Пандемія – травма планетарного масштабу. Забути чи лікувати?

Ви живете під час першої глобальної масової травми за кілька десятиліть – певно, першої після Другої світової війни, і, мабуть, однієї з найважчих у вашому житті, пише ВВС.

Станом на 10 лютого коронавірусна інфекція забрала понад 2,3 млн життів, і кількість смертей продовжує зростати на десятки тисяч щодня. У контексті Covid-19 на перший план виходять економічні, політичні, екологічні, наукові проблеми, тоді як стан психічного здоров’я індивідуумів, а тим більше такий стан, як масова травматизація, видаються другорядними. Навіть у межах теми психічного здоров'я наявність травми як такої на є предметом обговорення у ЗМІ. Вони більше зосереджуються на інших проблемах: таких як депресія, тривога, самотність та стрес.

Тим часом травма – дуже тонка та складна річ. Травма не завжди з’являється в результаті нетривалих, різких потрясінь, таких як автомобільні аварії, теракти чи перестрілки. Травма – це не те саме, що посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Точне визначення можна сформулювати так: це події та їх вплив на свідомість. Після закінчення пандемії наслідки масової травми, яку вона завдала, триватимуть у суспільствах роками. Що ми можемо з цим зробити? Як нам пропонує діяти наука про травмування?

Травму можна сприймати як «розрив сенсів», пояснює психіатр та представник Британської ради з питань травматизму (UK Trauma Council) Девід Стрікі. «Цей розрив виникає, коли «те, як ти бачиш себе, те, як ти бачиш світ, і те, як ти бачиш інших людей», вражене та перевернуте якоюсь подією. Часто цей розрив посилюється стійким почуттям безпорадності», – пояснює експерт.

За словами психіатра, навіть повсякденні неприємності можуть стати потенційними причинами психологічних травм. Наприклад, звільнення з роботи може бути дуже травматичним. Робота напряму пов’язана із самооцінкою, метою та соціальними зв’язками. Крім того, саме роботі людина присвячує більшу частину часу свого життя. Несподіване звільнення все нівелює. Стрес накопичується, і нервова система переходить у стан підвищеної готовності. Потрібно оновити та переформувати свої переконання та почуття власного я, щоб пропрацювати вплив травми і справитися з нею.

Травма не обов'язково пропорційна масштабності події. «Насправді важко зрозуміти, що для кого буде травматичним», – резюмує Стрікі.

Коли травма стає вірусною

Що ж таке масова травма? Якщо травма стосується взаємозв'язку подій та індивідуальних умів, що робить можливим масову травму? Чи можуть групи зазнати травм? І чому Covid-19 може бути травматичним?

На найпростішому рівні масова травма (інакше її називають «колективною травмою») з’являється, коли одна подія або низка подій одночасно травмує велику кількість людей протягом певного періоду часу. Такою подією і став Covid-19.

Очевидно, що пандемія стає причиною багатьох смертей, а смерть завжди травмує. Для близьких людей хворих на Covid-19 надзвичайно травматичним є спростереження за тим, як стан інфікованого родича швидко погіршується, а таке часто спостерігається при коронавірусній хворобі: пацієнти за кілька днів переходять до дуже важкого стану. Обмеження відвідування хворого у лікарні посилюють емоційне навантаженню. Якщо ж хворий помирає, поглибленню емоційної травми його родичів також сприяє неможливість дотримання усіх ритуальних традицій у випадку смерті – адже карантинні обмеження торкнулися і обрядів поховання.

Крім того, постійні нагадування про вірус для людей, які перехворіли на нього, або чиї родичі тяжко його перенесли чи померли внаслідок інфекції, можуть спричинити токсичні спогади та повторну травму. Філософ з Університету Гете у Франкфурті Магдалена Золкос так образно описує це явище: мертві «можуть повернутися і переслідувати близьких, але не одразу, а із запізненням».

У лікарняних палатах медсестри та лікарі стикаються зі значним травматичним потенціалом. Згідно з даними німецьких дослідників, після ізольованої роботи з важкохворими пацієнтами близько 20% медичних працівників мають посттравматичні наслідки. Щодня оточені смертю, з обмеженими ресурсами та яскравими зображеннями трубок та машин для життєзабезпечення, медпрацівники стикаються з додатковим елементом травми. «Моральну шкоду» завдають спостереження того, як хтось живе, а потім помирає.

«Неможливість дихати – це найтравматичніша подія, яку ви можете собі уявити, – стверджує Метін Басоглу, засновник факультету травматології в Лондонському Королівському коледжі. – Коли ти задихаєшся, це яскравий приклад безпорадності». За її словами, це саме той випадок, коли сильний стрес межує з травмою і переходить цю межу.

Травма від Covid-19 масова, вона розповсюджується на всі категорії населення, зокрема і на тих, хто не підчепив інфекцію і навіть особисто не знає людей, які перехворіли на коронавірус. Багатьох лякає сама перспектива інфікування, можливо, смертельною хворобою, і навіть якщо цього не стається, внутрішній страх накопичується. Він дає поштовх для формування феномену, який дослідники називають «інтероцептивним страхом»: страху шкоди організму, болю, негативних тілесних відчуттів.

Крім того, в умовах страху заразитися, а також карантинних обмежень відчуття реального життя та його ритмів порушується. Ситуація погіршує постійна увага до Covid-19 у ЗМІ. Потік новин, які так чи інакше стосуються пандемії, хоча і є необхідним, але сама по собі створює ситуацію, яка травмує: коли страшні історії викликають почуття травматичного стресу у тих, хто не підхопив хворобу. Наприклад, опитування психотерапевтів, які чули про «смертельну» пандемію від своїх пацієнтів, показало, що близько 15% відчували «високий рівень» травмування.

Те, що навколишнє середовище, становить загрозу (через можливість інфікування будь-де) є частиною проблеми. Звичний простір, який раніше забезпечував відчуття комфорту, почав асоціюватися із фізичною небезпекою. Іншими словами, основи нашого світогляду ніби вибили з-під ніг.

Є ще один суто практичний момент, він стосується складнощів у психотерапетичних підходах. Зазвичай після масового травмування – скажімо, ракетних обстрілів в Ізраїлі та Палестині, або вибухів насилля у кварталах Гонконгу, чудовий терапевтичний ефект показували масові зібрання, спілкування потерпілих. У випадку ж із Covid-19 зустріч з іншими людьми сама по собі становить небезпеку через поширення вірусу. Отже, перевірене часом, ефективне лікування масової травми у випадку із пандемією не працює.

Уповільнення світової економіки через карантинні обмеження, стало ще однією причиною масового травмування. Подібний ефект мала рецесія 2008 року, коли банкрутство і безробіття спровокували масове погіршення психічного стану людей у світі.

Соціальний психолог з Інтердисциплінарного центру Герцлії, приватного дослідницького коледжу в Ізраїлі, так коментує це явище:  «Якщо одна людина втрачає роботу, йдеться про особисту кризу сенсу. Але коли великий відсоток населення країни втрачає роботу, це стає системною кризою. Ті ж, хто працює, але був вимушений перейти до віддаленої роботи, також може отримати травматичний досвід, адже змінюється  самосвідомлення, визначення, ким ця людина є».

Діти також потерпають від масової травматизації. За словами Стрікі з Британської ради з питань травматизму, вони відчувають незахищеність: «Від них йде меседж «Мої батьки не справляються; світ небезпечний; люди, які повинні піклуватися про нас, не роблять свою роботу». На думку експерта, тривале перебування дітей у травмованому стані може спровокувати таке явище, як передача травми наступному поколінню – тобто дітям цих дітей. «Вони можуть передавати свою травму, несвідоме наслідування, коли травматичний стрес може вплинути на життєвий сценарій спадкоємців. Наприклад, дослідження австралійських аборигенів пов’язують низькі результати у навчанні, зайнятості та інших соціальних показниках із хвилями історичних травм», – зазначає дослідник.

Мабуть, найбільшою проблемою масової травми є кількість індивідуумів, яких вона торкнулась. Коли уми тисяч (у випадку Covid-19, можливо, десятків мільйонів) людей у всьому світі швидко травмуються, це чинить величезний тиск на інфраструктуру психічного здоров'я. Масштаб проблеми означає, що «психотерапевтичні меседжі повинні передаватися через медіаканали: у публікаціях преси, у буклетах та відео, на дитячих і дорослих телеканалах, на всіх інформаційних каналах, через Інтернет».

На думку дослідників, масова травма може навіть посилити колективне прагнення сильних лідерів, що може, у кінцевому підсумку, створити запит на авторитаризм. Інший можливий варіант – апатія. Так, дослідження масових травм у Китаї показало, що політична активність громадян постійно зменшується.

Групи проти індивідуумів

Соціальні психологи стверджують, що у результаті масового травмування руйнуються «основні матерії соціального життя»: історії загального походження, поведінкового очікування, ритуали,  соціальні простори, відчуття життя. Разом із тим, у травмованого індивіда, чиї власні психічні матерії розірвані, масова травма може поставити під загрозу його самоідентифікацію, власне Я.

Соціолог з Єльського університету Джеффрі Александер описав вплив Covid-19 на соціальні матерії у США так: вони «поглинаються відчуттям настання хаосу, розвалу країни і виходу ситуації з-під контролю».

У деяких випадках масової травми соціальні матерії групи можуть адаптуватися та подолати цю травму самостійно. Якщо масова травма явно пов’язана з груповою ідентичністю, вона може через деякий час дати новий поштовх для осмислення сенсів. На прикладі Голокосту доктор медичних наук з американського медичного центру Intermountain Precision Genomics Елліот Гіршбергер стверджує, що взаємозв'язок групи з травмою та намагання її пережити та вбудувати в ритуали та розмови «поступово стає епіцентром ідентичності групи». Однак Covid-19 не є екзистенціальною загрозою для окремих груп, як Голокост. Частиною його травматичного профілю є глобальність вірусу.

Проблема забуття

Мабуть, найбільша соціальна небезпека масових травм полягає у забутті події. Коли подія, яка травмує, переробляється сама по собі, не обговорюється, а можливо, і піддається насильним спробам замовчування, соціальні матерії групи залишаються порушеними – як рани, які не затягнулися. Водночас індивідуальна травма накопичується і посилюється.

На прикладі громад Лівану, які постраждали від війни, прослідковується феномен «послідовної травматизаціії», яка виявляється у циклах чергування «гіперзбудження» з «онімінням». Нагадування про необроблену, непережиту травму провокує у людей напади агресії та тривоги. Інший сценарій: у надії запобігти повторному травмуванню, вони реагують на тригери апатією чи пасивністю. На груповому рівні можуть спостерігатися циклічні епізоди насильства та агресії проти інших.

Історія з Covid-19 може виявитись небезпечною для забуття. Принаймні, на таке припущення наштовхують історичні факти. Остання глобальна пандемія – грип 1918 року – була настільки пом’якшена і штучно доведена до забуття, принаймні, в американських національних спогадах, що експерти назвали її «забутим грипом». Щонайменше 50 млн людей захворіли у всьому світі, але, здавалося б, це жодним чином не вплинуло на психіку націй.  Мистецтво, література та мемуари – основи соціальної пам’яті. Проте грип 1918 року, схоже, не лишив сліду на цих носіях. За винятком Нової Зеландії, жодна країна не запровадила жодного національного меморіального процесу – тематичні арт-об’єкти, пам'ятники, дні пам’яті, хвилини мовчання тощо. Соціолог з Лондонської школи економіки Мартін Бейлі ознайомився з архівами Великобританії, де від грипу у 1918-му загинули близько 250 тис. людей. «Я не міг знайти жодних доказів жодного публічного вшанування пам'яті. Це означає, що епідемія зникла з суспільноїй пам’яті, з історії», – зазначив Бейлі.

До 1935 року історики медицини встигнули забути про грип 1918-го. Однозначної відповіді на питання про те, чому так сталося, немає. На думку Бейлі, величезну роль у цьому відіграла Перша світова війна. Водночас інші пандемії, як у 1957 та 1968 років (Азійський та Гонконзький грип – «Главком»), які забрали десятки тисяч життів у всьому світі – також практично не збереглися в підручниках історії та суспільній пам’яті в цілому.

Те, що людство постійно забуває про пандемію, частково обумовлено підсвідомим сприйняттям ворогів. Травму від пандемії не можна так точно і чітко описати, як травму від війни. Фактично немає ворога, якого перемогли, адже ворог невидимий, він усередині; відсутні певні чіткі та зловмисні рішення осіб чи груп.

Разом із тим, відсутність у майбутньому таких ритуалів, як вшанування пам’яті загиблих від коронавірусу, широке змалювання у літературі та мистецтві робить забуття, з наявними в ньому ризиками для психічного здоров'я та соціальної згуртованості, більш імовірним та навіть може вплинути на готовність людства до майбутніх криз. Дослідник Бейлі припускає, що суспільне усвідомлення ризику настання пандемії – як і реакція на Covid-19 – були б значно сильнішими, якби людство пам’ятало власне минуле з його попередніми пандеміями.

Вшанування пам’яті загиблих під час пандемій у національному масштабі – це фактично канал осмислення, переживання горя, який обробляє масові травми та сприяє їхньому загоєнню. Однак такий метод є ефективним лише в поєднанні зі звучанням теми у мистецтві, зведенням меморіалів, укладанням цифрових архівів та просто особистими спогадами людей. Нині цьому можуть сприяти соціальні мережі.

Відтак, Бейлі з колегами рекомендують у наступному році запровадити у Великобританії національний день пам'яті Covid-19. Вони прагнуть, щоб це був вихідний день, який стане публічною основою для закріплення колективного досвіду пандемії, визнання втрат, травм і страждань».

Переломний момент?

Covid-19 – це масова травма, подібної якій не було раніше. Змінилось усе: спосіб життя, формат роботи, сприйняття один одного: у вірусну епоху все змінило своє забарвлення і набуло відтінку  травматизації.

Однак усі пандемії закінчуються. І ця – не виняток. Але забути травму і рухатися далі – не вихід. Це була б ведмежа послуга для історії та психічного здоров’я кожної людини на планеті.

Наталія Сокирчук, «Главком»