Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Поки ми шукаємо ворогів у себе, в цей час справжній ворог у Москві тільки тішиться

    • Юрій Винничук

      Український письменник

    • Розсилка
    Поки ми шукаємо ворогів у себе, в цей час справжній ворог у Москві тільки тішиться

    Земля без ангелів

    Ментальність нашого народу така, що якихось глобальних змін у звичаях, моралі, патріотизмі й елементарній щирості можна чекати хіба після 2030-го року, коли минатимуть ті легендарні 40 років, впродовж яких водив Мойсей свій люд пустелею. Водив доти, доки не вимерли ті, хто пам’ятав неволю.

    Та от парадокс: Мойсей вивів їх з неволі, але залишалося чимало таких, що просилися назад, в рабство. Бо там їм було затишно і спокійно. Як в Совєтському Союзі.

    І коли ми шукаємо ворогів у Києві, справжній ворог, який перебуває в Москві, тільки тішиться. І коли ми звинувачуємо чиновників і міністрів у тому, що вони крадуть, то хіба це не такі самі люди, як ми? Чи будь-хто з нас може покласти руку на серце і сказати – не людям  – собі! – «я б на їхньому місці ніколи не взяв відкату, ніколи б за хабар не підписав тендера».

    Один мій товариш, назвімо його Тарасом, відкрив крамницю і забігайлівку. Його товариш Петро каже: «В мене жінка з вищою освітою сидить без діла. Може, б вона в тебе торгувала?».

    Добре. Торгує. Прибутку – як кіт наплакав. А люди заходять, купують, п'ють. Та я й сам це бачу, бо теж забігаю на пиво. Куди ж прибуток дівається?

    Тоді Тарас посилає свою дружину – ніби на поміч. І о диво: прибуток різко виростає. І так кілька днів.

    Після цього він вигнав дружину Петра. Взяв адміністратором іншого, той привів своїх продавців. Прибутки не набагато збільшилися, але незабаром цей адміністратор зник разом з грошима.

    А злодій хто? Тарас. Бо ж це його оточення краде.

    Але на цьому історія не закінчується. Бо ще в Петра є рідний брат Андрій, з яким Тарас має спільний бізнес і близько товаришує. Бізнес спільний, а прибутки знову ж таки різні. Щоліта Андрій відпочиває то на Кіпрі, то в Туреччині, то в Хорватії. А наш Тарас вище Шацька не стрибне.

    Кажу йому: «Щось тут не так. Як так можливо, що Андрій живе від пуза, а ти так скромно? Навіть я вже до Болгарії та Хорватії їжджу, а ти все ще до Шацька».



    Почав Тарас вимагати в Андрія звіту. Та як тільки справа доходить до такої делікатної розмови, той зривається і, вигукуючи: «Мені тут не довіряють?», траскає дверима. Наступного дня Тарас уже мовчить. А звіту нема та й нема. Тоді він знову несміливо нагадує. І знову та сама сцена.

    Але є якісь вищі сили, які за цими речами стежать. І ось одного ранку Андрій іде до авта, щоб їхати на роботу і, не дійшовши, падає долілиць. Смерть на місці в сорок вісім років.

    Після того було зроблено ревізію, і виявилися великі розтрати, за рахунок яких і відпочивав собі, між іншим, дуже близький друг по закордонних курортах.

    А злодій хто? Правильно, Тарас.

    Інший мій товариш, Роман, на зорі Незалежності відкрив будку з бухлом. Посадив кохану тестьову. Тестьовій помагала сестра його дружини. Ну, кому ж довіряти, як не дорогій родині?

    Але ті дуже швидко прокралися, витратили гроші на свої потреби. І ще огризалися, що зять і так УСЕ МАЄ і міг би ту будку просто їм віддати, а він, така скотиняка, вимагає прибутку. Хоча він уже й прибутку не вимагав, а лише повернення вкладених коштів у товар.

    А хто злодій? Та звісно ж,  Роман! Бо це ж його оточення крало!

    Я це до того, що в нашому народі, який за роки російської окупації втратив більшість своїх позитивних рис, крали всі. І ніхто не може мати гарантії,  що, взявши на роботу навіть найближчу родину, не переживе те саме, що й мої друзі.

    Але чому лише друзі? Я теж пробував займатися бізнесом. Коли ми з 1996-го почали видавати часопис «Гульвіса», я почав їздити до Польщі за причандаллями з секс-шопу. В нас ще тоді таких крамниць не було.

    Мій товариш возив з Польщі огірки, помідори і яблука. Я йому платив 50 баксів за те, що ми спочатку заїжджали на гуртівню і закуповували іспанську мушку, надувних бабів та всілякі механічні прибамбаси. Потім те все дбайливо засипали огірками і помідорами. На кордоні товариш платив 10 баксів.

    Золоті були часи. 10 баксів!

    Отже, я був фактично причетний до злочину: возив контрабанду і не платив ані мита, ані податків. В своє виправдання можу сказати, що так тоді робили всі. Відкрито, не ховаючись, платили митникам.

    Це не виправдання. Це я про те, що безліч людей, які порушували і порушують закон, зараз голосують за голограму і звинувачують Порошенка в тому, що він краде.

    Та вернімося до мого скромного бізнесу. Бо далі той товар треба було розіслати замовникам, які просто засипали «Гульвісу» своїми листами. Мені цим займатися не хотілося. Фотограф, який працював у журналі, запропонував свою дружину, яка, як ви вже здогадуєтеся, сиділа без роботи. Я погодився.

    Діло пішло, але не так, як я сподівався. Листи й далі приходили пачками, а гроші верталися якось дуже куцо. Коли я вирішив перевірити, що і як, то зрозумів, що мене намахують. Я забрав рештки товару. Фотограф клявся, що поверне поцуплені гроші, але так ніколи й не віддав.

    Після цього я запропонував цю роботу родичці, яка теж сиділа без роботи. Родичка, щоправда, забухувала. Мені її було шкода. Але грошей я від неї не побачив. Ба більше: як і в наведеному вище прикладі, я ще й був винен, бо у мене ВСЕ Є, а я ще щось вимагаю.

    Врешті я плюнув і з тим бізнесом покінчив. Бо не тільки не заробив, а ще й втратив.

    Можливо, десь і були чесні відповідальні люди, які могли б зі мною в парі цей бізнес провадити, бо чистий зарібок був у чотири рази. Але не для мене.

    Пів сотні пляшечок з іспанською мушкою я висипав до смітника, механічні прибамбаси пороздаровував. А незабаром особа, яку я запросив на роботу в редакцію часопису, вирішила «віджати» в мене «Гульвісу». На цьому й «Гульвісі» настав гаплик.

    І кому від цього легше?

    Безперечно, оточення Петра Порошенка важко назвати чесним і порядним. Але насправді ангелів та херувимів серед нас обмаль. Я сам не такий. То чи можу кинути каменем?

    А чи хтось може бути певним, що молода команда коміка не буде красти? Адже в нього вкладені кошти, які ще треба відбити назад.

    І олігархи нікуди не дінуться. Навпаки, повернуться ті, що в бігах.

    І війна не закінчиться за два тижні. Бо «проста пєрєстать стрєлять» – це був жарт. Штаб коміка чесно визнає, що завершити війну раз-два не вийде: «при всем его несовершенстве Минский процесс вполне приемлем».  А олігархи – невід'ємна частина нашого суспільства.

    А тепер, коли я признався в тому, що порушував закон, ви всі, хто оце читає, злочинці? Адже ви моє оточення! Чи не так?

    Джерело: Zbruc

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома»
    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Дмитро Орєшкін
    Дмитро Орєшкін

    Російський політолог

    Микола Сунгуровський
    Микола Сунгуровський

    Директор військових програм Центру Разумкова

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    Мустафа Найєм
    Мустафа Найєм

    Народний депутат

    Сергій Фурса
    Сергій Фурса

    Спеціаліст відділу продажів боргових цінних паперів Dragon Capital

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ