Поки ми шукаємо ворогів у себе, в цей час справжній ворог у Москві тільки тішиться

Ментальність нашого народу така, що якихось глобальних змін у звичаях, моралі, патріотизмі й елементарній щирості можна чекати хіба після 2030-го року, коли минатимуть ті легендарні 40 років, впродовж яких водив Мойсей свій люд пустелею. Водив доти, доки не вимерли ті, хто пам’ятав неволю.

Та от парадокс: Мойсей вивів їх з неволі, але залишалося чимало таких, що просилися назад, в рабство. Бо там їм було затишно і спокійно. Як в Совєтському Союзі.

І коли ми шукаємо ворогів у Києві, справжній ворог, який перебуває в Москві, тільки тішиться. І коли ми звинувачуємо чиновників і міністрів у тому, що вони крадуть, то хіба це не такі самі люди, як ми? Чи будь-хто з нас може покласти руку на серце і сказати – не людям  – собі! – «я б на їхньому місці ніколи не взяв відкату, ніколи б за хабар не підписав тендера».

Один мій товариш, назвімо його Тарасом, відкрив крамницю і забігайлівку. Його товариш Петро каже: «В мене жінка з вищою освітою сидить без діла. Може, б вона в тебе торгувала?».

Добре. Торгує. Прибутку – як кіт наплакав. А люди заходять, купують, п'ють. Та я й сам це бачу, бо теж забігаю на пиво. Куди ж прибуток дівається?

Тоді Тарас посилає свою дружину – ніби на поміч. І о диво: прибуток різко виростає. І так кілька днів.

Після цього він вигнав дружину Петра. Взяв адміністратором іншого, той привів своїх продавців. Прибутки не набагато збільшилися, але незабаром цей адміністратор зник разом з грошима.

А злодій хто? Тарас. Бо ж це його оточення краде.

Але на цьому історія не закінчується. Бо ще в Петра є рідний брат Андрій, з яким Тарас має спільний бізнес і близько товаришує. Бізнес спільний, а прибутки знову ж таки різні. Щоліта Андрій відпочиває то на Кіпрі, то в Туреччині, то в Хорватії. А наш Тарас вище Шацька не стрибне.

Кажу йому: «Щось тут не так. Як так можливо, що Андрій живе від пуза, а ти так скромно? Навіть я вже до Болгарії та Хорватії їжджу, а ти все ще до Шацька».

Почав Тарас вимагати в Андрія звіту. Та як тільки справа доходить до такої делікатної розмови, той зривається і, вигукуючи: «Мені тут не довіряють?», траскає дверима. Наступного дня Тарас уже мовчить. А звіту нема та й нема. Тоді він знову несміливо нагадує. І знову та сама сцена.

Але є якісь вищі сили, які за цими речами стежать. І ось одного ранку Андрій іде до авта, щоб їхати на роботу і, не дійшовши, падає долілиць. Смерть на місці в сорок вісім років.

Після того було зроблено ревізію, і виявилися великі розтрати, за рахунок яких і відпочивав собі, між іншим, дуже близький друг по закордонних курортах.

А злодій хто? Правильно, Тарас.

Інший мій товариш, Роман, на зорі Незалежності відкрив будку з бухлом. Посадив кохану тестьову. Тестьовій помагала сестра його дружини. Ну, кому ж довіряти, як не дорогій родині?

Але ті дуже швидко прокралися, витратили гроші на свої потреби. І ще огризалися, що зять і так УСЕ МАЄ і міг би ту будку просто їм віддати, а він, така скотиняка, вимагає прибутку. Хоча він уже й прибутку не вимагав, а лише повернення вкладених коштів у товар.

А хто злодій? Та звісно ж,  Роман! Бо це ж його оточення крало!

Я це до того, що в нашому народі, який за роки російської окупації втратив більшість своїх позитивних рис, крали всі. І ніхто не може мати гарантії,  що, взявши на роботу навіть найближчу родину, не переживе те саме, що й мої друзі.

Але чому лише друзі? Я теж пробував займатися бізнесом. Коли ми з 1996-го почали видавати часопис «Гульвіса», я почав їздити до Польщі за причандаллями з секс-шопу. В нас ще тоді таких крамниць не було.

Мій товариш возив з Польщі огірки, помідори і яблука. Я йому платив 50 баксів за те, що ми спочатку заїжджали на гуртівню і закуповували іспанську мушку, надувних бабів та всілякі механічні прибамбаси. Потім те все дбайливо засипали огірками і помідорами. На кордоні товариш платив 10 баксів.

Золоті були часи. 10 баксів!

Отже, я був фактично причетний до злочину: возив контрабанду і не платив ані мита, ані податків. В своє виправдання можу сказати, що так тоді робили всі. Відкрито, не ховаючись, платили митникам.

Це не виправдання. Це я про те, що безліч людей, які порушували і порушують закон, зараз голосують за голограму і звинувачують Порошенка в тому, що він краде.

Та вернімося до мого скромного бізнесу. Бо далі той товар треба було розіслати замовникам, які просто засипали «Гульвісу» своїми листами. Мені цим займатися не хотілося. Фотограф, який працював у журналі, запропонував свою дружину, яка, як ви вже здогадуєтеся, сиділа без роботи. Я погодився.

Діло пішло, але не так, як я сподівався. Листи й далі приходили пачками, а гроші верталися якось дуже куцо. Коли я вирішив перевірити, що і як, то зрозумів, що мене намахують. Я забрав рештки товару. Фотограф клявся, що поверне поцуплені гроші, але так ніколи й не віддав.

Після цього я запропонував цю роботу родичці, яка теж сиділа без роботи. Родичка, щоправда, забухувала. Мені її було шкода. Але грошей я від неї не побачив. Ба більше: як і в наведеному вище прикладі, я ще й був винен, бо у мене ВСЕ Є, а я ще щось вимагаю.

Врешті я плюнув і з тим бізнесом покінчив. Бо не тільки не заробив, а ще й втратив.

Можливо, десь і були чесні відповідальні люди, які могли б зі мною в парі цей бізнес провадити, бо чистий зарібок був у чотири рази. Але не для мене.

Пів сотні пляшечок з іспанською мушкою я висипав до смітника, механічні прибамбаси пороздаровував. А незабаром особа, яку я запросив на роботу в редакцію часопису, вирішила «віджати» в мене «Гульвісу». На цьому й «Гульвісі» настав гаплик.

І кому від цього легше?

Безперечно, оточення Петра Порошенка важко назвати чесним і порядним. Але насправді ангелів та херувимів серед нас обмаль. Я сам не такий. То чи можу кинути каменем?

А чи хтось може бути певним, що молода команда коміка не буде красти? Адже в нього вкладені кошти, які ще треба відбити назад.

І олігархи нікуди не дінуться. Навпаки, повернуться ті, що в бігах.

І війна не закінчиться за два тижні. Бо «проста пєрєстать стрєлять» – це був жарт. Штаб коміка чесно визнає, що завершити війну раз-два не вийде: «при всем его несовершенстве Минский процесс вполне приемлем».  А олігархи – невід'ємна частина нашого суспільства.

А тепер, коли я признався в тому, що порушував закон, ви всі, хто оце читає, злочинці? Адже ви моє оточення! Чи не так?