Персона дня – Микола Бажан. Український поет, якого «канонізував» Сталін

9 жовтня 1904 року у Кам’янці-Подільському народився Микола Бажан. Його кандидатуру у 1970 році професор Омелян Пріцак, завідувач відділу української літератури Гарвардського університету, висунув на здобуття Нобелівської премії. Бажан подякував за увагу й честь і відмовився від висування. Чому?

Поет – уособлення радянської системи не був марнославним? Якоюсь мірою так. Микола Платонович мав непересічний розум і глибоко приховане від сторонніх критичне ставлення до самого себе як митця. У листі-відповіді він написав: «Я чудово розумію, ви вкладаєте в цю ініціативу більш широке, глибоке і важливе значення, ніж моя скромна особа, бажаючи цією акцією привернути увагу західноєвропейської та американської громадськості до української культури. Але не без підстав побоюсь, що моя кандидатура для цього не придатна». Про висування на Нобеля казав своєму учневі та колезі так: «Женю, не варта справа Заходу (а не заходу!!!)… Я й так доживу, без надмірної уваги і з чистою душею. Мені орденів вистачить…».

Не хотів зайвої халепи у свої 66 років? Боявся? Звісно, боявся. Микола Платонович добре пам’ятав, як пропозиція Нобелівського комітету змінила долю Бориса Пастернака. Він боявся все життя. Чого? Перш за все – свого походження. Батько – офіцер, військовий топограф. Виходець із селянської сім’ї з Полтавщини, Платон Бажан був людиною надзвичайного розуму, моральної чистоти й суворих життєвих правил. Коли його полк стояв у Кам’янці-Подільському, він зустрів українську шляхтянку Галину Поржецьку (тоді вчилася в Київській гімназії, згодом учителювала). Один із її предків, Тиміш Поржецький, поет, член Вільненської академії. Його вірші латиною, датовані 1639 pоком, збереглися в бібліотеці Вільнюса. Інший предок був уніатським священником, який від Папи Римського одержав ікону-горельєф та індульгенцію – свідоцтво про відпущення гріхів усьому роду.

Зарученими Платон і Галина були п’ять років, бо для шлюбу треба було внести в офіцерську касу певну суму, яка гарантувала б сім’ї пристойне життя. Одружилися 1902 pоку, прожили разом 53 роки мали трьох дітей. Платон Артемович Бажан – учасник Першої світової війни. Останнє його звання в російській армії – підполковник. Платон Бажан був старшиною Дієвої армії УНР. З початком «великого терору» Платон Артемович зник і нелегально перебував у Криму. Мав Микола Бажан молодшого на три роки брата Валентина, якого у 1930 році заарештували у справі Української військової організації, репресували.

Рятуючись від неминучого арешту, утекла до Криму з чужим паспортом сестра Миколи Платоновича – Алла. Вона зустрічалася з популярним сатириком Юрієм Вухналем, але в листопаді 1936-го його ув’язнили, а влітку 1937-го розстріляли.

Коли відбулася розправа над Курбасом і пішов на той світ Хвильовий, Бажан був звинувачений у «відриві від радянської дійсності» та націоналізмі. Над ним, батьком і сестрою нависла загроза знищення. Залякали Бажана дві автокатастрофи, що сталися з ним одна за одною. Довелося у 1932 році писати поему «Смерть Гамлета» («Єдина велика і справжня є людяність//Ленінська людяність класових битв!»).

«Бажан відчував, що й за ним ось-ось мають прийти. Зібрав речі про всяк випадок і… понад рік щоночі (!) спав у штанях, бо не хотів виглядати нещасним перед своїми екзекуторами – стояти в спідній білизні й безпомічно намацувати в темряві окуляри (він з дитинства недобачав). Наприкінці літа 1938-го Бажан упевнився, що інтуїція не зраджує його – він і справді стояв лише за крок до смерті». (зі спогадів Смолича)

Сім років працював Бажан над перекладом «Витязя у тигровій шкурі», але догодив Сталіну. У січні 1939 року, коли Миколу Бажана (з подачі Сталіна) замість очікуваного арешту нагородили орденом Леніна за переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», Платон Артемович повернувся до Києва, поселився разом із дружиною у квартирі, виділеній синові-орденоносцю. Галина Аркадіївна померла 6 жовтня 1955 року, Платон Артемович пережив її на десять років – помер 1966 року.

Із 1943 року Бажан обіймав високу посаду заступника голови Ради Міністрів УРСР, але він не тільки боявся вступитися за брата, він навіть не визнавав, що Валентин його брат. Вони жили в одному місті, не родичаючись.

По-друге, академік, лауреат двох Сталінських премій, член ЦК не мав документів про вищу освіту. У 1923 році після закінчення Уманського кооперативного технікуму, Бажан переїхав до Києва, де навчався спочатку в кооперативному інституті, а потім в інституті зовнішніх зносин, але жодного диплома не отримав.

По-третє, у СРСР надавали ваги удаваній моральності авторитетів і порядку у п’ятій графі анкети членів їхніх родин. Бажан мав дружину Гаїну Симонівну Коваленко й дочку Майю; жили в кв. 31 будинку Роліту (робітників літератури).

У 1938 році в Києві, на вечорі Василя Качалова (Шверубовича) у Будинку Червоної армії, Бажан познайомився з жінкою надзвичайної вроди Ніною Лayep. Спочатку вона була коханкою Бажана, а в 1939 році стала його дружиною.

У листах до дружини Бажан писав, що був би нікчемним і самотнім, якби не їхня любов: «Давай одне одного ще більше берегти. Ніщо не згасло, не пройшло, все з нами: я горджуся тобою, твоєю і своєю любов’ю, бо вона запорука, ознака кращого, що є в мені і в тобі». У 1944-му Бажани оселилися в Києві на вулиці Рєпіна, 5 (нині – Терещенківська).

У 1962 році Комітет державної безпеки шукав ідеологічного цензора для збірки Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Павло Тичина відмовився і потім мав клопіт із неприсудженням нагород до своїх ювілеїв. Микола Бажан не відмовився, хоч потім каявся й вибачався: вивершив блискучу рецензію на роман «Маруся Чурай».

Верстку книжки «Зоряний інтеграл» Ліни Костенко радянська цензура «розсипала», твори й навіть саме ім’я авторки зникли зі сторінок періодики до 1977 році.

Останні 26 років життя Бажан присвятив напруженій праці над 17-томним виданням першої Української Радянської Енциклопедії, незмінним головним редактором якої був. Згодом побачило світ друге – 12-томне видання Енциклопеді] українською та російською, шеститомна «Історія українського мистецтва», двотомна «Історія АН УРСР», перша в СРСР «Енциклопедія кібернетики», двотомний «Шевченківський словник», 26-томне видання «Історії міст і сіл України».

У друк не пішла жодна стаття без його особистого редагування. Навіть у лікарні малорухомий, тяжкохворий Микола Платонович продовжував роботу. Він схуд, але був підтягнутим, зібраним, елегантним і красивим. Поет помер 23 листопада 1983 році у Києві.

У цей день, 9 жовтня, також:

• 1653 рік – Богдан Хмельницький відмовився перейти разом із військом Запорозьким у підданство до Туреччини. Незадовго до смерті гетьман зізнався: «Краще вже з турками, аніж з москалями».
• 1796 рік – народився Сергій Муравйов-Апостол, нащадок гетьмана Данила Апостола. Один із керівників повстання декабристів в Україні.
• 1851 рік – народився Франц Каменський, ботанік, міколог, дослідник флори Криму, з 1877 р. приват-доцент Львівського університету; з 1886 р. професор університету в Одесі.
• 1874 рік – народився Микола Реріх, художник. Настільною книгою Реріха був «Кобзар», з яким він першим ознайомив Індію. За ескізами Реріха виконано мозаїки («Покрова») для церкви у селі Пархомівці та мозаїки для Почаївської Лаври. У 1924 році в Тібеті Реріх одержав звання Цар Шамбали.
• 1891 рік – помер 61-річний Михайло Левченко, член «Старої громади», лексикограф. Український поміщик уклав і надрукував «Опыть русско-украинского словаря» перший російсько-український словник на 7500 російських і 9000 українських слів; єдиний підручник української лексики того часу.
• 1965 рік – Нью-Йорк, США упокоївся 81-річний Степан Витвицький, правник, другий Президент УНР у вигнанні.
• 1991 рік – Болехів, Івано-Франківська область у автокатастрофі загинув 48-річний отець Ярослав Лесів, поет, член Української Гельсінкської групи (УГГ), в’язень радянських таборів, син воїна УПА. Побратим В’ячеслава Чорновола.