Ризики мовчання. Що загрожує візиту Зеленського до США

Наближення візиту Володимира Зеленського до США активізує цілий ряд загроз, пов'язаних із постійним бажанням РФ зривати будь-які контакти Києва та Вашингтона. Варто підкреслити: в попередні важливі моменти комунікації США-Україна РФ та її агенти впливу застосовували широкий арсенал засобів протидії. Так, незадовго до візиту Держсекретаря США Ентоні Блінкена до Києва в американському медіа BuzzFeed навесні цього року з'явилася стенограма розмови Андрія Єрмака із Рудольфом Джуліані, яка підтверджувала гіпотезу про участь представників української влади у дезінформаційній кампанії проти Джо Байдена та його сина Гантера. Окрім цього слід згадати і чисельні перипетії, які супроводжували дзвінок Дональда Трампа Володимиру Зеленському в 2019 році. При цьому, усі російські спроби створити несприятливе тло для контактів України зі США, по суті, є використанням різних частин однієї великої історії – пов'язаного з Джуліані пулу українських олігархів, та підконтрольних їм осіб, що не без участі РФ займалися оприлюдненням компрометуючих дезінформаційних даних щодо діяльності Байденів в Україні. Тут ми можемо згадати як масштабні кампанії за участі Дмитра Фірташа та Ігоря Коломойського, так і дезінформаційні заходи з боку Андрія Деркача, Костянтина Кулика, Андрія Теліженка, Олександра Дубінського. Врешті увесь цей ланцюжок підігрівається і супроводжується росіянами, про що у США компетентні органи прямо заявили в ході розслідування втручання у вибори.

Перемога Джо Байдена на виборах в США, здавалося б, мала чітко поставити крапки у усіх цих історіях. Але тепер де-факто Росія використовує уже не стільки самі сюжети двох-трьох-п'ятирічної давнини, скільки уперте небажання офіційного Києва ставити у цих сюжетах крапку. РФ руками третіх осіб час від часу реанімує ці сюжети, витягуючи назовні нові деталі і створюючи ажіотаж навколо скандалів українсько-американської політики. Офіційна Банкова досі не сформувала конкретну публічну позицію щодо дій Деркача, Дубінського, Кулика, Теліженка та інших підсанкційних осіб. Попри медійну та політичну напругу навколо цих прізвищ, в Україні досі так і не розпочалося навіть розслідування епізодів їх діяльності, що прямо тлумачаться американською стороною як втручання у вибори в інтересах РФ. Офіційний же Київ наразі обмежився виключно санкціями щодо Андрія Деркача, лише одного з семи підсанкційних у США, в решті ж епізодів і щодо самого розслідування обставин цієї спецоперації державні органи мовчать. І саме це мовчання породжує той контекст, який заважає переступити цю історію і йти далі, а отже – тема обов'язково ще з'явиться на столі у найменш придатний момент не без російського інтересу.

Одна з ключових справ, які мають неабияке значення для цієї історії до речі, досі не закрита. В стінах НАБУ чомусь продовжує лежати справа проти компанії «Бурісма», в якій Гантер Байден був членом наглядової ради. Свого часу ця справа авторства експрокурора Костянтина Кулика перекочувала із стін ГПУ до НАБУ, однак навіть політичні успіхи Байдена на виборах в США чомусь не примусили закрити це питання. Для продовження скандалу за цією лінію потрібно зовсім небагато: наприклад, випадковий коментар в медіа співробітника правоохоронних органів щодо того, що справа продовжує розслідуватися і скоро будуть озвучені якісь там прізвища. Ефект брудної бомби не змусить себе чекати довго. Досить небезпечний контекст може створити і продовження публікації стенограм розмов Єрмака із Джуліані чи інших наближених до української влади осіб. При цьому, як бачимо, публікації таких матеріалів дуже часто відбуваються перед надважливими зустрічами чи розмовами.

Показовим залишається і той факт, що США регулярно дають Україні ті чи інші сигнали щодо бажаних рішень, проведення реформ та інших нюансів.

Так, час від часу з американського боку стає чутно про нові епізоди та зацікавленість ФБР у їх розслідуванні. Мова і про обшуки у Рудольфа Джуліані, і про інтерес слідчих ФБР до реальних масштабів діяльності Костянтина Кулика, про яку писали Forensic News та потребу розслідувати в цьому ж контексті діяльність Юрія Луценка, на яку натякнув засновник цього видання Скотт Стедмен.

Це означає передусім те, що взимку 2021 року із введенням санкцій США історія і саме розслідування не припиняються. Вони обов'язково обростуть новими медіасенсаціями, та питання чи буде готовий офіційний Київ до цього – відкрите.

Однак, чомусь Банкова обрала стратегію не помічати цього, тож ми зовсім близько до ситуації, у якій натяки з Вашингтона будуть дедалі прозоріші, а спроби імітувати нерозуміння Києвом дедалі менш органічні. Показовим тут, до речі, є кейс із введенням санкцій щодо Ігоря Коломойського, для якого за заявою секретаря Данілова РНБО нібито потребує якихось додаткових даних із США. США досить показово відповіли, що ніяких даних не надають і мовляв в української сторони і так багато даних щодо українського ж громадянина Коломойського. Це демонструє реальну стратегію Банкової: якщо можливо уникнути хоч якоїсь зайвої конфронтації з українськими олігархами, в тому числі причетними до російської операції із втручання у вибори в США – такі спроби будуть робитися.

Більше того, час від часу Ігор Коломойський отримує навіть нечувані сигнали підтримки з Банкової та її вертикалі. Так, в Національному банку України відбулося розформування управління НБУ з питань розслідування ситуації з Приватбанком, такої важливої для олігарха. Такі дії говорять не просто про поступки, а значно більше – в про постановку під сумнів інституційної незалежності Приватбанку, а отже, і допомоги Україні від МВФ. Вже навесні очікується арбітраж у Лондоні у справі Ігоря Коломойського, і для США вочевидь було би також дуже важливо, щоб українська сторона реально працювала над справою, а не злила її Коломойському. Якщо в Лондоні буде визнано правоту Коломойського, то це певним чином підважить і реальність обвинувального вироку на його адресу у справах в США. У цій суперечці Київ, звісно ж, може обрати позицію олігарха – значно ближчого і зрозумілішого, аніж далекий Вашингтон, який постійно вимагає не руйнувати втілені раніше реформи і створювати нові. Але цей вибір ризикує стати переростанням політичної кризи у політичну катастрофу. Виграє від цього лише Ігор Валерійович, наближені до нього, та, як не дивно, Росія, що не полишає спроб зруйнувати будь-яке наближення України до Західного світу.

Ілюзорним залишається і враження щодо того, що у України проблеми суто з Демократичною партією, а з Республіканською встановлено якісь приязні відносини. Санкції проти українських учасників цієї історії підписував ще до інаугурації Байдена республіканець Держсекретар Майк Помпео. Варто звернути увагу і на тезу Андрія Коболєва: кожен промах в українсько-американських стосунках одразу ж використовується лобістами російських інтересів, тож великої можливості чекати що усе само собою владнається без наслідків немає.

Навряд чи Джо Байден та його оточення забули Українагейт та не хочуть отримати по ньому чітких висновків щодо ролей, виконавців і їх контактів замовниками та прикриття у цій історії. Якщо Україна в цій великій грі не запропонує своїх висновків, на жаль, її чекатиме пасивна роль – висновки щодо залучення Банкової у цю кампанію будуть зроблені без урахування думки Києва, яку і так нелегко почути з цього питання. Найбільшим політичним успіхом РФ щодо України стане остаточне знищення довіри в стосунках Києва з Вашингтоном та будь-яких спроб цю довіру відновити. В умовах військової загрози з боку РФ по усьому східному кордону та війни на Донбасі ці події можуть коштувати Україні значної частини її суверенітету.