Усі гріхи Ангели Меркель. Пане Зеленський, знімайте рожеві окуляри!

Цей текст не стільки про візит Меркель, скільки про те, що українському політикуму час зняти рожеві окуляри щодо головного спільника путінської Росії в Європі – Німеччини та її ставлення до України.

Попри офіційну риторику відданості мирному врегулюванню конфліктів, Берлін не є миротворцем. Він лише на словах є відданим Гельсінкським принципам НБСЄ 1975 року та Паризької Хартії для нової Європи 1990 року. Фактично ж Німеччина часів Меркель перетворилася у «дозвільну інстанцію» для російського геополітичного реваншизму через механізм путінферштеєрства. Відкупні – дешевий газ для пересиченої дорогою «зеленкою» німецької економіки та преміальні для путінферштеєрів через німецькомовні кантони Швейцарії Цуг та Цюріх.

Згадаймо, де виголосив свою реваншистську промову Путін у 2007 році – у Мюнхені. Згадаймо німецьке (спільно з французьким) вето на надання Україні та Грузії плану дій щодо членства в НАТО 2008 року. Фактично Німеччина запровадила в Європі новий порядок – нічого для нових незалежних держав без неформального погодження з Росією. Саме такий німецький ordnung фактично зробив можливою агресію Росії проти Грузії у 2008 році. Пригадаємо, що перший «Північний потік» був збудований саме за канцлерства Меркель після російської агресії проти Грузії. Це замість того, щоб зупинити його.

Миролюбна і гуманна Німеччина не закликала до санкцій проти РФ за варварські бомбардування російською авіацією житлових кварталів сирійських міст, зокрема, Алеппо у 2016 році, хоча це провокувало нові хвилі біженців до Європи у цілому і до Німеччини зокрема.

Саме Меркель ввела де-факто збройне ембарго в Європі проти України та ще й умовила США часів президентства Обами не постачати Україні озброєння. Зате продала російській приватній компанії найстарішу (XVII ст.) німецьку корабельню в Гамбурзі, де спокійно, без жодних санкцій будують допоміжні судна для військово-морського флоту РФ.

Що зробила Меркель? Сухі факти

Саме Меркель закрила очі на порушення Росією досягнутих за її ж сприяння так званих Мінських домовленостей і зміни лінії розмежування в районі Дебальцевого та Докучаєвська.

Німеччина виступила проти диференціації країн Східного партнерства, фактично відмовляючи Україні, Молдові та Грузії, як євроорієнтованим країнам, у наданні перспективи членства в ЄС.

Саме за наполяганнями з німецького боку за дужки санкційного режиму ЄС щодо Росії у 2014 році за її агресію проти України були виведені енергоресурси. Те, що й потрібно Москві, адже таким чином, валютний генератор продовжив справно живити двигун російської експансії у Східній Європі, в Сирії, Венесуелі, Лівії, Центральній Африці.

Чи хтось чув голос Берліна, який на словах так переймається правами людини, на підтримку громадян України в Криму, які репресуються окупаційним режимом та кидаються за грати за сфальшованими справами «екстремістів», «терористів», «диверсантів» та «шпигунів»?

Може, Німеччина часів Меркель визнала Голодомор геноцидом українського народу? Ні. І не збирається.

Може, готова обговорювати питання репарацій за тотальну окупацію України нацистським режимом під час ІІ світової війни? Ні, хоча усе більше країн вимагають цього від Берліна – Польща, Греція, Намібія.

Може в Берліні готові хоча б вшанувати пам’ять мільйонів українців, які стали жертвами нацистської Німеччини? Ні, Берлін у цьому відмовляє українцям, проводячи по суті політику сегрегації жертв нацизму за національною ознакою.

Може Німеччина ставить руба питання деокупації Криму? Не визнаючи російський статус Криму, тим не менше Берлін закрив очі на порушення Siemens санкційного режиму. Фактично німецька компанія, як і декілька китайських компаній допомогли Кремлю вирішити енергетичні проблеми Росії в окупованому нею Криму. Така ось російсько-німецько-китайська спайка яка пояснює чому наміри Байдена створити американо-німецько-російський неформальний альянс проти Китаю – помилкова й безперспективна ідея.

Після того, як Ангела Меркель оголосила, що не має більше намірів на новий канцлерський термін, її політична вага стала прямувати донизу з тим, щоб остаточно обнулитися в день передачі влади наступнику після формування нового уряду в ФРН за підсумками вересневих виборів до Бундестагу.

Візит Меркель саме 22-го, а не 23-го під час «Кримської платформи» та з участю з нею, не 24-го на день відновлення Незалежності України є достатньо показовим індикатором справжнього ставлення Берліна до України. Власне, воно є калькою підходу ІІІ Рейху до Польщі часів пакту Рібентропа-Молотова, коли Берлін та Москва легалізували розширення свого lebensraum.

Дистанціювання Меркель від участі в «Кримській платформі» 23-го якраз і показує, що ФРН, як німецька держава ХХІ століття фактично продовжує політику розподілу сфер впливу ІІІ Рейху. І навпаки – участь Меркель в саміті «Кримської платформи» продемонстрували би, що у Берліні мають чіткий намір покінчити зі спадком пакту Рібентропа – Молотова, стояти на сторожі Гельсінкських принципів непорушності кордонів і територіальної цілісності держав та Паризької Хартії. Саме 23 серпня 1939 року він був підписаний у Москві під час візиту до Росії нацистського міністра закордонних справ. Тепер Меркель летить до Москви. Навряд чи там буде формально, як у 1939 році, підписано пакт Путіна – Меркель, але нинішня поведінка Німеччини фактично дає путінському режиму «добро» на аншлюс Білорусі та продовження війни проти України. Тим більше, що на тлі афганського колапсу, світовій спільноті не до України та Білорусі.

Показово, що візит до Києва Меркель робить після відвідин Москви. Звісно, з боку Берліна це обставляється так, що, мовляв, Німеччина піклується про Україну, аби був збережений транзит російського газу, щоб продемонструвати Байдену як тяжко працює Меркель над виконанням американо-німецьких домовленостей. Насправді ж, Меркель та Путін узгодять фіналізацію завершення «Північоно потоку – 2», а також їхній спільний «миротворчий» ультиматум Києву щодо імплементації «формули Штайнмайєра» та води для Криму, що практично означатиме капітуляцію України. Та й що можна чекати від політика, який дивиться на Київ через труби путінських «потоків», у яких видніється тільки Москва з того кінця труби. Погоджуючись на цей візит, Меркель до Києва, вочевидь, на Банковій мали погане уявлення про ступінь його токсичності.

Щоб задобрити українську сторону і щоб «формула Штайнмайєра» краще зайшла, Меркель ймовірно привезе до Києва «чек» на суму від 175 до 500 млн. євро до водневого фонду і обіцянки багатомільярдних зелених інвестицій у майбутньому, а також «гарантії» від Путіна збереження транзиту «за умови конкурентних тарифів». Ну, можливо, ще додасть у вигляді бонусу кількасот мільйонів євро макрофінансової допомоги від ЄС.

Ймовірно, в Москві та Берліні марять Нобелівською премією миру. І Меркель, і Путіна вже не раз номінували на цю нагороду. До речі, останнього разу Нобелівський комітет відмовив кандидатурі Меркель через те, що вона підтримує «Північний потік – 2», який ставить під загрозу «свободу і незалежність всього Європейського Союзу». Ну, а Путіну як «миротворцю» в Сирії, свого часу було відмовлено через агресію проти України.

І ось тепер ще одна нагода отримати дуетом чи навіть тріо (включно з Зеленським) жадану премію за «врегулювання конфлікту в Україні» – саме так в Берліні називають російську агресію.

Про стрімкі події в Афганістані Меркель тепер каже, що «ми помилились». Точнісінько так само вона чи хтось інший на її посаді вже невдовзі може сказати й про Україну, якщо її правляче угруповання, слідуючи російсько-німецьким настановам, кине нашу країну в хаос. Нав’язування Києву неадекватних рішень з боку Берліна викличе суспільний спротив в Україні та тріумф в Москві: «ми ж казали, що «київська влада» недоговіроздатна й у цілому Україна – failed state».

У Берліні є небагато тих, хто можуть підказати Меркель, що домовленості з правлячою верхівкою (у даному випадку Єрмаком-Зеленським) всупереч суспільним настроям та національним інтересам України, не спрацьовують. Україна – не Росія. Здається в Німеччині цього не хочуть розуміти, а тому вперто продовжують лінію на збереження України на російській орбіті на догоду Кремлю, відштовхуючи Київ від ЄС під різними приводами невідповідності тим чи іншим критеріям.

Що ж стосується України, то не варто приділяти особливої ваги візиту політичного мерця, як і її обіцянкам та «гарантіям». Через пару місяців це не важитиме нічого.

Яскравий приклад останнього часу – відсутність реакції з боку Німеччини на дії «Газпрому» на ринку газу ЄС та обмеження транспортування газу через Україну та Польщу. Практично, на виду у всього Євросоюзу «Газпром» зловживає монопольним статусом постачальника газу зі східного напрямку. Реакції з Берліна – нуль. Очевидно, що це дзеркало, яке показує, що саме такою ж буде реакція ФРН й у випадку, коли Росія використає «газову зброю» проти України та Польщі після введення в експлуатацію «Північного потоку – 2».

Якщо не Захід, то…

Світ клином на Німеччині не зійшовся. Економічно варто більше поглянути на Схід – на Південну Корею, Японію. Там можна знайти усе те ж саме, а навіть краще, ніж пропонує Німеччина (у тому числі й промислові електролізери для виробництва зеленого водню). А у Європі є Польща, Швеція, Норвегія, Велика Британія, Туреччина. Альтернативи завжди є. Потрібно їх хотіти бачити.

І не боятися ставити незручні питання (дивись вище) до політика, що пройшла шлях від комсомолки з Freie Deutsche Jugend (Спілка вільної німецької молоді) до лідера християнських демократів. Просто потрібно пам’ятати, що християнського ні в тій партії, ні в тій особі нічого немає, окрім назви. Тому й чинити щодо неї потрібно прагматично й цинічно, виходячи з національних інтересів України. Мир для України за пактом Путіна-Меркель (за будь-яку ціну) – це шлях до громадянського конфлікту в Україні. Знімайте рожеві окуляри й позбувайтесь ілюзій щодо Німеччини та її очільників. Варто загадати стару істину античних часів – остерігайтесь данайців, що з дарами приходять…

Михайло Гончар, директор Центра глобалістики «Стратегія XXI», для «Главкома»