Про журбу і трагічну історію України

Про українську журбу і нашу трагічну історію.

Я давно вважаю цей дискурс трохи дивним. І шкідливим. Бо він дуже сильно спотворює реальність і очікування. Хоча б тому, що поняття «щаслива історія» як протилежність «трагічної історії» – це те, чого у принципі не існувало для жодного етносу, народу, держави, нації до 20 століття.

Це у 20 столітті (в окремих регіонах – у 19 столітті) з'явилися суспільства з відносно рівними правами, повноцінною демократією, з високою часткою середнього класу з високим рівнем життя і порівняно низьким рівнем насильства. І їх існування в окремих регіонах планети до цього дня досі на масштаб історії – скоріше виключення, ніж тенденція.

Часто кажуть, що нещастя українського народу (нації) у тому, що у нас ніколи не було своєї держави. І ось вона як 33 роки існує. Але тут теж є два нюанси:

1. Народів без власної держави – купа. І набагато чисельніших за українців.
   
   
2. Наявність держави, по-перше, не свідчить що її населяє певний один народ, по-друге, не свідчить, що тому народу від того є якийсь позитив.

Давайте на прикладі старої, успішної країни з довгою історією державності. Франція. 12 століть неперервної державної традиції. Чи було життя французів солодким, а їх історія менш трагічною, від того, що у них був король?

Ну, по-перше, історія кого? Французів? А хто такі французи та коли вони з'явилися? Коли в них з'явилася більш-менш спільна мова? Як? Багато століть, єдине що об'єднувало простір сучасної Франції – це спочатку номінальна, потім реальна влада короля і його адміністративного апарату. А мешканці Аквітанії та Нормандії ледь розуміли один одного.

А по-друге – історія яка? Не трагічна? Вся історія Франції – це набір трагедій і катастроф різного масштабу, від релігійних війн і народних повстань до банального голоду чи окупації. Ну, не рахуючи 5 революцій, громадянської війни та участі у всіх великих конфліктах за останні 500 років. Європа залита кров’ю французів.

Так, паралельно з тим було відбудовано величезну культуру, набагато масштабнішу ніж українська і російська разом узяті, але що від того було тим десяткам поколінь французьких селян і містян, які існували у світі нескінченної війни, нестабільності й страждань?

Про німців і італійців приблизно те саме можна сказати. У них до 19 століття взагалі не було держави, а їх території були місцями найкривавіших війн свого часу. Що як не Тридцятирічна війна, за час якою населення Німеччини скоротилося на третину (і не від міграції), визначають трагічність і журливість німецької історії? Але насправді ні, історія як історія.

Про Ірландію я вже багато разів писав. За всю історію острова більш-менш нормальними можна назвати хіба що останні років 40-50. Все інше – це треш та жах, від нашестя вікінгів до геноциду від Олівера Кромвеля, від Кромвеля до великого голоду, від голоду до громадянської війни та кризи, яка розтягнулася на багато десятиріч. Заглядати у цьому контексті в Африку чи Азію просто немає сенсу. Там всюди так.

До доби масової освіти, демократизації, а – більш широко – до початку переходу до розвиненої індустріальної й постіндустріальної економіки «успішна історія» – це майже без виключення про успіх еліт, до якого більшість населення стосунку не мала. І – найчастіше – не мала від того жодних бенефітів. Скоріше навпаки.

Так, нам не пощастило, що ми не застрибнули у ту меншість країн та народів, які мали відносно довгий період відносного благополуччя і час на побудову інституцій. Але треба розуміти, що більшості суспільств таке навіть близько не «світило». А у нас все ще є шанс, якщо наша цивілізація вціліє, таке здобути. І потрапити приблизно у 1% тих спільнот, народів і держав, у яких буде хоча б кілька сторінок, не сповнених трагедій.