Як українські біженці стають активістами: історія харків’янки у Румунії

За п’ять місяців повномасштабного вторгнення, понад 9 млн українців були змушені виїхати за кордон. Багато хто з них зайнятий зараз просто питаннями виживання: шукає роботу і оформлює дітей у школу і садочок, але чимало українців зайняли активну громадянську позицію, організовують акції протесту, виходять на мітинги, допомагають Батьківщині та співвітчизникам.

Одна з таких – Дар’я Кустанович, вчителька математики з Харкова. Виїхавши у Румунію вона швидко включилася у тамтешній проукраїнський рух, а також заприятелювала з учасниками румунського антикомуністичного руху. Тепер 27-річна жінка щосуботи проводить акції на підтримку України.

«Із Харкова до Бухареста їхали п’ять днів»

Розкажіть, як і коли ви дісталися Бухареста?

Ми виїхали з Харкова 3 березня, у Румунію приїхали 7-го, вже 8-го були у Бухаресті. На кордоні у Чернівцях простояли понад 17 годин через величезні черги. В Умані довелося спати на підлозі, бо всі центри для біженців були зайняті. Це був готель, де нам сказали: «місць немає, хочете – лягайте у коридорі на підлозі». Ми так і заночували.

В Умані над колоною автомобілів, у якій стояли і ми, дуже гучно пролетів безпілотник. Ми вже вирішили, що нам кінець, всі повискакували з авто, попадали на дорогу. Це були наші, але ми ж тоді нічого не знали.

У Вінниці якимось дивом зняли один номер на трьох і з батьками спали в одному ліжку. Ми з цього ще сміялися, бо з моменту мого народження навіть ніколи не ночували в одній кімнаті.

Запам’ятала добре ще момент: вже під'їхали до кордону, я сиджу у машині, дивлюсь у вікно, підіймаю голову на ліхтар, бачу, як він світить і не можу повірити, що я залишаю свою країну! Як так, це ж моя Україна і я вимушена їхати. Я навіть зробила фотографію, мене якось дуже вразив цей момент. Але водночас я відчувала і велике полегшення, бо ми нарешті дісталися кордону.

Як для вас і вашої сім’ї пройшло 24 лютого?

Дні напередодні були дуже нервові. Всі почали говорити, що почнеться війна. Ми не хотіли вірити. У нас було повне заперечення. 23 лютого сиділи із батьками у ресторані, який саме відкрився напередодні, і мама стала з нами радитися, куди поїдемо, якщо почнеться війна.

Я їй сказала: мовляв, ну мамо, яка війна, ти що? Це здавалося чимось неможливим. При тому, що з приватної школи, де я працювала вчителькою, ще за тиждень батьки стали забирати дітей і вивозити їх за кордон. Це додавало мені тривожності, але навіть тоді я не могла повірити.

24 лютого довго не могла заснути. В Instagram натрапила на звернення президента Зеленського до Путіна про те, що не варто починати війну. Я якраз була у першій сотні тих, хто лайкнув, чомусь мені це запам'яталося. Подумала ще: як я завтра піду на роботу, у мене ж сім уроків… А о п’ятій ранку прокинулася від вибухів. Мені ніколи не було так страшно, як тоді. Зараз я розумію, що це ще було далеко від мого дому, але все ж було дуже страшно. Дуже не хотілося помирати. Я чула і автоматні черги, і вибухи, і постріли. Це таке відчуття, коли тобі щосекунди здається, що ти зараз вмреш.

Наслухавшись цієї канонади ми три доби ночували у метро. У ті дні я дуже пройнялася співчуттям до безхатьків, бо ночувати на підлозі – це такий собачий холод, так пробирає! Я тоді не розуміла, на що перетворилося моє життя. Я взагалі по життю не плаксійка, але у ті дні плакала, від безсилля. Плакала і не могла стриматися.

Які загалом настрої були у Харкові напередодні повномасштабного вторгнення?

Точно не проросійські. Нас у 2014 році крутили-крутили й нічого у росіян не вийшло. Я особисто жодного проросійського жителя Харкова не знаю. Ми російськомовні – так, але це не означає, що ми за Росію.

Про харківських друзів і російських приятелів

У вас є близькі, які досі лишаються у Харкові?

Так, моя близька подруга. Розповідає, що дуже сильно бомблять. Хоча, у неї такий характер, що деталей не допросишся. Коли вона розповідає, що бомблять не сильно, я потім дивлюся фото наслідків і розумію, який там… Мабуть, між тими, хто поїхав, і тими, хто там лишився, вже величезна прірва. Ми одна одну вже не в усьому розуміємо. Напевно, це захисна реакція.

Що ви маєте на увазі?

Я думаю, що у тих, хто залишився у Харкові, змістилося відчуття реальності. А ті, хто виїхав, – дистанціюються від харківських реалій. У мене зараз є ресурс дивитися на ситуацію ширше, а люди під обстрілами вимушені жити захисними реакціями.

У вас є знайомі у Росії, з якими ви говорили про війну?

Так, є знайомий, він працював на телебаченні і звільнився одразу, як це все почалося.

Звільнився відразу – це зараз чи вісім років тому?

Зараз, після 24 лютого. Я розумію, що росіян, які підтримують Україну, теж чимало. Але, звісно, це нічого не виправдовує. На цю країну чекає довгий шлях самоусвідомлення.

Звісно, що мої друзі, які зараз залишаються на лінії фронту, дивляться на ці речі радикальніше і мають на це право, бо у мене є можливість дистанціюватися, а у них немає.

То як складалося ваше спілкування зі знайомими з Росії після 24 лютого?

У мене є гарний і поганий приклади. Мій близький друг із Москви ще минулим літом говорив, що відчуває наближення якоїсь біди, адже гайки росіянам вже тоді почали закручувати. Я не сприймала цього серйозно. І от він мені часто телефонував і хвилювався.

А моя подруга з Харкова, яка поїхала кілька років тому вчитися у Пітер, не написала взагалі нічого. Вже у Бухаресті я написала їй сама, мовляв, чи не хотіла би вона поцікавитися, чи не вбили мене часом громадяни країни, у якій вона зараз живе. Вона мені відповіла, що їй не подобається, що Зеленський «прикривається вами як живим щитом». Я була у шоці! Вона лише пару років живе у Петербурзі. У Харкові бомбили і її дім, де у неї квартира! Як таке можна казати?

«Інколи румуни кажуть: їдьте до себе і там мітингуйте»

Повертаючись вашого переїзду у Румунію, розкажіть про перший день у новій країні.

Я взагалі нічого не пам’ятаю про перший день. Тільки те, що ми таки встигли знайти квартиру. І що у бістро поїли чогось гарячого. Я мало не розплакалась, що нарешті їм не сухарі і не батончики.

Як ви стали ініціаторкою мітингів у Бухаресті?

Я дізналася, що такі мітинги проводяться, ще коли ми тільки приїхали, але перші два тижні просто лежала, дивилася у стелю і читала новини.
У мене була дуже сильна депресія, і це все, на що я була здатна. Та попри все я відчувала, що маю доєднатися до них. Я й у 2014 році у Харкові ходила на проукраїнські мітинги.

Прийшовши нарешті на мітинг у Бухаресті я почала найгучніше кричати –я ж вчитель, я звикла звучати чітко і щоби всім було мене чути. Потім мені говорять: «Слухай, а давай виходь вперед». І я як взяла рупор, як почала навалювати! От так поступово і почала організовувати щосуботні акції. Влилася у тусовку, у якій були румуни з асоціації «21 грудня 1989» (організація, що об’єднує учасників румунської революції 1989 року, під час якої був повалений в країні комуністичний режим, – «Главком»)

Ми всі перезнайомилися і стали проводити суботні мітинги. Зараз я думаю над тим, як перетворити ці акції на культурні маніфестації з українською тематикою. Цей рух повинен розвиватися, особливо, коли у нас така підтримка.

Розкажіть детальніше про співорганізаторів з асоціації «21 грудня 1989».

Учасник наших акцій Теодоро Мареш брав участь у антикомуністичній революції 1989 року проти Чаушеску (Ніколає Чаушеску, румунський диктатор, який був скинутий й розстріляний у результаті революції, – «Главком»). Вони допомагають нам легально все організувати. З їхньою допомогою ми робили демонстрації й під посольством Росії, і у центрі. Зараз ми робимо наші акції на «нульовому кілометрі», це одне з історичних місць у Бухаресті, де відбувалася румунська революція.

Як росіяни реагували на ваші акції під їхнім посольством?

Загалом ніяк. Одного разу включали гучну музику, намагалися знімати нас на відео.

Виходить, що румунська революція сьогодні надихає український супротив?

Так! Це енергетичний зв'язок. Я навіть хочу зробити проєкт, щоби детальніше розповісти українцям про румунську революцію. У нас мало про це знають, а вони нас підтримують і зараз, і у 2013, і у 2004 роках.

Як пересічні румуни реагують на ваші акції?

Багато хто підтримує, хтось просто проходить повз, а були й такі, що осудливо зиркали. Тут хоч і є проросійське лобі, але воно саме по собі не проти України. Максимум, що вони можуть сказати різкого, це «їдьте і у себе протестуйте». Але таке буває дуже рідко.

Вам нормально вдається і розв'язувати свої проблеми і займатися регулярними акціями солідарності?

Це вже стиль життя. До цього треба ставитися серйозно і відповідально. Я вже не уявляю свого життя без громадського активізму, постійно хочеться щось робити для спільної справи.

А ви можете себе уявити у своєму колишньому житті, за вчительським столом, після цих п'яти місяців?

Ні. Не можу. Я навіть інколи думаю, що ж я буду робити, коли все закінчиться? Усвідомлюю, що життя вже ніколи не буде таким, як до 24 лютого. Спочатку це було складно прийняти.

Звісно, я працюватиму. Я з дев'ятого класу знала, що хочу бути вчителькою. Я ніколи не хотіла займатися чимось іншим. Хай би як пафосно це не звучало, але я завжди вірила у те, що це моя місія. Коли я вже виїхала у Румунію, то шукала роботу лише на пів дня, бо мала закінчити навчальний рік, не могла залишити дітей.

Маріанна Паньків, для «Главкома»