Українцям слід по-дорослому дивитися на світ

Читаю коментарі до різних постів про поточну міжнародну ситуацію і бачу, що чимало людей послуговується чорно-білою картиною світу. А саме:

Варіант 1

Оскільки РФ і Путін – це абсолютне зло, то Захід, який йому протистоїть, – це абсолютне добро. Треба не сваритися із Заходом, а поводитися запопадливо, бо це єдина наша надія.

Варіант 2

РФ і Путін – абсолютне зло, але Захід – таке саме зло. Це Захід спровокував напруженість та своєю інформаційно-психологічною операцією завдав шкоди Україні, а замість реальної допомоги в основному лише слова. Навколо нас суцільне зло.

Обидва варіанти чорно-білої картини світу фактично інфантильні. Ми або шукаємо доброго дядю, або розчаровано визнаємо, що такого нема

Доросла картина світу має внутрішній, а не зовнішній локус контролю. В такій картині світу нема хороших і поганих, а є власні інтереси, які треба захищати, та власна мета, якої треба досягти.

Ось як могла би виглядати така картина світу:

Перше. Кожна країна, кожен уряд захищає власні інтереси, а зовсім не українські. Немає іншого постійного і відданого захисника України, окрім українського суспільства.

Друге. Основою національної безпеки є Збройні сили України разом з іншими компетентними державними органами, а також українське суспільство, готове до всеохопного спротиву.

Третє. Оскільки загроза йде з боку РФ, то природно шукати союзників та підтримку на протилежному боці – на Заході. Економічний союз та військова підтримка Заходу допоможуть України вистояти та розвинутися.

Четверте. Але сам Захід (політики й громадяни) не впевнений, чи хоче такого союзника, як Україна. Україна виглядає не дуже привабливо, часом з точки зору Заходу досить дивно, вона надто велика, вона надто відстала через колоніалізм (ми якраз проходимо той момент, який наші сусіди пройшли 100 років тому), а ще Україна постійно обманює партнерів. А сваритися з РФ вагомі сили на Заході не бажають. Інші ж сили на Заході бояться руйнування РФ через загрози безконтрольного поширення ядерної зброї, проникнення Китаю у Сибір, а радикального ісламізму у Поволжя.

П'яте. Водночас певні сили на Заході розуміють, що світовий порядок руйнується, і лише підтримка України може цьому завадити; отже, вони виступають на підтримку України – не заради України, а заради себе. Захід не монолітний.

Шосте. В цій ситуації Україна має зайняти суб'єктну позицію:

• сподіватися лише на себе;
• із вдячністю приймати допомогу;
• відкидати тиск у напрямку, що суперечить нашим інтересам;
• розуміти, хто [потенційний] союзник, а хто ворог;
• не вважати Захід монолітним;
• намагатися запропонувати власні правила гри;
• повсякчас просувати свій порядок денний і наратив;
• підтримувати кроки Заходу, які в наших інтересах;
• критикувати кроки Заходу, які проти наших інтересів;
• розуміти власні інтереси глобально і довгостроково;
• завжди, завжди, завжди виконувати свої обіцянки.

Сьоме. Ну а що РФ і Путін? Вони мають величезну заслугу перед українським народом. Попри незмірні страждання та тисячі смертей, попри руйнацію та шалений тиск – саме російська агресія, саме стратегічна помилка очільників РФ 2014 року рішуче й назавжди вирвала Україну з обійм імперії, стимулювала модернізацію держави, прискорила формування особистих ідентичностей та політичної нації, унеможливила стратегію поступово «придушити в обіймах» російських грошей та культури, примусила робити не лише геополітичний, а й історичний вибір.

Восьме. Ключ до перемоги – єднання української нації, притлумлення внутрішніх чвар заради спільної перемоги. Це буде ключовою відмінністю нинішньої перемоги від поразки 100-річної давнини.

Десь так.