Хвилина мовчання: згадаймо Віктора Шуліка – директора «школи з вікнами на війну»

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Віктора Шуліка.

«Сказав, що під страхом смерті цього робити не буде, і прапор (України – ред.) висів навіть під час окупації», – розповідає Валентина Шулік, як її чоловік Віктор після першого захоплення Попасної у 2014-му відстоював Україну у школі, де був директором.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, 58-річний Віктор із сином Денисом пішли добровольцями, вони стали до лав 109-ї бригади територіальної оборони Бахмуту. 7 жовтня у їхній бліндаж влучив російський снаряд – Віктор загинув. Захиснику було 58 років.

Віктор Шулік – із села Врубівка під Попасною на Луганщині. Після школи він вступив до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (тоді Ворошиловградського педагогічного інституту) на історичний факультет. Під час археологічної експедиції до Болгарії Віктор познайомився з Валентиною, теж майбутнім вчителем історії та своєю майбутньою дружиною.

Отримавши диплом, вже подружжям Шуліки приїхали до Попасної. У них вже підростав син Олександр, згодом у Віктора і Валентини народилось ще двоє дітей – Денис та Дар’я. Чоловік через певний час покинув вчителювання і пішов до міліції.

Це були важкі 90-ті: Віктор щодня їздив викладати із міста до рідної Врубівки, а правоохоронці потребували до служби у справах неповнолітніх потрібні люди із педагогічним досвідом. Там він і прослужив до виходу на пенсію. Та після замість відпочинку обрав повернутися до школи.

«Той, хто був знайомий з Віктором Григоровичем Шуліком, знає, що він дуже відкрита та добра людина. Поважною і достойною людиною був. Вольовими його рисами справжнього українського воїна вважалися: наполегливість, принциповість, патріотизм, сміливість, стійкість тощо…» – написав друг Сергій Курінний.

Віктор Шулік став директором ліцею №1, викладав також історію та правознавство. На цій посаді й зустрів війну у 2014 році. Коли Попасну окупували, чоловік відкрито і твердо відстоював свою патріотичну позицію – попри погрози, прапор України майорів на будівлі ліцею всі два з половиною місяці до звільнення міста.

«Віктору і його команді вдалося зробити дуже багато для школи та дітей. ЇЇ не просто було відновлено, туди приїжджали різні мистецькі ініціативи… Це був справжній український освітній форпост», – написала колега Наталка Ворожбит.

Віктор Шулік до повномасштабної агресії очолював Попаснянський ліцей №1. Дехто сказав би – «до війни», але директор так би навряд чи висловився. Просто тому, що з вікон його ліцею відкривалась панорама окупованої Кадіївки (колишній Стаханов), звідки періодично прилітали снаряди.

Після деокупації Попасна опинилася на лінії розмежування. Окупанти з сусіднього Первомайська спочатку активно обстрілювали місто. Через це городяни прозвали ліцей «школою з вікнами на війну».

«Школа була для нього життям. Я думаю, не часто можна побачити, як директор фарбує стіни чи ремонтує школу. Він робив все для цієї школи», – розповіла донька Віктора Шуліка Дар’я.

«Віктор Григорович був справжнім патріотом не просто на словах, а на справах. Він залюбки співпрацював з військовими, проводячи спільні заходи для школярів. У школі навіть існував спеціальний клас, присвячений війні, де збиралися різні пам'ятні речі, щось передавали бійці, які несли службу у нашому місті. І це цінувалося, про це розповідали учням, щоб вони розуміли сучасну війну», – згадують про загиблого друзі та рідні.

Одного разу в стіну ліцею влучила «градина». Пробоїну залатали, а поруч французький художник намалював… величезний пролам, в якому відчайдушне дівчисько безтурботно гойдалося на тлі блакитного неба...

«Він директором школи був років 10, може, більше. Хороша людина. Його любили діти, поважали в колективі, серед колег. Багато проєктів реалізував з 14-го року. І з дітлахами, і з учителями. Багато співпрацював з міжнародними організаціями, багато реалізував проєктів по дітях – вони й у театрі грали, і за кордон їздили, і багато проєктів на території школи здійснили: мурали, ремонти… Дуже активний був – і як людина, і як директор», – слова іншого попаснянина, керівника Сєвєродонецької райдержадміністрації Романа Власенка, якого частіше можна побачити десь поблизу лінії фронту, ніж у кабінеті. 

Віктор Шулік пішов захищати Вітчизну не один – разом із сином Денисом, теж учителем. 

3 березня після потужних обстрілів сім'я Шуліків залишила Попасну і поїхала до Лиману на Донеччині: Віктор з дружиною, Дар'я та середній син Денис, теж вчитель. Найстарший син Олександр – військовий, тоді був на службі в Одеські області. Віктор із Денисом теж вирішили стати на оборону України. Вони поїхали в військкомат до Слов'янська, де їм запропонували службу в 109-й бригаді територіальної оборони Бахмуту.

«Наприкінці серпня на загальній освітянській конференції ми слухали його звернення з окопів, він бажав скорішої Перемоги та все робив для її наближення… Віктор Григорович понад 30 років дарував маленьким попаснянам знання з історії… справжньої української історії», – говорив про директора ліцею очільник Луганщини Сергій Гайдай.

«З початком війни Віктор Шулік разом зі своїм сином, теж вчителем, Денисом пішли захищати країну. Після Перемоги хотіли відновлювати рідну Попасну, яку знищив ворог. І знову відкрити двері ліцею номер 1. Віктор Шулік загинув. Сина з численними пораненнями доправили до шпиталю», – повідомив тоді Гайдай.

Смерть наздогнала воїна й педагога 8 жовтня, за тиждень після українського Дня вчителя і всього за три – до Міжнародного.

Війна триває за долю і за душі людей, за душі тих самих дітей, яких ми з вами навчаємо. Тому виховуємо патріотів, працюємо над активним формуванням громадян з активною життєвою позицією і робимо все для того, щоб здолати ворога. Я бажаю вам у цьому навчальному – нелегкому – році здоров’я, бажаю зберегти своє життя, творчості, всього найкращого. А всім нам – перемоги. А ще – повернення всіх рідних.

Віктор Шулік

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.