«Мені 38 і я удова». Історія українки, яка втратила чоловіка, розчулила соцмережі

Дружина загиблого українського воїна Надія Литовченко розчулила та шокувала своєю історією соцмережі. Із чоловіком Андрієм вона познайомилися у 2015 році на військових курсах. Тоді обоє працювали парамедиками. У 2018 році Андрію запропонували роботу розробника програмного забезпечення у Франції, і пара переїхала до Марселя.

Минулого року у них народився син. Але Андрій завжди казав, що буде велика війна і готувався до неї. Він був воїном по духу. Надія не змогла його зупинити. Був командиром взводу окремого стрілецького полку і загинув у Харківській області.

На сторінці у Facebook Надія Литовченко відверто розповіла, як переживає горе.

«Мені 38 і я удова. Мій чоловік загинув на війні. Так, на війні, у 21 столітті, в центрі Європи. І я більше не можу бути зараз ніким, окрім цього. Я більше не відчуваю себе. Моє тіло мені не належить в повній мірі. Я або не їм, або їм багато. Смак їжі пісний і не виражений. Періодично я ловлю себе на думці що їм те, що любив чоловік», – поділилась вбита горем жінка.

Вона пише, що після загибелі чоловіка, батька їхньої дитини, стала почуватися як «важка» і «ватяна», ніби незграбна іграшка, напхана соломою.

«Мені важко пересувати ноги, буває я не можу втримати щось в руках. Навіть телефон видається занадто важким. Я ношу сина на руках, я ношу наплічник з речами, я стараюсь відчувати хоч щось, щоб мене придавлювало до землі. А ще я почуваюсь дійсно придавленою бетонними плитами, так, що аж несила дихати. Ці два пограничних стани змінюються кілька раз на день», – ділиться жінка.

Жінка зізналась, що більше не почуває себе красивою і не може домовлятися із собою стосовно зовнішніх вад, тепер тільки їх і бачить.

«Я не можу більше бути красивою. Не тому, що не хочу. В мене немає на це сил. Я більше не приваблива. Я більше ніяка. Як порепана і вицвівша гарбузина, що лишилась самотньо в полі. Може і не зовсім самотня, бо порепаних гарбузин в полі вдосталь, не я одна більше ніколи не обійму свого чоловіка. Просто ми не такі гарні і зараз нічого окрім свого горя не можемо запропонувати світові», – написала вдова.

Жінка також додала, що її син швидко росте, але батько, на жаль, цього більше не побачить. А сама вона не має достатньо ресурсів, аби давати йому стільки уваги, скільки дитина зараз потребує.

«Я заклякла. Я вросла. Я зупинилась. Я розгубилась. Я скам’яніла. Люди плескають по плечу, кажуть слова підтримки і вдячності. Час йде. Людей стає менше і в решті решт я сама лишаюсь в темній порожній квартирі де все ще живе мій коханий. Це і є життя. В когось, але вже не в мене. Всі горнуться до своїх родин, а в мене її вже немає», – пише вона.

Зізнається, часом забуває, що чоловік загинув, і живе так, як жила раніше, у спокійних клопотах. Але реальність все одно наздоганяє.

«Вже ніколи не буде так, як раніше. Вже ніколи ніхто не забере моє горе, смуток, невпевненість, гіркоту, злість. Я муситиму жити і справлятися з ним сама. Я ніколи не забуватиму, хто це зробив. Хто вкрав мої мрії, потрощив моє щастя, розстріляв моє життя. Я удова, мені 38 і єдине чого я зараз насправді бажаю це щоб кулі наших воїнів досягали тіл ворога, щоб артилерія била ще більш прицільно, щоб всі хто в строю нищили ворога без жалю і болю, без співчуття і каяття, не оглядаючись на міжнародні імпотентні організації і слова ситуативних партнерів», – додає жінка.

Вона мріє, щоб «такої збірної солянки народів як Росія більше не існувало».

«Ми все відновимо після перемоги, ми відновимося самі. Ми знову виростимо і викохаємо націю. Як робили століттями до нас наші мами і бабусі. Можливо в тому недалекому омріяному майбутньому, і нам, порепаним і вицвівшим гарбузинам захочеться трошки пожити, знайти себе і свої нові сенси. ЗСУ, ви тільки наблизьте для нас цей день», – завершила жінка свій допис.

Соцмережі активно відреагували на пост Надії Литовченко. У коментарях їй написали безліч слів підтримки. Українки, які втратили чоловіків та рідних на війні, поділилися своїми історіями.

«Мені 35 і я удова. Мій чоловік загинув на війні... Надія, ми їх всіх вб'ємо. Всіх до останнього. Буде так. За наших чоловіків, за нас, за наших дітей».

«Мені 36... Я удова. Мій чоловік загинув на війні. Я жива зовні і мертва всередині. Але я намагаюся бути красивою,щось роблю,кудись ходжу, бо так хотів мій чоловік. Він в останню нашу розмову мені казав,що скине зп, а я в Польщі піду і зроблю собі, що захочу, аби не відчувала себе старою... Роблю... на автоматі, знаючи що це було його останнє бажання... остання розмова».

«Я вдова, мені 31. 5 місяців і 13 днів... я й досі не вірю, цей біль нікуди не дівається, тільки множиться. В душі пустка така безмежна, глибока і чорна. Я кажу собі: «він живий поки я пам’ятаю», а потім: «Але я не можу його більше обняти, поцілувати, він більше не втішить мене, не підтримає, не переживатиме разом, коли хворіють діти, це радість, якої більше ми не відчуємо, коли ти приїздиш додому». Біль знову накочує хвилею, як цунамі, самотність тепер моя сестра...».

«Мені теж 38 років і я удова. Наші троє дітей залишились без батька, який їх любив понад усе, так само як волю, справедливість та Україну. Це сталося 7 серпня. Тож ми не разом у кожного свій біль горе кошмар. Але ви не сама».

«Я Вас розумію, я теж вдова, тяжко це слово вимовити. Донька 16 років не побачить більше тата, а я – чоловіка, з яким прожила 21 рік. І кожного дня чекаю на його дзвінок. Нехай будуть прокляті виродки, які забрали стільки життів!».

«Як же я Вас розумію, бо кожне ваше слово – це про мене. Я так живу вже 5.5 місяців, я просто існую... Але ми повинні триматися заради дітей, ми їм необхідні. У мене їх троє, це три зменшені копії мого чоловіка, яким потрібна подвійна моя любов і турбота. Тримайтеся, Ви не одна, а разом ми сильні. Ми обов'язково переможемо!»

«Я мама, в якої син загинув у цій війні. Я вмерла разом з ним. Бо як можна повірити у смерть молодої, повної сил і планів людини, твоєї дитини, яка своїм життям визначала твоє майбутнє. Дитина – це ти, твоя частинка, ми були дуже близькі: підтримували , довіряли, розуміли і цінували один одного. Болить кожна клітинка твого тіла, мозок не хоче сприймати страшну реальність. Настає період, коли ти не живеш, а просто існуєш. Не хочеш нічого, ніщо не приносить тобі задоволення. Ти живеш у полоні спогадів і того, що вже не може бути. Війна забрала віру в завтра. Я мама, в якої син загинув на війні. Є особисті речі, фотографії, відео, переписка і є останні слова. Більше нічого нема і не буде вже ніколи . Плачу. Треба жити далі...».

«Тримайтеся, у мене загинув син у цій триклятій війні. Йому було лише 32. Залишається його донька (точна татова копія), яка бачила свого тата у свої 9 місяців і яка бачитиме його тільки на фото. Залишається вдова – їй 27. І я не знаю, як жити далі, як зробити онуку щасливою».

«Тримайся, дівчинко. Я поховала сина- морпіха і тепер я відчуваю, що мій статус – мама морпіха. Оце вирішила татуху набити його бригадну 36 ОБМП, а путнє у голову поки що не приходить... Повірила в реінкарнацію, щоб не здуріти від болю граю на бандурі, вчуся, але 24/7 я залишаюся зі своїм болем... Тримаємося, наші воїни поруч, вони бережуть нас».

«Мені 53. І я вже ніколи не обійму доньку. Вона загинула на фронті. Як я вас розумію! Нам потрібно навчитись жити. Як – не знаю. Обіймаю».

Нагадаємо, 22-річний Костянтин Руденко загинув під час обстрілу Яворівського полігону. У нього залишилась 19-річна дружина на 9-му місяці вагітності.