Майдан - це про віру і перемогу, які потрібні нині не менше, ніж п‘ять років тому
Віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули
Майдан - це віра. Часто ірраціональна, але врешті переможна.
Коли в кінці листопада вийшов на головну площу країни, вірив - щось з того вийде. Хоча підстав сподіватися було вкрай мало. Слабка опозиція, агресивна і впевнена в собі влада, апатична більшість суспільства і злегка стурбований Захід.
Та Україна знов прокинулася, зуміла непросто повторити Помаранчевий майдан, але перевершити його.
Коли вночі 11 грудня стояв на барикаді на Інститутській - вірив достоїмо до ранку, переможемо. А розум кричав: «Дивися! тих, хто навпроти більше, вони сильніші, їх не спинити». Спинили.
У «довгу ніч з 18 на 20 лютого», розум диктував необхідність відійти, щоб мати сили потім повернутися. Ми почали готуватися до життя після поразки - обмінювалися контактами на Західній Україні, домовлялися про місця майбутніх зустрічей, готувались розгортати підпілля. А віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули.
Побачити накритих закривавленими прапорами наступного ранку і натовп живих і свіжих, які, йдучи Прорізною, питали: «Де тут Майдан?».
Тому пам‘ятаймо про Майдан, бо це про віру і перемогу, які потрібні нині не менше, ніж п‘ять років тому.