Дмитру Луценку – 100. Інтерв’ю з сином легендарного поета

15 жовтня 100 років з дня народження Дмитра Луценка. Його «Мамину вишню» й досі співають тисячі, а кілька мільйонів киян зізнаються в любові рідному місту його рядками. Поет-пісняр, ліричний та щирий Дмитро Луценко народився на Полтавщині, у Березовій Рудці. Саме там, де на дворянських балах поет Тарас Шевченко закохався у Ганну Закревську. У 1933 році, тікаючи від голоду, Дмитро поїхав працювати на Донбас. У 1941 пішов на фронт.

Після війни розпочалася його київська історія: історія кохання до Тамари Іванівни довжиною в життя, історія журналіста. Але найголовніше – в цей період зазвучала його пісня.

Більше про автора незабутніх шлягерів – у розмові «Главкома» з Сергієм Луценком, сином легендарного поета-пісняра.

Пане Сергію, яким ви пам’ятаєте дитинство в родині відомого поета?

Щасливим було дитинство, як і кожне дитинство, мабуть. Хоч ми жили не дуже багато, але батько був дуже люблячим, приділяв багато уваги нам із сестрою.

«Батько був супердоброю людиною!»

У якому оточенні ви зростали?

Це були поети, журналісти, композитори… Батько товаришував із відомим журналістом Анатолієм Дрофанем. Заходили в гості композитори Ігор Наумович Шамо, Анатолій Максимович Пашкевич, приїздив до нас Олексій Екімян з Москви. Дуже багато людей було відомих. Ми жили недалеко від Спілки письменників, тому гості заходили часто.

Яким саме запам’ятався батько?

По-перше, це була супердобра людина! Такої доброти я більше не зустрічав. Якщо міряти, то зашкалював би цей вимірник доброти. Він ніколи не підвищував голосу, не кричав. Це основна риса його характеру.

Також він був домінуючою людиною. Коли приходили гості – Дмитро Омелянович завжди був основою вечора, перший у всьому.

Чи пам’ятаєте ви, як Дмитро Омелянович писав?

О! Ви знаєте, це окрема розповідь. У батька був особливий біоритм. Він прокидався о четвертій–п’ятій годині. І оцей час, коли всі спали, йому добре працювалося, бо ніхто не заважав. Ми жили у скромних умовах: у нас було дві кімнати на чотирьох. Тож він працював до сходу сонця, лежачи в ліжку. Писав олівцем або чорнильною ручкою. Він ніколи не виправляв, а переписував наново та вставляв правки вже в новий аркуш паперу. А відпрацьований аркушик він зминав, робив такі ніби кульки. І кидав собі під ноги. Ранок приходив, восьма–дев’ята година – а вся кімната застелена тими кульками паперовими. Так от він працював.

Чи бували твори без кульок?

Були, але рядки були вистраждані й виношені не один день чи тиждень. Він розповідав, як йому не давалася ця фраза «Як тебе не любити, Києве мій». Начебто вже все було написано, а от цієї фрази не вистачало. Батько вийшов на прогулянку на Володимирську гірку і просто на вулиці почув фразу, яку сказав закоханий хлопець дівчині «Як тебе не любити, моя кохана!». Це точно попало під настрій твору. Дмитро Омелянович використав цю фразу, яка стала крилатою, а пізніше стала гімном міста Києва.

Чи підтримувала держава поета-пісняра, який написав низку хітів і став лауреатом Шевченківської премії?

Саме те, що він лауреат Шевченківської премії за написані пісні, – це величезна підтримка. Ви ж тільки уявіть, він та Ігор Шамо були першими лауреатами, які отримали премію за написання пісень. Також Дмитро Омелянович був Заслуженим діячем мистецтв України, нагороджений орденом Дружби народів. А щодо фінансової підтримки, то батько завжди звик заробляти своїми руками та своїм розумом. Дуже багато їздив на виступи. Особливо ж любив виступати перед трудовими колективами, у бібліотеки він летів, як до храму книжок. І цим заробляв.

Була ще колись така форма виступу, як агіткультбригада. Артисти, письменники їхали прямо на поле до людей і влаштовували мініконцерти, щоб трохи забарвити одноманітне життя сільського хлібороба.

Яких заповідей Дмитра Луценка ви намагаєтеся дотримуватися протягом життя?

Колись Дмитро Омелянович написав у вірші «Народе мій!»:

«Я сину також заповів

І честь твою,

І славу горду…

Нема ріки без берегів,

Нема героя без народу»

Честь і спокійну совість, не робити нічого проти совісті, і головна заповідь була – не роби нікому зла. Роби так, як ти хочеш, щоб робили тобі.

Пане Сергію, чи ви хизувалися відомим батьком серед однолітків?

У нас не було прийнято так. Тим паче, що тоді батько був звичайним. Це вже після 70-х років, коли я став дорослим, він дійсно став відомим на всю країну. Та я думаю, що краще похвалитися тим, що зробив ти, а не тим, що зробив батько.

«Мені просто приходить сповіщення в смс: «Вам нараховано…»

Зараз, коли Дмитра Омеляновича вже немає, кому належать авторські права на його твори?

Належали нам наполовину із Тамарою Іванівною, дружиною поета (матір Сергія Луценка – «Главком»). Зараз, після її смерті, цілком належать мені.

Чи отримуєте ви роялті від використання пісень на слова Луценка?

Від деяких так, від деяких не дуже. Є агенції авторських прав, які стежать за використанням творів Дмитра Луценка. Я співпрацюю з Українською агенцією з авторських та суміжних прав та з агенцією Best Musik.

Як це діє та які суми, якщо не секрет, отримуєте?

Від виступів виконавців, що співають пісні на слова Луценка, агенція отримує певну суму. Також від використання пісні на телебаченні, на радіо. Частину коштів забирає агенція, частину – спадкоємець автора. Мені просто приходить сповіщення в смс: «Вам нараховано…». Суми там величезні (сміється. – авт.), у квартал може бути 200 гривень, а може й дві тисячі гривень.

Яка з пісень є «найхлібнішою»?

«Києве мій», за неї буває і дві тисячі нарахувань. Друга – «Осіннє золото».

З 2014 року «Києве мій» – гімн міста Києва. Чи погоджувала Київська міська рада це з родиною поета? Чи сплачують родинам авторів кошти за використання?

Так, ми були не проти, щоб неофіційний і без того гімн, став врешті офіційно гімном Києва. Кошти за використання не сплачують. Коли фрагменти пісні звучали на Майдані Незалежності на вежі Укрпрофспілок, вони звернулися до нас та до Тамари Шамо, щоб ми відмовилися від грошового відшкодування. Ми відмовилися на користь того, щоб пісня звучала. Від Київської міськради ми не одержуємо гроші.

Сергію Дмитровичу, вас можна назвати «золотою молоддю» свого часу. Чи легко було зростати в промінні слави відомого батька?

Я власні задуми втілив, робив те, що планував. Працював у школі, викладав англійську, працював перекладачем. Життя прожив не марно. Я не вважаю, що я лише син Дмитра Луценка. Сьогодні мені майже 70 років. У мене є донька, є онук Дмитро, названий на честь Дмитра Омеляновича. Йому 15, ще школяр. Донька Марія Луценко пише вірші, оповідання, видала книгу дитячих віршів.

Сьогодні – 100-річччя з Дня народження Дмитра Омеляновича. Зазвичай, коли людина помирає, то й про неї швидко забувають. Чи будуть святкування?

Ми святкуємо щорічно. Ще є, на щастя, когорта людей, митців, яким близька батькова пісня. Сьогодні запрошуємо всіх о 18:00 у Жовтневий палац на святковий концерт «Осіннє золото».

А як святкував Дмитро Омелянович при житті?

День народження батько не дуже любив. І Тамара Іванівна також свій не відзначала. Лише дитячі.

Вже після смерті Дмитра Омеляновича для мене є традиційним поїхати на кладовище, поставити квіти, зайти в церкву та поставити свічку за упокій. Збираємося невеликою родиною: двоюрідна сестра Люда, донька брата Дмитра Омеляновича Миколи, та Оля Стельмах, донька двоюрідного брата Михайла. Згадуємо, багато співаємо.

«Молодь, діти не читають взагалі…»

Чи відбуваються заходи зі вшанування та популяризації творчості Дмитра Луценка у школах, можливо, десь, окрім столиці?

Перш за все скажу про величезне й красиве свято, яке засновано 30 років тому в селі Березова Рудка. Засновник цього свята Олександр Володимирович Котенко – чудова людина. Він так любив українську пісню, це був патріот до мозку кісток! Фестиваль «Осіннє золото» завжди проходить у другу суботу вересня. У 2001 році була заснована літературно-мистецька премія ім. Дмитра Луценка. Перші її лауреати народні артисти України Раїса Кириченко та Анатолій Пашкевич. Перша премія була вручена в Києві, а потім вже почали вручати на співочому полі в рідній Березовій Рудці.

Друга хвиля святкувань – ближче до 15 жовтня. Ми відзначаємо пам’ять різними заходами та концертами в Києві. У національній історичній бібліотеці цьогоріч відбулася тепла зустріч «Його пісня – в душі народу» та виставка творів. У музеї Другої світової війни виставлено батькові нагороди: Орден Червоної зірки, медалі «За відвагу», «За взяття Кенігсберга» та оригінали поезій, написані під час війни.

Школи – це окрема розповідь. У Святошинському районі є школа №197, названа на честь ім. Дмитра Луценка. Там працювала Тамара Іванівна та я деякий час. Два–три рази на рік у цій школі відбуваються конкурси читців віршів Луценка. Беруть участь всі школи Святошинського району, мене запрошують у журі.

Тамара Іванівна була педагогом?

Так, Тамара Іванівна викладала англійську мову деякий час у 87-й школі, була завучем. Також вчителювала у школі №197.

Пане Сергію, як вважаєте, чи актуальна сьогодні поезія Луценка? Якщо так, то яка саме?

Ви знаєте, він писав про такі вічні цінності – про любов, дружбу. Вони не можуть бути неактуальними, бо вони вічні.

«Я тебе, як мрію, зачарую,

край воріт простою до світання

і на згадку серцю подарую,

не журбинку – первоцвіт кохання».

Хіба може вона застаріти? Це твори назавжди.

«Мене життя навчило в скрутний час

боротись до останнього патрона.

І з ран моїх кривавилась не раз

ятристою сльозою кров червона.

І вже, здавалось, рвалося життя

і реквієми моцарти тужили.

А я назло всім болям і смертям

видужував і знову жив стожилий».

Творчість його присвячена людським найсильнішим якостям, переживанням про своїх близьких, згадкам про маму, дитинство.

Зараз дуже актуальні й ці рядки:

«Народе мій, твої діла –

То і мого життя горіння.

Я лиш галузонька мала

Твого прадавнього коріння.

Земля не родить без плугів,

Один не зрушить скелю зроду…

Нема ріки без берегів,

Нема героя без народу».

Слова безумовно прекрасні, але чи прочитають їх?

Ви знаєте, це зараз дуже важко. Молодь, діти не читають взагалі. Я пам’ятаю дитиною «Бібліотеку пригод», що була за підпискою, я перечитував по кілька разів. Зараз не цікавляться ні пригодами, ні поезією. Інформацію одержують з гаджетів. У нас телевізійний час був лише кілька годин на добу, після обіду й до вечора. Зараз він необмежений. І діти ковтають все, не обираючи щось дійсно якісне.

«Дуже мені подобається, як виконує пісню «Києве мій» Олег Винник»

Хто з популярних виконавців звертався до вас останнім часом, щоб виконати пісню батька?

Є наша когорта митців, я називаю їх «луценківська родина», це, наприклад, народні артисти Олександр Василенко, Оксана Колінчук. Може, для когось вони й будуть невідомі, а для мене це відомі й заслужені люди, які люблять і пам’ятають творчість Дмитра Луценка. Серед більш розкручених естрадних виконавців – Олег Винник. Дуже мені подобається, як він виконує пісню «Києве мій». Тоня Матвієнко виконує «Як я люблю тебе». Колись її мама співала цей твір у хорі імені Верьовки. А щодо дозволу чи погодження, то артисти звертаються в агенцію, не до мене особисто.

Сергію Дмитровичу, кому дають премію ім. Дмитра Луценка? Хто ваші улюблені лауреати?

Є положення про премію. Її вручають за досягнення в пропаганді української пісні, літератури та культури в цілому. Отримують її композитори, письменники, виконавці пісень (як професійні, так і аматори), журналісти.

Улюблені якоюсь мірою всі, адже я як член журі голосую за них. Дуже мені подобається виконавиця Валентина Стельмах з Пирятина, Березоворудський хор (керівник Володимир Назаренко), колектив «Старости». Приємно сказати, що майже кожен рік талановиті аматори з Пирятинщини стають лауреатами премії. Цього року моє серце підкорив вокальний аматорський ансамбль з Хоролу.

Що порадили б взяти в бібліотеці тим, хто хоче познайомитися із творчістю Дмитра Луценка?

У 2005 році була видана хороша збірка «Усе любов’ю зміряне до дна» у серії Бібліотека Шевченківського комітету, видавництво «Криниця». Частина книги – це спогади про Дмитра Омеляновича. Тут і Дмитро Гнатюк, і Володимир Сосюра, Левко Ревуцький, Анатолій Авдієвський, Костянтин Данькевич. Плеяда яскравих митців. Може, для молоді це не дуже відомі імена, та колись це була ціла творча епоха. Інша частина – вибрані твори із 13 збірок та поезії, що ще не були видані.

Чи можна знайти диск із найкращими піснями?

Таких дисків вийшло 18. Проте зараз цей формат відходить. Коли були видані – продавалися в усіх музичних магазинах. Зараз я бачив лише диск «Як тебе не любити» у переході на Майдані Незалежності в магазині «Український сувенір».

Згадайте, де Дмитро Омелянович брав натхнення для своєї творчості?

У нього було цікаве життя. Багато подорожував, адже запрошували на виступи по всій Україні. Не було такого міста, де б він не був. Певний час батько працював кореспондентом Всесоюзного радіо, тож знав всі цікаві новини.

Надихала ж на поезію в основному Тамара Іванівна. Всі ліричні твори присвячені їй. Щоб дізнатися його біографію, достатньо прочитати книгу «Усе любов’ю зміряне до дна» та зрозуміти, що не було ні грама фальші, нічого надуманого: як у житті, так і у творчості. Батько часто говорив: «Мене називають поет-пісняр, і в цьому слові найвища нагорода, бо в українській пісні – душа народу, без пісні Україна – сирота».

Нещодавно минув рік, як Тамара Іванівна відійшла у кращий світ. Якою була ця жінка, дружина поета?

Це була дуже сильна людина. Такого не було у світі, щоб вона поставила ціль і не досягла. Вона долала будь-які перешкоди, робила все для досягнення мети. Кілька десятиліть вона берегла пам’ять про Дмитра Омеляновича, його пісню.

Чи любив співати сам Дмитро Омелянович?

Ой, співати любив! Дуже гарно співав зі своїм братом, дядьком Миколою. Кожні вихідні дядько Коля та його дружина тітка Таня приходили в гості, і всі разом співали.

Які ще були вподобання Дмитра Луценка: в їжі, музиці, спорті?

У їжі – це картопля. Що б він не їв – він би нею заїдав! У батька було серце хворе, й лікарі радили з лушпинням її їсти. Тамара Іванівна пекла та подавала картоплю в лушпинні. Хоча він любив і варену просто, й пюрешку.

Грати в шахи страшенно батько любив. А також у молодості дуже любив футбол. Сам ні, не грав, він був інвалідом І групи. Його дуже важко поранило та контузило 8 травня 1945 року. Під Кенігсбергом, поруч розірвалася міна, певний час у батька була глухонімота. Вже про футбол не могло бути мови.

У музиці він був залюблений у хоровий спів. Найулюбленішим виконавцем був хор ім. Верьовки. Товаришував із Анатолієм Авдієвським, художнім керівником. Хоровий спів для нього був все. Та й взагалі пісня – це була його любов.

Олена Гуленко, для «Главкома»

Всі фото з сімейного архіву Луценків