Росіяни відрізали полоненому військовому палець, а потім пришили назад

Віктора Якоба росіяни утримували в неволі у семи різних місцях: на території РФ та тимчасово окупованих містах України. Там змушували працювати, утримували у переповненій камері, де було ще пів сотні людей, а під час одного з допитів відрізали палець, щоб змусити назвати імʼя командира. Як інформує «Главком», про це йдеться у сюжеті «Суспільного».

Палець вдалось зберегти, бо після тортур до Віктора підійшов медик. Однак найгіршим та найсуворішим для бійця було побиття ногами з розгону. Після таких ударів чоловік не міг самостійно піднятися. Через три з половиною роки Віктора обміняли – він зміг повернутись додому у Чернівецьку область.

«Чинити спротив було небезпечно»

Віктор Якоб добровольцем пішов на війну у перші тижні повномасштабного вторгнення – доєднався до 128-ї гірсько-штурмової бригади.

«Я був електромонтажником на заводі. Працював з 2016 року й до війни. Дуже часто дивився в інтернеті відео, що йде війна, вибухи. Просто думав, що треба піти. Не те що я служив у строковій армій, а просто треба було піти», – каже чоловік.

У полон чоловік потрапив на Запорізькому напрямку, коли йшов на позицію замінювати бійців. Тоді опинився удвох з побратимом перед орієнтовно двома десятками російських військових.

«Ми лиш вийшли з посадки, і нам сказали лягати на землю й ставити руки за голови. Почали бити нас ногами по голові та спині. Казали, що зараз нас розстріляють. Чинити спротив було небезпечно».

Відрізали палець, щоб заговорив про командира

Українських бійців завели у підвал, де почали допитувати. Це супроводжувалося ударами руками, ногами чи палками. Якщо Віктор відповідав повільно чи не знав відповіді, то побиття посилювалося. Також, щоб змусити говорити, надягали пакет на голову та душили проводом від радіо.

«Питали, що я знаю і як звати мого командира. А я нічого не міг сказати, я лиш кілька днів був на позиціях. Казали, що брешу. Під час допиту вони мені відрізали палець. Руки були зв'язані і я цього не відчув. Через деякий час вони прислали свого медика і він мені зашив палець. Пропонував ще й вколоти знеболювальне, бо у мене спина боліла. Нормально до нас ставився».

Віктор каже, найгіршим було, коли били з розгону ногою. Цілилися в груди, й від удару чоловік відлітав на метр у стіну. Потім піднятися міг тільки зі сторонньою допомогою. У цей час чув крики побратима.

«Я просив, аби його не чіпали. Бо з нас двох я був старшим на позиції. І мені було шкода, що його б'ють через мене».

Чув, як катували цивільних

Чоловіків перевезли до Мелітополя. Там їх десять днів утримували у будівлі служби з надзвичайних ситуацій – теж у підвалі. Віктор каже, спершу військових не займали, бо допитували місцевих цивільних. Чув, як вони кричали під час катувань. Водночас російські військові розповідали, як нібито покращилося життя у місці під час окупації.

«Казали: "От ми зайшли в Мелітополь, і люди вже почали по-іншому жити – краще, ніж було раніше. Рублі вже ходять. Але було одне «але» – три рублі в магазині дорівнювали одній гривні».

Полонених примушували до праці: мили підлогу, унітази чи душові. Водночас їсти давали малими порціями двічі на день. Воду давали схожу до технічної. Віктор розповідає, що після неї погано почувалися.

Обіцяли обмін, а перевезли у Донецьк

У квітні 2022 року полоненим сказали, що повезуть їх на обмін. Водночас вивезли у Донецьк. Віктор пригадує, що усі камери там були переповнені. В одній могло перебувати одночасно до 57 чоловіків, а замість ліжок були металеві полиці.

«Ті, хто спали на верхніх полицях, спали по двоє. До двадцяти людей спали на підлозі. Якщо потрібно було у туалет сходити, то треба було дуже обережно йти, аби на когось не наступити. Люди були по всій підлозі – травмовані, поранені!.

Потім Віктора перевели у колонію в Оленівці. Каже, під час приїзду полонених дуже сильно били – двох забили до смерті. Потім – Луганщина та Сибір. Чоловік розповідає, що у колонії Луганської області їх теж змушували працювати – замість в'язнів. Полонені прибирали, копали город, носили дрова. Попереджали, що будуть працювати стільки, скільки це буде потрібно керівництву.

«Та колонія на нас «піднялася» до такого рівня, що з 2022 року там почались ремонти. Пам'ятаю, як працював на фермі у корівнику, то мав можливість пити молоко, поїсти сметану та м'який сир. Це мені дуже пощастило».

Рідні Віктора знали, що він перебуває у полоні, – впізнали його на відео. Надсилали йому листи, але жодного він не отримав. Чоловік розповідає, що й посилки іноді до полонених не доходили або доходили частково.

«Вони забирали більшу частину вмісту посилок. Якщо посилки надходили дуже часто, бо був один такий чоловік, то його ніби запрошували на розмову. Пам'ятаю, його кілька разів через це побили».

Полон – втрачені роки

У грудні 2024 року Віктора перевели у Сибір. Батареї у камерах гріли недостатньо, тому температура не перевищувала 15 градусів тепла. Без команди від наглядачів не можна було сісти, встати чи підняти голову. Інакше – «страждає вся камера»: відтискаються, присідають або зазнають побиття.

Так відбувалося до серпня. Потім понад сотню полонених повезли на стадіон, щоб сфотографувати.

«Їхній старший казав удавати, що ми посміхаємося. Аби наші рідні побачили, що ми веселі й у нас все добре. Що, як будемо посміхатися, то точно потрапимо на наступний обмін».

Для частини полонених так і сталося, каже Віктор. Наприкінці місяця їх зібрали, закрили очі медичними масками, обмотали скотчем та повезли до літака. Буковинець каже, не вірив, що це на обмін. Після літака був автобус та кордон з Чернігівщиною.

«Їхні полонені йшли охайні, підстрижені, здорові та вгодовані. А наші йшли худі – одна шкіра й кістки».

Зараз Віктору 30 років. У полоні він пробув 43 місяці та 7 днів. Додому повернувся цьогоріч на День Незалежності.

Як відомо, у ніч проти 20 грудня російські загарбники зайшли у прикордонне село Грабовське, що на Сумщині. Понад 50 місцевих мешканців, які раніше відмовилися від евакуації, були примусово вивезені на територію Росії. Там цивільних планують піддати так званій фільтрації.

Нагадаємо, Кабінет міністрів ухвалив рішення спрямувати 400 млн грн на підтримку людей, звільнених з російського полону, а також родин тих, хто досі перебуває в неволі. У 2025 році на підтримку звільнених з полону та членів родин полонених було передбачено 1,2 млрд грн. Ці кошти використовувались зокрема на щорічні та одноразові виплати і забезпечення звільнених речами першої потреби.