Рятуйте, в мене нема сімейного лікаря! Історія дівчини, яка опинилась сам на сам з Covid-19

Майже 7 млн українців досі не підписали декларацію із сімейним лікарем. Причини у кожного різні: хтось не бачить такої потреби, хтось не довіряє нашій медицині, а хтось банально не знайшов часу і відтягував все на потім.

Історія, про яку піде мова нижче, ілюструє, до чого призводить така безпечність. Людина захворіла на коронавірус і опинилась у безвиході. На сьомому місяці пандемії в Україні може скластись ситуація, за якої медицина «умиває руки» і задача порятунку стає справою самого хворого.

Такий випадок трапився з Юлією Толкачовою. Молода жінка місяць хворіла на коронавірус. До початку захворювання вона не встигла укласти декларацію з сімейним лікарем. Чим це обернулось у розмові з хворою.

Юліє, як ваше самопочуття зараз, скільки триває хвороба?

Дякую, вже місяць триває. Слава богу, самопочуття уже добре. Я навіть отримала другий негативний результат ПЛР-тесту.  

За чий кошт робите аналізи?

За свій. Справа в тому, що у мене немає сімейного лікаря, я не встигла з ним підписати декларацію. Тому у мене виникли труднощі із отримання медичної допомоги через відсутність лікаря.

Держава визначила: у першу чергу з ознаками коронавірусної інфекції слід звертатися саме до сімейного лікаря. У вашому випадку до кого зверталися ви, хто вам допомагав?

«Порятунок потопельника – справа рук самого потопельника». У нашій системі надання медичної допомоги саме цей принцип діє. Я з власної ініціативи ходила і здавала тести. Так, можна викликати медсестру і здати тест дома, але в лабораторіях ця послуга розписана на тиждень-два вперед.

Моя хвороба почалася з підвищеної температури, був несильний кашель, слабкість. Але я це все списувала на втому. Люди діляться на дві категорії: панікери, які через будь-який нежить думають, що у них коронавірус, і тих, які максимально відтягують звернення до лікаря, думаючи, що це не Сovid-19. Я зараховую себе до другої категорії. Але коли у мене зникли відчуття смаку і запаху, а це ознаки саме цього захворювання, які характерні для 80% інфікованих, я зрозуміла: це – коронавірусна інфекція. Відчуття смаку досі немає. Лікарі пояснюють, що уражена центральна нервова система. Зі своєї ініціативи пішла здавати тест до приватної лабораторії, він виявився позитивним. Тобто якщо у мене немає сімейного лікаря, мене не направляють на безплатне тестування. Та й результату цього тестування пацієнти чекають подекуди тиждень.

Отже, я отримала свій позитивний тест 29 серпня, сама свідомо залишилася вдома на самоізоляції. Люди, які живуть зі мною в одній квартирі, також не ходили на роботу. Ми всі розуміли, що вірус швидко розповсюджується, аби убезпечити інших, слід залишатися вдома.

І ось лише 3 вересня до мене зателефонували з Центру громадського здоров’я і сповістили, що я перебуваю у базі коронавірусних хворих. Коли я їх спитала, а де вони були п’ять днів з моменту, коли я отримала результати тесту, вони відповіли, що мали багато людей, одразу швидко і оперативно не можуть дзвонити. На той момент у мене спала температура, я почувалася відносно нормально. Вони порадили: якщо буде погіршення – викликати швидку.

Отже, оскільки я була на самоізоляції з моменту, як дізналася, що захворіла., то до цих пя’яти днів додалися ще 14 обов’язкових. Після цього терміну я пішла здавати тест, який виявився негативним. Та попри це сьогодні маю іншу проблему – як донести цю інформацію до Центру громадського здоров’я, аби мене прибрати з бази хворих, щоби припинив діяти додаток «Дій вдома». Лабораторія, в якій я здавала тест, каже, що передає інформацію про результати тестування державі, тільки якщо воно позитивний. Мовляв, самі з’ясовуйте. Я подзвонила до Центру громадського здоров’я з цим питанням, на що мені сказали, що прибрати з бази хворих можуть лише після офіційного підтвердження з самої лабораторії. Замкнене коло.

Давайте повернемося до того, як ви захворіли і почали лікуватися. Жоден медик, знаючи про вашу хворобу, вам не призначив лікування безпосередньо від Covid-19?

Саме так. Мовляв, шукайте, звертайтеся до лікаря самі. Я підключила усіх знайомих і незнайомих лікарів, так консультувалася. Але звернулася до лікарів я тільки тоді, коли дійсно мені стало погано, почалися проблеми з диханням.

На своїй сторінці у Facebook ви написали, що через погіршення самопочуття викликали «швидку», але до вас нібито відмовлялися приїжджати. На якій підставі?

У мене було дві історії зі «швидкими». Розмовляючи зі мною по телефону оператор так і сказала: щось я не чую, що ви задихаєтеся. Зрештою, вона прийняла мій виклик. Приїхав фельдшер на «швидкій». Мене послухали і сказали, що слід зробити комп’ютерну томографію легень. Сказали, що можна поїхати до лікарні, але там комп’ютерну томографію зробити не вдасться, лише рентген, який не зможе показати вірусну пневмонію. Може бути, кажуть вони, лікар призначить вам лікування. Як виявилося, є ще одна особливість. Якщо ти кажеш, що у тебе позитивний тест на коронавірус, то тобі часто відмовляють у комп’ютерній томографії. Я телефонувала у декілька міць, аби зробити цю діагностику, лише в одному погодилися мене прийняти. І там в мене виявили пневмонію, 20% ураження легень.

Лікарів «швидкої» я так і спитала: якщо у мене виявиться пневмонія, які мої дії з урахуванням, що я не маю сімейного лікаря? Згодом зрозуміла, що ніякого алгоритму дій немає. Тобто алгоритм прекрасно розписаний на сайтах, про нього прекрасно розповідають по телебаченню, а в конкретній ситуації виявилося, що нічого не діє. Фельдшер сказав телефонувати в разі пневмонії до «швидкої», аби відвезли до лікарні. Я так і вчинила: після отримання результатів комп’ютерної томографії повернулася додому і зателефонувала до «швидкої». Це було вже друге спілкування з оператором. На прохання допомогти оператор мені відповіла: «Дівчино, це екстрена служба. Ви помираєте? Чому ви сюди телефонуєте?». Чесно кажучи, після таких слів я стала почуватися краще (посміхається). Бо їх запитання, те, як вони розмовляють, вводять в ступор. Я намагалася пояснити, що колеги оператора якраз і порадили телефонувати до «швидкої». На що вона відповіла, що мене можуть привезти в лікарню, де призначать антибіотики, які я можу пити і вдома. Єдине, що в лікарні я під спостереженням лікаря буду, який контролює сатурацію. Між тим лікарі, які працюють в лікарнях кажуть, що місць немає. Якщо вас навіть привезуть до відділення, вас «розвернуть», бо ви не є важкохворою. От якби ви зовсім задихалися, тоді так. Тоді я подзвонила знайомому лікарю, який мені порадив два види антибіотиків, зголосився мене спостерігати.

Те, що я не уклала декларацію з сімейним лікарем, було моєю помилкою.

Але що вам заважало підписати декларацію вже коли виникла така потреба?

Я хотіла це зробити у медзакладі за місцем проживання. Але сімейний лікар сказав, що підписати декларацію можна буде тільки після того, як я отримаю негативний результат тестування. Тобто в терміновому порядку укласти угоду з сімейним лікарем неможливо. Виходить ще одне замкнене коло.

Як із нього вам порадили вийти в поліклініці?

Сказали, що це мої проблеми. Спитали, де я була раніше? Може, вони і праві. Але я зрозуміла, що у своїй державі, а Україну я дуже люблю, я не можу отримати допомогу, що у своїй державі я не захищена.

Чому ви не уклали угоду навіть тоді, коли епідемія тільки починалася?

Конкретної причини не було. Мала дуже багато роботи і фізично не могла потрапити до лікаря. Я розумію, що це, може, й не суттєва причина, адже якщо хочеш зробити, то зробиш. Але ось така у мене була ситуація: я з цим не поспішала.

Який лікар вас зараз веде?

Я зверталася одразу до декількох лікарів. Вони написали ідентичні призначення. Веде зараз знайомий лікар, який мешкає в іншому місті. Все відбувається дистанційно.

Чи не боялися, що під час такого лікування «по телефону», якщо, не дай бог, воно виявиться неефективним, трапиться погіршення, відповідального не буде?

Страху як такого не було, бо я зверталася до знайомого лікаря, якого знаю дуже багато років. Що має трапитися, те трапиться. Адже ця проблема постане, навіть коли в тебе є сімейний лікар. Адже якщо ти захворів, ти не маєш права піти у лікарню. Лікарі тебе ведуть лише дистанційно.

Михайло Глуховський, «Главком»