87-ма річниця Голодомору в Україні. Декілька фактів страшної трагедії українського народу
Демографічні наслідки Голодомору відчутні й донині
У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший з них був у 1932-1933 роках.
На думку більшості істориків, причиною голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.
Визнання геноциду народу
2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не передбачене.
Голодомор визнали геноцидом українців 16 держав: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, а також Ватикан як окрема держава.
Ще вісім країн засудили Голодомор як акт винищення людства або вшанували пам'ять мільйонів знищених голодом українців: Андорра, Аргентина, Бразилія, Іспанія, Італія, Словаччина, Чехія та Чилі.
Росія визнала, що причиною голоду була насильницька колективізація, але додає, що від неї постраждали багато регіонів СРСР.
«Ця трагедія не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду і не повинна бути предметом сучасних політичних спекуляцій», – йдеться у заяві Державної Думи РФ.
Слова «геноцид» немає в документах ООН, ЮНЕСКО і ПАРЄ, присвячених Голодомору.
Кількість жертв Голодомору
Дослідники досі сперечаються щодо точної кількості жертв Голодомору.
Інститут демографії та соціальних досліджень розробив методологію оцінки втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років на основі статистичних даних та сучасних методах демографічного статистичного аналізу. Науковці реконструювали щорічні основні параметри динаміки населення України між 1926 та 1939 роками.
Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померли щонайменше 3,9 мільйона людей. Кількість жертв у всьому СРСР оцінюють у близько сім мільйонів. Саме цю цифру вважають найбільш точною.
Пік Голодомору припав на весну 1933 року. За даними дослідників, демографічні наслідки Голодомору відчутні та донині, якби не було голоду в 1932-1934 роках, чисельність населення в Україні зараз була б більшою приблизно на 9 млн осіб.
Географія голоду
Дослідники дискутують щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр.
ВВС Україна наводить дані іноземних істориків, які говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що більша частина з них були українцями.
У 1932–1937 роках Україна складалася з восьми регіонів: Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Одеська, Харківська, Чернігівська області та Молдавська АРСР. Результати дослідження виявили, що найбільших втрат зазнали Київська та Харківська області (у межах тогочасного поділу), у яких втрати в 1932–1934 рр. сягають 19–20% загальної чисельності населення.
Далі за рівнем втрат йдуть Вінницька, Дніпропетровська, Одеська області та Молдавська АРСР (від 10 до 13%). Найнижчі втрати були у Чернігівській та Донецькій областях – 5–9%. Про справжній вимір наслідків голодного лихоліття свідчить той вражаючий факт, що очікувана тривалість життя при народженні у 1933 році впала до небачено низького рівня.
Регіони, де не було голоду
За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.
У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.
Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в складі Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.
Канібалізм
Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.
«Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: «Їсти власних дітей – це варварство», – цитує ВВС Україна угорських дослідників Аґнес Варді та Стівена Варді з Дюкейнського університету.
За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.
Доктор історичних наук Василь Марочко вказує, що у першій половині 1932 року були поодинокі факти людожерства, а у другій половині 1932-го і в 1933-му – це стало масовим явищем в усіх областях України, де лютував голод.
«Зазвичай до людожерства найчастіше вдавалися жінки, можливо, щоб зберегти сім'ю, коли в жертву приносили меншу дитину, щоб вижили старші. Особливо це було у весняний період», – розповідає Марочко.
Часто жертвами канібалізму ставали безпритульні діти, які в пошуках їжі ходили селами. Також за ці роки з'їли кілька мільйонів собак і котів.
Сталінський закон «про п'ять колосків»
У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та «інші антисоціальні елементи» розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Йосип Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.
Закон передбачав розстріл з конфіскацією майна, або 10 років ув'язнення, засуджені не підлягали амністії.
У народі за цим нелюдським законом закріпилась назва «закон про п'ять колосків», адже винним у «розкраданні» державного майна визнавався кожен, хто без дозволу збирав на полі колгоспу кілька колосків пшениці. За перший рік дії репресивного закону було засуджено 150 тисяч людей.
Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на Голодомор 1932-33 рр.
Розголос у світі
Одним з перших про голод в Україні повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року. У статтях в британській пресі він описав жахливі враження від поїздок Україною та Кубанню. Маґерідж тоді засвідчив масову загибель селян від голоду, однак не назвав конкретних цифр.
Після цього Кремль заборонив іноземним журналістам їздити в регіони СРСР, де лютував голод.
У березні 1933 року молодий британський журналіст Гарет Джонс поїхав до СРСР, аби взяти інтерв'ю у Йосипа Сталіна. Він проїхав Україною та зафіксував жахіття голоду, який лютував там. Наприкінці березня 1933 року Джонс опублікував статтю про голод в Україні «Тут немає хліба». Її передрукували у газетах Manchester Guardian і New York Evening Post.
Жаливі свідчення журналістів спробував заперечити американський журналіст, кореспондент New York Times у Москві Волтер Дюранті, який був наближений до комуністичної верхівки. Його «спростування» називалося: «Росіяни голодують, але не вмирають від голоду».
Коли про Голодомор почали писати інші американські газети, Дюранті був вимушений визнати факт масових смертей від голоду в Україні. До речі, Дюранті отримав Пулітцерівську премію за свою журналістську діяльність.
Були вимоги, щоб Пулітцерівський комітет посмертно відібрав у Дюранті престижну журналістську премію, однак цього не відбулося.
Офіційне визнання факту Голодомору
Саме слово «Голодомор» вперше з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про «труднощі з продовольством», але не про голод.
В УРСР слово «Голодомор» вперше прозвучало з вуст першого секретаря ЦК КПРС Володимира Щербицького в грудні 1987 року. Тоді він чи не вперше публічно визнав факт голоду 1932-33 рр.
У 2006 році, за часів президента Віктора Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.
Згодом у Києві звели великий музей Голодомору та меморіальний комплекс.
Вшановування пам'яті жертв Голодомору є частиною офіційної програми під час візитів іноземних делегацій до України.