиму Лукашенка сьогодні наполягають на народному суверенітеті білоруської політичної нації. Вони виражають це, зокрема, національним прапором, який не є офіційним прапором білоруської держави. Таким чином, нинішні протестувальники в Білорусі, в певному сенсі, радикальніші, ніж українські революціонери 2004-го та 2013‒2014 років, котрі використовували тоді вже офіційний український національний прапор (крім численних партійних прапорів) як головний безпартійний візуальний маркер, що символізував їхню боротьбу за народний суверенітет. Чи погодяться білоруси після виснажливих протестів під національним прапором Білорусі на приналежність до союзної держави з іншим прапором і силовим центром у Москві, а не в Мінську?
Друга концептуальна проблема полягає у схожості політичних режимів і економік Білорусі та Росії президентів Лукашенка й Путіна. Багато білорусів, можливо, в принципі були б не проти союзу з Росією. Але Росія, якою править багатолітній президент, навіть трохи старший за ненависного Лукашенка, а політико-економічна система якої дуже схожа на лукашенківську, може бути непривабливою і для окремих білоруських русофілів. Ця ситуація може загостритися тим, що російській економіці дедалі більше заважатимуть її глибокі структурні проблеми, як і постійна акумуляція зовнішніх санкцій проти РФ.
Вірмени, можливо, теж сумніваються в корисності інтеграції своєї економіки з російською. Однак союз Єревана з Москвою передусім геополітичний, а не геоекономічний. Саме залучення Єревана в ризикований територіальний конфлікт із Баку через Нагірно-Карабаський регіон Азербайджану, а не економічні інтереси є головним чинником, що скріплює вірмено-російський альянс. Немає, принаймні на поверхні, сумірного геостратегічного імперативу, який робив би Мінськ таким чином залежним від Москви. Навпаки, орієнтація білоруської економіки на російські ринки та енергоресурси є основним двигуном інтеграції двох країн. Однак що буде, якщо російські ринки продовжуватимуть звужуватися для білоруських товарів, а світові ціни на енергоносії залишаться низькими?
Висновки
Звісно, Білорусь – це не Україна. Але вона й не Вірменія. Такі твердження можуть здатися банальними або навіть безглуздими. Однак практичні наслідки цих труїзмів важливі для майбутньої геополітики Східної Європи. Якщо постлукашенківська Білорусь не зможе легко стати на післяреволюційний примирливий шлях Вірменії після 2018 року, яким саме шляхом вона тоді йтиме? Якщо сучасна білоруська нація, вийшовши з протестів, визначить себе як європейська, а не євразійська, – які наслідки це матиме, наприклад, для продовження членства Білорусі в Євразійському економічному союзі?
Якщо післяреволюційний білоруський націоналізм непридатний для підпорядкування Союзній російсько-білоруській державі, якою буде думка Кремля щодо цієї проблеми і як він даватиме їй раду? Передбачувана переможниця білоруських президентських виборів 2020 року Світлана Тихановська в недавньому інтерв’ю підтвердила, що, всупереч голосуванню Білорусі в Генеральній асамблеї ООН у березні 2014 року, Крим легально належить Україні. Тим самим вона публічно порушила нову конституцію Путіна 2020 року, якою прямо заборонено ставити під сумнів цілісність території РФ, що їй, згідно з російською конституцією, належить Крим. Як примирити цю та багато інших ідеологічних відмінностей між сучасним світоглядом білоруської опозиції, з одного боку, і неоімперським світоглядом нинішнього керівництва Росії – з іншого? І що робитиме Москва, коли дійде висновку, що ці суперечності не можуть бути врегульовані дипломатичним шляхом?
У найгіршому разі, майбутній розвиток Білорусі, таким чином, може більше ввібрати в себе сумні аспекти долі України, ніж випливає з припущень на базі непорівнянних сучасних історій цих двох різних країн та їхньої різної міжнародної вкладеності. Поки ірредентизм і реваншизм залишаються основними детермінантами російської зовнішньополітичної поведінки, фундаментальні відмінності між українською і білоруською національними самоідентифікаціями та зовнішніми орієнтаціями можуть виявитися недостатніми для Москви. Ймовірно, з погляду Кремля, постреволюційна Білорусь муситиме однозначно підкоритися Союзній державі, в якій домінує Росія, і прийняти свою приналежність до Євразії, а не до Європи. Інакше більша поміркованість білоруських протестувальників, порівняно з українськими революціонерами, може виявитися для Москви малозначимою.
Дружелюбного ставлення білорусів до Росії під час і після протестів може виявитися недостатньо, щоб компенсувати зростання їхньої непокори перед авторитаризмом. Якщо сама Росія, і особливо її зовнішньополітичні погляди не зміняться найближчим часом, то росіяни й білоруси можуть опинитися у спіралі наростання конфронтації. Найкращим шансом для постлукашенківської Білорусі, який допоміг би їй уникнути майбутнього, схожого на сумну долю України після Януковича, стали б значні політичні зміни всередині РФ.
Така базова російська трансформація мала б покласти край не тільки президентству Путіна, а й путінському внутрішньому режиму та зовнішній доктрині. Правда, така принципова міжнародна переорієнтація Москви і відступ Росії від неоімперських проєктів могли б, зрештою, також означати, що Білорусь стане більше схожою на Україну. Якщо Мінську буде дозволено йти своїм геополітичним курсом, то він рано чи пізно, швидше за все, так само повернеться на Захід, як це раніше зробив Київ.