Голова Сєвєродонецької райадміністрації: Окупанти вивозять людей у Луганськ і грабують їхнє житло
Роман Власенко: «Путін наказав захопити Сєвєродонецьк до Дня Росії»
У Сєвєродонецьку — одному з найбільших міст Луганщини, яке частково залишається під контролем України, тривають важкі бої. Ворог накриває місто авіацією і артилерією. Понад 80% мешканців 100-тисячного міста змогли виїхати із зони бойових дій. Відмовилися евакуюватися здебільшого літні люди із проросійськими поглядами.
Ще 20 травня міністр оборони РФ Сергій Шойгу доповів Путіну, що «наближається до завершення операція зі звільнення «ЛНР». Українські експерти надвисоку інтенсивність фронту на Луганському напрямку пояснюють наближенням 12 червня, Дня Росії. Мовляв, любитель символів Путін наказав саме до цієї дати завершити захоплення всієї території Луганської області.
Чому російська армія застрягла у Сєвєродонецьку, чиїми руками вона хоче захопити українське місто і якою є реальна кількість загиблих мешканців? Про це «Главкому» розповів голова Сєвєродонецької райдержадміністрації Роман Власенко.
«ЗСУ досі контролюють половину міста»
Пане Романе, хто контролює Сєвєродонецьк станом на 8 червня?
Наші повністю контролюють промзону й частину житлового сектору, а росіяни – іншу частину міста. Тобто контроль навпіл. Бої точаться у центральній частині, якраз де міська рада. Наші почали активно контратакувати, але росіяни отримали підкріплення: зайшла додаткова техніка, танки, кадировці. Там їм не тільки тік-токи знімати, але й повоювати довелося. Але наша контратака призупинилася.
На сьогодні ситуація трохи вирівнялася. Ані одні, ані інші не мають великої переваги, стоїть кожен на своїх позиціях. Росіяни знову почали застосовувати ближню артилерію, наприклад, міномети
Є багато розмов про те, що російський генерал Олександр Дворніков, який очолює окупаційні війська на Луганщині, отримав вказівку або захопити місто, або перерізати трасу Лисичанськ-Бахмут до 10 червня. До чого такий поспіх? І що агресор для цього робить?
У них державне свято 12 червня – День Росії. Їм командування встановило термін до 10 червня, щоби вийти на адмінкордони Луганщини. Це можна зробити двома шляхами, перший – перерізати трасу Лисичанськ-Сєвєродонецьк. І тоді можна сказати, що угрупування Збройних сил України оточене, а росіяни вийшли на адмінкордони. Другий – взяти Сєвєродонецьк і сказати, що область впала, а залишився там якийсь Лисичанськ. Тобто мета тут, я думаю, більш політична, ніж військова.
З військової точки зору це нічого їм не дасть. Взяття Сєвєродонецька не вирішить їхнього питання (захоплення всієї Луганщини, – «Главком»). Лисичанськ буде складнішим для них, оскільки рельєф і географія – на нашому боці. Там ріка й дуже високий берег з боку Лисичанська, тобто форсувати річку майже неможливо.
Яка кількість угрупування ворога у районі Сєвєродонецька?
Ідеться про 15 батальйонних тактичних груп. Тобто зараз це плюс/мінус 15 тис. людей
Хто ці люди? Регулярна армія, найманці, бойовики «ЛНР»?
Видно, що гуляють буряти й кадировці. Але ми розуміємо, що керує ними саме російська армія. Артилерія, танки, авіація – це на 100% штат Збройних сил Росії. А от піхота, як правило, це бойовики «ЛНР». Я думаю, що у першу пару місяців війни більш професійні підрозділи так званої «ЛНР» уже були ліквідовані. Тому це – мобілізоване гарматне м’ясо, люди абсолютно не мотивовані. Росіяни кидають їх на поле бою, щоби мінімізувати свої втрати.
Українські військові утримують промзону, а ворогу не вдається суттєво просунутися. Це тому, що промзона – хороше укріплення, чи ворог настільки знесилився, що ефективно наступати не у змозі?
І те, і інше. Дійсно, промзона дуже гарна для оборони. Та й росіян цікавить більше картинка, ніж сам напад. Вони могли вже на адмінбудівлю прапор повісити й сказати, що «Сєвєр наш». Також їх цікавить мародерство та грабіж. І для цього у них уже є декілька мікрорайонів Сєвєродонецька. Окупанти вивозять людей у Луганськ, а у цей час обкрадають їхні квартири.
Наші хлопці отримали підкріплення, щоби стримати наступ. Ворог отримав резерви, щоби продовжувати атакувати, але видно, що вони виснажилися. Промзона повністю під нашим контролем, разом із частиною житлової зони.
Окупанти вивозять із Сєвєродонецька місцеве населення. Чи відомо, скільки вивезли за час повномасштабної війни і чи добровільно люди виїжджають?
Вони кажуть, що вивозять у безпеку. Мовляв, допоможуть і проведуть фільтрацію. Тиждень-два не відпускають людей додому, а у цей час грабують їхнє житло. Це у них метод роботи такий, відпрацьований у Рубіжному і Попасній. Наші люди поверталися у Попасну і Рубіжне і повідомляли нам, що немає у хаті більше побутової техніки, фотографії розірвані, нічого цінного у квартирах не лишилося.
«Дуже багато будинків вигоріли з першого по дев’ятий поверх»
Ви раніше говорили, що близько 15 тис. мешканців залишилися у місті. Що завадило цим людям виїхати, хто вони?
Вони не хотіли виїздити, хоча у нас була така можливість. Пік евакуації припав на кінець березня – середину квітня. Евакуйовувалися сотнями, а то й тисячами за раз. Потім меншав потік й в останні дні, коли була можливість, всього по 10 людей виїжджали групи.
Ті, хто залишився у Сєвєродонецьку, зараз живуть у підвалах своїх будинків, бо у місті в основному – багатоповерхівки, приватного сектору майже немає. Це переважно люди похилого віку, які хочуть повернутися у Радянський Союз, хочуть «русского міра». Відмову від виїзду пояснюють просто: «У нас більше нічого нема. Усе тут, що нажили».
Я вважаю, що їхня позиція деструктивна. Коли значна частина жителів – у місті, руки у нас зв’язані і наші хлопці не можуть адекватно відповідати на обстріли.
Ті, хто лишився, це люди з не дуже проукраїнською позицією. Не 100%, але більшість. Це моя особиста думка. Звичайно, окрім літніх людей там є і молодь, і діти.
У Сєвєродонецьку ідуть активні бойові дії, у чому зараз полягає ваша функція, на що можете впливати?
До останнього часу ми якраз вирішували питання евакуації й гуманітарної допомоги. Є деяка комунікація з військовими підрозділами. На мені ще питання територіальної оборони. Тому зараз наша робота – координація між органами влади й Збройними силами, допомога нашим хлопцям на передку й усіляке можливе сприяння їм. Сьогодні у Сєвєродонецьку – влада військових, тож наша задача — їм допомагати усім, чим можемо.
Наскільки зруйноване місто?
Немає, мабуть, жодного будинку, який так чи інакше би не постраждав. Десь вибиті шибки, десь пряме влучання у покрівлю або стіну, десь зруйновані прольоти, згоріли під’їзди. Дуже багато будинків вигоріло з першого по дев’ятий поверх. Тобто просто поточним капітальним ремонтом не обійдешся. Доведеться або будівлю зносити, або робити дуже серйозну модернізацію й встановлювати конструкції, що підтримуватимуть. Я думаю, 100% житлового фонду пошкоджено і десь 50% можна буде відновити.
«Загинули, можливо, вже 5 тис. цивільних»
Скільки мирних мешканців за час повномасштабної війни загинуло?
Офіційна статистика – близько 300-400 людей, але реально, думаю, може бути і кілька тисяч. У нас, наприклад, ще немає інформації стосовно Рубіжного, Попасної, частини Сєвєродонецька. Коли люди перебувають на непідконтрольних територіях, їх не відстежити. Ситуація зараз у Сєвєродонецьку така ж, як була у Рубіжному і Попасній, тобто руйнування і відсутність інформації. Може й до 5 тис. загиблих бути.
Сєвєродонецьк – не маленьке місто. Ті, хто встиг евакуюватися, куди здебільшого виїжджали?
Ми дуже багато працювали з волонтерами, різними громадами, «Укрзалізницею» щодо евакуації. Основним напрямком, куди люди виїздили, був Дніпро. Вивозили або автобусами, або потягами до цього міта, а далі люди самі обирали шлях, куди їхати. На перших етапах потужно працювала «Укрзалізниця», поїздами вивозила людей у напрямках Львова, Закарпаття, Жмеринки. Допомагали волонтери.
Чи спілкуєтеся ви з кимось із переселенців, чи планують вони повертатися до поруйнованого міста після війни?
Думаю, що більшість людей, які не закордоном, хочуть повернутися. І ті, хто виїхав за кордон, імовірно теж, але чим вони молодші, тим менша ця ймовірність. Окрім того є різниця, повернутися, наприклад, до Старобільська, який сьогодні окупований, але не зруйнований, чи повернутися у Рубіжне, Попасну чи Маріуполь, де все вщент зруйноване. Як це все відбуватиметься, люди не розуміють.
«Активісти на місцях зрозуміли, що ОПЗЖ їх обдурила»
У Сєвєродонецьку завжди були сильні позиції проросійських партій, Партії регіонів, потім ОПЗЖ та «Опоблоку» зокрема. Вважаєте, війна якось вплинула на електоральні уподобання?
Я думаю, що вплинула. Більшість адекватних людей розуміють, що Росія безпідставно напала, що це агресія і окупація. Але є все одно якісь 5-7%, для яких ми нацисти, а Росія – «асвабадітєль». Це люди або дуже заангажовані, або з промитими мізками, інколи у них є родичі у РФ та на окупованій території.
Як ці люди себе проявляють під час активної фази війни, зокрема у Сєвєродонецьку?
Ніяк. Місцеві, що симпатизували проросійським силам, просто залишаються у місті.
ОПЗЖ позиціонувала себе як партія миру й протиставляла себе «партії війни», тобто націоналістичним, проукраїнським силам. Фактично ця їхня програма не втілилася. Вони казали, що треба домовлятися, що ніхто не нападе, але Росія напала. І через це, я думаю, навіть у керівництва ОПЗЖ карти з рук випали і активісти на місцях зрозуміли, що їх обдурили. Та певна частина людей так не вважала і залишилася на «стороні Киви», який каже, що Путін – молодець.
Припустимо, що є люди зі сталими радянськими, проросійськими поглядами. Але як пояснити те, що навіть руйнування їхніх осель, рідного міста російськими військами їх не переконує?
Стокгольмський синдром (психологічний несвідомий захисний стан, який характеризується прив'язаністю жертви до кривдника, – «Главком»). Проросійські люди вісім років слухали зливні бачки російського телебачення й радіо, жили в іншому інформаційному просторі: «Україна погана. Україна не хоче домовлятися з Росією. Росія стільки гарного зробила для України, а вона така погана, що «ЛНР» бомбить вісім років…». І коли прилітають снаряди у їхній дім, вони кажуть: «Україна настільки не захотіла домовлятися з Росією, що Росія вимушена йти шляхом війни». Десь така логіка.
Чи не вважаєте ви, що тут є провина і української влади, адже впродовж цих восьми років вздовж лінії розмежування можна було дивитися російські телеканали, натомість із доступом до українських ЗМІ була проблема?
Згоден. Але я, наприклад, себе не вважаю людиною медійною. У тому плані, що для мене телебачення померло, мабуть, ще 10 років тому. Я перейшов на інтернет. Маю на увазі, що роль саме телебачення за останні роки істотно знизилася. І великої перемоги розповсюдженням Т2, встановленням телевеж чи блокуванням каналів країни-агресора ми би не досягли.
Але от FM-станції – так, цим потрібно було перемагати. У нас на Луганщині останніх пару років було десь 10 радіостанцій російських і чотири українських. А ще – контент в інтернеті, YouTube тільки зараз почав блокувати російську пропаганду.
Звісно, є певна провина, але необхідно аналізувати, що саме не зробили. Я дуже радів, коли ми поставили вежу біля Попасної, щоби транслювати український контент на окуповану територію. Та все ж, на мою думку, ТБ – вже номер один в інформаційному просторі. Хоча якщо говорити саме про покоління «совка», може, я і помиляюся.
У мажоритарному окрузі №106 з центром у Сєвєродонецьку на парламентських виборах переміг «Слуга народу» Олексій Кузнєцов. Він якось долучається до життя міста зараз, чимось допомагає?
До евакуації не долучався, але була якась підтримка від депутатів «Слуги народу». Вони, надавали транспорт, медичну техніку, військовим допомагали, організовували гуманітарну допомогу. Особисто я зі «Слуги народу» бачив тільки депутата Руслана Горбенка.
Президент особисто у вас цікавиться ситуацією у Сєвєродонецьку?
Ні. Мій керівник – голова обласної військової адміністрації Сергій Гайдай, я з ним на контакті і президент теж. У мене є особистий контакт у Києві, у правоохоронних органах, але не на рівні президента.
Як ви поясните, що саме на Луганщині ворог зосередив найбільші зусилля, чому саме тут?
Луганщина обрана не випадково, адже більша частина області була окупована ще у квітні. Вони дійшли до мого Сєвєродонецького району 15 квітня. Здається, саме тоді вони взяли Кремінну. Далі була Попасна, потім Рубіжне й частина Сєвєродонецька. Ще залишається Лисичанськ, тобто один центр нашої громади. Іншими словами, на 15 квітня 90% області вже було захоплено. Виходячи з цього, вони вважали, що найшвидше можна взяти саме Луганщину, бо на Донеччині вони просунулися десь на один км від лінії розмежування (яка була до 24 лютого 2022 р., – «Главком»), у Волновасі й Маріуполі. Також хочуть з Харківщини на Лиман піти.
Основна увага і надалі залишатиметься на Луганщині. Навіть якщо 10 червня нічого не відбудеться, вони і надалі штурмуватимуть область.
З військової точки зору, це може бути найшвидша перемога, яку вони здатні здобути, і бодай щось показати як успіх цієї «спецоперації».
«Найбільше у Сєвєродонецьку бракує води»
Чи зараз є можливості передавати гуманітарну допомогу тим, хто залишився у Сєвєродонецьку?
У Лисичанськ – так. В окуповану частину Сєвєродонецька – ні. До 15 квітня на окуповані території, у принципі, ще була якась можливість завозити медикаменти, у першу чергу, інсулін. Але коли у районі Борової на межі Харківської й Луганської областей розстріляли автобуси, ми відмовилися возити людей. Тож з 15 квітня немає жодної комунікації між окупованими і неокупованими територіями.
Чого найбільше бракує людям, які ще залишаються у Сєвєродонецьку?
Води. Я думаю, що по харчах ситуація не критична.
Чи працює лікарня у місті?
Лікарня була окупована ще у перші два дні, тож вона не працює. Головний лікар виїхав. Якщо у лікарні, умовно, було 500 працівників, то до 15 квітня виїхала половина, а до початку травня – дві третини чи навіть три чверті. Коли виїздив головний лікар, залишалося вже 3-5 спеціалістів. Усі виїхали на підконтрольну нам територію.
Російська сторона з окупованої частини Сєвєродонецька намагається вийти на вас?
На початку березня я отримував sms: «Роман Генадьевич, не доводите до греха, до гуманитарной катастрофы, идите на сотрудничество». Приблизно такого змісту були повідомлення, запрошення до розмови. У квітні вони вже не надходили. Тобто це було тоді, коли вони хотіли нас узяти нахрапом. Думаю, це були повідомлення від їхніх спецслужб.
Чи є у Сєвєродонецьку телефонний зв’язок, інтернет?
Немає ніякого. Був у гуманітарних штабах Starlink, можна було скористатися. Але понад місяць у місті вже немає світла, відповідно й мобільного зв’язку теж. В окупованих містах, наприклад, Старобільську, вже усілякі «лугафони» діють, тобто російські оператори. Українські не працюють. Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Попасна – без зв’язку.
Михайло Глуховський, «Главком»