Чому Netflix досі не україномовний

Кіновиробництво ніколи не зводиться тільки до появи на екрані нових фільмів. Зазвичай – це інвестиція в розвиток національної культури у стратегічній перспективі. Її дивіденди – це розвиток і підтримка національної мови, якою ті фільми робляться, формування національної ідентичності, яку ті фільми пропагують, зміцнення самої держави, яка фінансує фільми. Кожен новий фільм це додаток до національного кіноканону й архіву, відкритого для глядача не лише в порівняно короткий період прокатного показу фільму, але й десятиліттями після нього, завдяки комерційному обігові на носіях, які можна купувати для особистої колекції.

Український кінематограф відрізняє від інших одна загадкова риса. Фільми, які знімають, майже ніколи після фестивальних показів і прокату в кінотеатрах не випускають на компакт-дисках чи інших носіях. Тобто їх ніколи не робили доступними для широкого національного й світового глядача, шкільних, університетських, інших приватних кіноколекцій чи мільйонів, які живуть в містах і селах без кінотеатрів. Кінопродукція всіх інших країн світу зазвичай доступна на тих чи інших носіях ще довго після випуску кожного окремого фільму. Але не кінопродукція України.

Лише в Україні видають величезні суми грошей на виробництво фільмів-«одноденок», часом навіть дуже талановитих і з нагородами престижних фестивалів, але «одноденок». Купити ці фільми для приватного перегляду звичайному кіноманові чи дослідникові неможливо. Я ніколи не чув, щоб хтось звертав на цю аномалію увагу і тим більше проблематизував її. Таке враження, що справа найширшого доступу до українського кінопродукту, виробленого не лише для великого екрану, але й телебачення (серіали, скажімо, продаються тут на Заході легко й багато) абсолютно не обходить і не обходила ні Держкіно, ні кіновиробничі студії, ні кінопродюсерів, які так часто нарікають на брак фінансування, ні самих творців фільмів, ні творчі спілки українських кінематографістів, кінокритиків, кіно-... і т. д. Чому?!

Комерційний випуск кожного українського фільму у форматі компакт-диску і т.п. за мінімально далекоглядної культурної політики мав би бути імперативом. І цьому існує кілька вагомих причин. Обіг фільмів серед найширшого споживача створює корпус національного кінематографа, який існує не в уяві ідеалістів, а в щоденній культурній практиці мільйонів українців, простісінько тому, що вони можуть його дивитися. Можливо, тоді, чергові відчайдушні заклики кіногромади захистити національний кінематограф від зазіхань політиків, від нефінансування, знаходили б ширше розуміння, співчуття і підтримку у народу. Досі ж український кінематограф лишався до того народу загалом байдужим. Його цільовими глядачами були кінофестивальне збіговисько і жалюгідна у порівнянні з іншими країнами кількість споживачів, що не лише можуть піти до кінотеатру, а й готові ходити туди у найневигідніший час, бо саме тоді там показують українське.

Про міжнародного позафестивального глядача взагалі не йде мова. Ним в українському Держкіні, Міністерстві культури й інших державних кіноінституціях завжди нехтували. Він був цікавий очільникам державних кіноустанов, здається, лише тоді, коли показ українського фільму означав особисту поїздку кіночиновника за кордон, щоб той фільм представити. Щоб просто активно сприяти діяльності українських кіноклубів, бо це один із обов’язків такого кіночиновника – знайомити закордонного глядача з Україною через фільм і не видавати на це жодних грошей. Такий сценарій поведінки не викликав і поки не викликає слиновиділення в очільників ні Держкіна, ні Національного центру імені Довженка, ні в багатьох, якщо не більшості, кінопродюсерів, які отримують фінансування своїх проєктів від держави і яким та держава чомусь передає право власності на фільм.

Тим часом кіноклуби зусиллями поодиноких ентузіястів виникали чи у Варшаві, чи в Берліні, чи в Парижі, чи в Лондоні, чи в Торонто, і так само швидко зникали через те, що їхню діяльність ніяк не підтримували ті, хто в українській кінопромисловості за визначенням і прямим обов’язком мали б це робити. Достукатися по новий чи щойно відреставрований фільм до Держкіна, центру Довженка, поодиноких, хоч, дякувати Богу, не всіх, продюсерів-власників прав вдавалося далеко не завжди. А мало б бути цілком навпаки. Бюрократи з мінімально державницьким мисленням мали б першими пропонувати цим кіноклубам можливості показати українські фільми. Вони б мали активно плекати низові кіноклубні ініціативи по всьому світові, надавати їм, ні, не матеріальне, а організаційне забезпечення й потужну моральну підтримку. Такої ініціятивности від них не було й нема. Вони працюють не в проактивному, а реактивному режимі, та й з реакцією, якої або нема взагалі, або вона неохоча, або ж відверто ворожа.

Тим часом інші неукраїнські кіноклуби легко дістають собі фільми, показують їх і поширюють не лише культури відповідних країн у світі, але й рекламують сам кінопродукт. Все це без всяких витрат з боку держави-кіновиробника. Майже завжди після кіноклубного показу знаходяться глядачі, які хочуть придбати диск із фільмом. Ця, здавалося б, проста операція лишається неможливою лише для шанувальників українського кіна. Такі фільми як «Живі» Сергія Буковського, «Поводир», Олеся Саніна, «Жива ватра» Остапа Костюка, «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка, «Рівень чорного» Вантеина Васяновича (це далеко не повний перелік тих, що викликали жваве зацікавлення нашого нью-йоркського глядацтва) відсутні в комерційному обігу. Боюся, що така ж доля і швидке забуття чекає найновіші, часто направду проривні українські фільми як «Вулкан» Романа Бондарчука, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Ілловайськ 2014» Івана Тимченка, «Мої думки тихі» Антоніо Лукича та ін.

Чому б не максималізувати культурний і фінансовий ефект від витрачених на кіновиробництво грошей, комерційно поширивши кожен український фільм для всіх охочих купити диск чи заплатити за перегляд у мережі? Кошти на продукцію компактдисків, включно зі створенням субтитрів, сторицею окуповувалися б і культурно, і фінансово. Десятки університетських бібліотек по всьому світові, сотні й тисячі в Україні купували б такі фільми для освітніх цілей.

Сьогодні чую знову заклики очільників української кіноіндустрії до уряду про те, що, мовляв, треба боротися з кінопіратством, з порушенням авторських прав. Цілком згідний – треба. Але ці заклики звучать якось трохи лицемірно, бо у теперішній ситуації пересічний глядач може подивитися українських фільм поза кінотеатром лише завдяки піратам. 

Шанувальники українського кінематографа сьогодні, як і вчора, тупо позбавлені законної можливості дивитися українське, тим більше колекціонувати його. 

Умовою державного фінансування кіна має бути обов’язкове поширення його серед широкого споживача поза фестивалями й кінотеатрами на незалежних носіях за плату.

І останнє – за порядком, але не за значенням. Кожна країна, з національно свідомим політичним класом активно використовує світовий кінематограф, щоб поширювати власну національну мову. Найпопулярніші фільми з усього світу видаються на продаж з субтитрами національною мовою. Так, наприклад, ще в 2012 році просто у центрі Варшави на вулиці Маршалковській я зайшов до величезної книгарні «Емпік». У ній цілий поверх, як не два, займав кіновідділ, що продавав цифрові відеодиски з фільмами всього світу, кожен з польськими субтитрами. У центрі Мадрида, за два кроки від вулиці Ґран Вія (їхнього Хрещатика) величезна відеокрамниця «Фнак» робить те саме – поширює на комерційній основі фільми з усього світу для кожного іспанця, бо вони з іспанськими субтитрами. Національні кіномани таких країн мають у той спосіб змогу дивитися світову класику мовою ориґіналу і при потребі читати субтитри рідною. Це практика кожної країни, за винятком знову ж таки України. 

Жоден український уряд, жоден міністр культури, жоден очільник Держкіна не додумалися застосувати аналогічний механізм підтримки власної мови через комерціалізацію й субтитрування світового кінематографа. Уявімо собі, яким би потужним чинником популяризації, поширення й підтримки української мови серед усіх верств суспільства, в тім і найбільш зрусифікованих, стали б фільми «Хрещений батько», «Файні хлопці», «Рятуючи рядового Раєна» і далі за списком, що знову ж таки включав би популярні серіали на кшталт американських «Сопрано», «Фарґо», «Мільярди», британських «Корона», «Абатство Давнтон», іспанських «Справжні кохання», «Завтра є назавжди». Чому українці і досі не можуть за бажання купити все це у себе в країні, субтитрованим своєю мовою так, як це можуть зробити поляки, французи, іспанці, італійці, турки чи греки? 

Москва ж тим часом активно паразитує на світовому кінопродукті, перетворюючи його на ще одне ефективне знаряддя русифікації. Адже для мільйонів українців, що не володіють жодною світовою мовою, єдиний спосіб подивитися чужі фільми – дивитися їх російською мовою чи з російськими субтитрами. Чому жоден український уряд не потрудився зробити так, щоб популярні американські кіноплатформи «Нетфлікс», «Гулу», HBO, Showtime додали українську до мовних варіантів субтирування фільмів, що вони їх струмують сьогодні інтернетом й в Україну. Адже це зробили й поляки й норвежці навіть каталонці, що не мають власної держави. Але цього ніяк не можуть зробити українці.

Юрій Шевчук

Юрій Шевчук, кандидат філологічних наук, лектор української мови Колумбійського університету в Нью-Йорку, директор-засновник Українського кіноклубу Колумбійського університету. З 2004 року кіноклуб є чи не єдиним постійним форумом українського кінематографу на Заході.