Його пісні співали Яремчук, Зінкевич і Ротару. Сумна історія життя поета-пісняра Кудрявцева

Володимир Кудрявцев (7 жовтня 1934 – 30 квітня 2014): «Прожив таке насичене життя, а в старості залишився сам. Сам-один… Хотілося навіть накласти на себе руки... Але вижив. Добре, що так сталося, а то б закопали десь у рові, за цвинтарем. Як самогубця... Така вже, мабуть, моя доля – померти в злиднях і забутті… А я хочу бути похованим на Берковецькому цвинтарі у Києві. Біля своєї Матері...».

Його пісні співали Назарій Яремчук і Василь Зінкевич, Софія Ротару і Ліля Сандулеса, Ліна Прохорова і Радміла Караклаїч, Євген Мартинов і Алла Кудлай, Надія Чепрага і Віктор Шпортько, популярні у ті часи ВІА «Кобза», «Водограй», «Чарівні гітари», «Пламя», «Калина», а він останні півтора десятка років залишався безхатьком. Після моєї газетної публікації знайшовся меценат, який щорічно платив за перебування поета-пісняра у столичному Будинку сцени імені Наталії Ужвій. Досі благодійник не відкрився, залишилося таємним його добро. Як і має бути. За Господніми законами…

Уперше його побачив у київській лікарні для вчених, що на Львівській площі. Йшов жовтень 2006 року, сьома година вечора. Ось і потрібний поверх, потрібна палата… Відчинив двері та жахнувся від темряви. «Агов!», – перше, що прийшло до гадки, прокричав я. «Чого шумиш, ввімкни світло», – сказав незнайомець. Я послухався його. «Нас тут десять має бути в палаті, видиш, що залишився сам, то чого даремно переводити світло», – сказав він. Згорблений, неголений, видавалося, що й холодний, адже ось-ось мали подати тепло, популярний поет-пісняр лікувався, завдячуючи добрим людям, у елітній лікарні. А далі ми не могли наговоритися! Про його пісні, про його співавторів та улюблених виконавців. Говорив з особливим піднесенням, навіть вставав з ліжка, спогади зігрівали душу. І він повертався в ті часи, коли все було добре і він був щасливим. Як тепло згадував Назарія Яремчука, Левка Дутковського, Павла Дворського, Євгена Мартинова, який на його вірш написав єдину свою пісню українською мовою…

А далі зізнався, що став безхатьком, що перебуває в церковному притулку за 100 кілометрів від Києва, де його «пригріла» релігійна громада. Говорив, що важко даються йому ті церковні правила, що воно не продовжує життя, а вкорочує. Час летів, але мене ніхто не підганяв, тож записав тоді інтерв’ю, яке згодом опублікував в одній з львівських газет. «Якщо можеш, допоможи», – сказав зі сльозами на очах Володимир Кудрявцев, якому наступного дня мало сповнитися 72… Провів до дверей, благально дивився на мене… Хоча мав трьох дітей – сина і дві доньки – жодного поганого слова в їхній бік не промовив…

«Ви хоч знаєте, хто лежить у вашій лікарні?!» – запитав медсестру і чергових санітарок. «Ні…» – якось винувато почулося у відповідь. Коли ж розповів, що поруч з ними автор віршів популярних пісень – «Повір очам» (музика Володимира Івасюка), «Стожари» (музика Павла Дворського), «Останній лист» (музика Павла Дворського на спільний віршований текст з Назарієм Яремчуком), «Горянка» (музика Миколи Мозгового), «Кольори кохання» (музика Євгена Мартинова), «На перевалі» (музика Валерія Громцева), «А ми удвох» (музика Олександра Зуєва), «Шовкова косиця» і «Чаклунка синіх гір» (музика Івана Голяка), «Матіоли цвіт» (музика Левка Дутковського)…, жіночки оторопіли…

Через якийсь час мене набрала Оля Унгурян з проханням написати про Володимира Кудрявцева в газету «Факти», де вона працювала заступником редактора. Добродушна і милосердна журналістка сказала, що поета забрали до столиці, до Будинку сцени імені Наталії Ужвій. Проте перебування там Кудрявцева потребує великих грошей. Лесь Танюк згадував, що мycив піти на цей відчайдушний крок майже проти закону, адже Володимир Олексійович не був діячем сцени. Я того ж вечора написав, «Факти» надрукували сторінковий текст, додали своє редакційне прохання про допомогу. А вже за кілька днів у телефонній слухавців почув радісний голос Олі: «Михайле, все вдалося: знайшовся меценат, який буде платити щорічно 50 тисяч гривень. Єдина умова – не називати його ні імені, ні прізвища».

У своєму останньому «людському» притулкові Володимир Кудрявцев прожив шість останніх років…

Як і хотів, поховали на Берковецькому цвинтарі… Біля могили Матері…

Світла пам'ять…

А жив би в нормальній країні, давав би собі раду за авторські відчислення. Мав би не тільки хліб з маслом, а й з ікрою. Яка багатюща творча спадщина, який внесок в українство! Вкотре належно не оцінено...На жаль, склалося, як склалося в поета, більшість чомусь судить і засуджує дітей. Я би цього не робив... Різне було... Володимир Олексійович одружувався шість разів. 1979 рік став дійсно трагічним у житті пісняра. Загинула його маленька онучка Ганнуся, донька Наталки, старшої доньки. Невимовне горе вибило поета з колії, він не переставав згадувати внучку до свого останнього дня. Серце його Матері, Ганни Денисівни, не витримало болю і жінка померла два тижні після загибелі дівчинки. А молодшу також не можна звинувачувати в якомусь гріхові. Її Мама розлучилася з поетом, коли вона була ще малесенька, тож дівчинка навіть не знала, хто він. Проте вона з чоловіком знайшла його та сестру через інтернет, перед його смертю. Складно звинувачувати й сина, з яким Батько також втратив усі контакти. Таке складне життя наше, такі заплутані й непередбачувані долі... Не судіть і не будете судимі... Володимира вpятyвaв його новий тoвapиш Микола Олейничук, колишній актор Ужгородського драматичного театру. Вони стали нерозлучними друзями. Поета заходили підтримати і старі друзі Павло Дворський, Юрій Рожков та інші. Доньки також вiдновили cпілкyвaння з Батьком. За ініціативою доньок Наталії та Лесі 3 грудня 2014 року було організовано концерт на вшанування пам'яті поета Володимира Кудрявцева.