Довга війна вимагає єдності. Чи розуміє це демократичний світ?

Довга війна, розтягнута у часі, оголила багато проблем. У різних регіонах. На глобальному рівні загалом, маю на увазі не/спроможність світової системи реагувати на виклики як такі.

Автократії активно використовують надбання демократичних систем, намагаючись втрутитись. Зокрема, свободу слова та конкурентність. Демократичні системи прагнуть убезпечитись, вносячи зміни у регулювання (зокрема, від дезінформаційних впливів та гібридних дій), а також трансформуючи суттєво оборонні підходи – уже через прямі воєнні ризики.

В процесі цих змін виникає багато дискусій. З останнього гучного та впливового на ситуацію – між демократами та республіканцями/всередині республіканців щодо виділення Україні додаткової допомоги. Чи от уже явна лінія – між ЄС та НАТО щодо розподілення фінансової та оборонної ніш (маю на увазі, зокрема, створення фонду у 100 млрд, що в тому чи іншому варіанті уже прозвучало від обох обʼєднань). Є багато інших прикладів на рівні інших організацій (Вишеградської четвірки, наприклад) чи окремих країн. Є й дискусії, навіть, навколо формулювань, а не лише підходів. До наших внутрішніх, українських прикладів перейду нижче.

Демократії на те й демократії, щоб могли звучати альтернативні точки зору. У той же час, війна та ризик переваги автократій вимагає єдності.

Отже, слово «єдність», яке звучить досить часто. Що воно означає у контексті поточних та майбутніх викликів? Перш за все, у контексті війни та домінування сили як способу впливати на процеси замість міжнародного права як способу упередження та припинення агресіі та насилля. Це однаково стосується як України, так і Заходу та інших наших союзників.

Думаю, єдність сьогодні – це про пріоритети та про послідовність вирішення проблем. Бо їх розуміння означає й усвідомлення тих самих ризиків не лише на загальному рівні, а на прикладному. От, скажімо, було б таке розуміння у 2008 році (війна Росії проти Грузії) і тим більше у 2014-му (анексія Криму та початок війни на Донбасі), коли уже більш ніж очевидно було, куди рухається ситуація, можливо, вдалося б уникнути великої війни у 2022 і далі, коли ми говоримо й про глобальні ризики навіть для підводних кабелів чи космосу (через розгортання там ядерної активності Росії).

З пріоритетами Захід поступово визначився в основному. А от з послідовністю – лише у процесі. Це стосується як затримок з наданням допомоги Україні (що автоматично виводить проблеми на новий рівень або породжує нові), так і з таймінгом щодо конкретних процесів/рішень (наприклад, щодо членства України в НАТО). Хоча таймінг у сучасному світі – не менш важлива категорія, ніж сама суть того, що відбувається/робиться.

Тепер про наше звучання/застосування слова «єдність». Дуже часто це слово ліпили і по справі, і без. Маю на увазі політичне використання. От, зокрема, дуже часто говорили про регіональну фрагментарність та необхідність єдності Заходу та Сходу країни, що дуже активно підхоплювала або ж сама вкидала Росія. Хоча між українськими регіонами як такими ніколи не було розʼєднання. Скоріше, це було на рівні окремих каст чи спільнот, які їх представляли. Оця фраза, про яку ми вже забули (і добре), що «Донбас годує Галичину» – це ж якраз і було не про розʼєднання, а про егоізм – умовно кажучи, капіталу над культурою чи навпаки. Це лише один з прикладів, такий найбільш наглядний та очевидний.

Війна Росії проти України в значній мірі зтерла оце напудрене у багато шарів намагання створювати розʼєднуючі підходи, з акцентом на протиставленні на рівні основ. Просто ми побачили, що є головним, а що другорядним. Але не до кінця. Бо традиційна слабкість та вразливість інституцій, а також способу комунікацій, все ж, наявна.

Тому єдність (як тоді, так і тепер, після повномасштабного вторгнення РФ), думаю, це очевидно не лише для мене – це про вміння залучати усіх до участі у процесах (кожного на своєму рівні). Капітал, політики, підприємці, громадянське суспільство і тд як частини одного процесу. Коли хтось випадає (маю на увазі комунікацію), виникають прогалини. От я бачу уже декілька тем, на які під час війни якраз можна говорити, але по яким є прогалини.

Відсутність єдності для нас – це не тоді, коли у когось може бути інша позиція чи бачення інших способів вирішення проблем. Це якраз нормально, навіть під час війни (бо у головному – ми єдині). А коли якась ланка випадає з процесу обговорення та участі. Довга війна вимагає якраз відчуття спільності процесів/їх проживання. Тому я й звертаю увагу.