Мав бронь від мобілізації, але пішов на фронт. Згадаймо депутата й освітянина Любомира Бордуна

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Любомира Бордуна.

Військовослужбовець Любомир Бордун загинув 23 вересня 2022 року, захищаючи Донецьку область від російських окупантів. Захиснику було 38 років.

Любомир народився на Івано-Франківщині в сімʼї освітян. Навчався у Коломийській гімназії. Закінчив Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. Також навчався у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом працював там викладачем. За фахом Любомир Бордун був учителем інформатики.  До 2016 року був заступником директора з навчально-виховної роботи у рідній Коломийській гімназії. Потім став начальником управління освіти Коломийської міської ради. Також був депутатом Коломийської міської ради двох скликань.

Друзі військовослужбовця згадують: понад усе він любив свою родину, математику, співи та спорт. Також чоловік неодноразово перемагав у наукових олімпіадах. 

«Він завжди хотів бути і був перший. Він досягав всього чого хотів. І підвищеної стипендії, і кращої оцінки на державному іспиті. В нього в голові були мільйони ідей, які він реалізовував. І при цьому залишався просто Любчиком, з яким не раз вчилися і говорили про все на світі, бо він цікавився абсолютно всім», – пригадала одногрупниця Любомира Оксана Слюсарчук. 

Життя Любомира було надзвичайно динамічне. Адже ще з дитячих років він встигав всюди і завжди. У школі співав у хорі та ансамблі, відвідував багато гуртків, захоплювався футболом, а пізніше грав у багатьох футбольних клубах області. В університеті був головою профкому факультету, очолював команду КВК. Завжди встигав поєднувати роботу зі своїми захопленнями.

Любомир Бордун був фаховими спеціалістом, який активно втілював в життя новітні освітні тенденції. За його керівництва було втілено багато бюджетних проєктів для шкіл, також він започаткував стипендію для учнів та вчителів за високі досягнення в предметних олімпіадах.

Коли почалася повномасштабна війна, освітянин з перших днів вирушив захищати Україну. Воював у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Брав участь у боях за Київську та Луганську області.

«Як би нам цього не хотілося, але війна – надовго! Ми хочемо вірити в дива, але це – не той випадок. Все залежатиме від нашого та «їхнього» ресурсів: людського, військового та економічного. Тому чоловіки, які «не вміють», «не готові», «не...» – змиріться з думкою, що завжди «петляти» не вийде і вам доведеться взяти в руки зброю. Але у вас є ще час! Тож вчіться та готуйтесь, особливо морально та фізично! Всього іншого вас навчать – головне бажання і сила волі!» – написав Любомир на своїй сторінці у соцмережі 17 серпня 2022 року.

Як би нам цього не хотілося, але війна – надовго! Ми хочемо вірити в дива, але це – не той випадок

«Я не служив в армії, не проходив військову кафедру. Коли я навчався в університеті, то вже була державна політика щодо створення професійної армії і я визначив для себе, що буду займатись освітою. Але, коли 24 лютого ворог вторгся у нашу країну, я для себе чітко визначив, що іду і буду боронити свою державу», – зізнався у своєму останньому інтерв’ю для місцевої телекомпанії Любомир Бордун. Він зауважив, що був до цього фізично і морально готовим, та найголовніше – його вибір підтримала сім’я.

«Розуміючи його погляди на життя, на цю війну, на національно-патріотичне виховання, на те, як ми виховували наших дітей, я, швидше, очікувала це його рішення, але боялась собі у цьому зізнатися», – розповіла дружина Любомира, Ірина Бордун. Вона пригадала, що вплинути на рішення Любомира неможливо було ніколи, бо вони завжди були зваженими та аргументованими.

Він мав бронь як начальник управління освіти і міг не йти на війну...

«Він мав бронь як начальник управління освіти і міг не йти на війну... У нього ще були проблеми зі слухом та з коліном, але він активно займався спортом та намагався ці речі нівелювати… Він був дуже вольовий і цілеспрямований, тому мені довелося прийняти його рішення», – зауважила Ірина Бордун.

«Любомир дбав про свою фізичну форму, – додала дружина загиблого, з якою разом прожили 18 років й виховували доньку та сина. – Займався спортом. Пробіг чимало півмарафонів і один марафон. Також багато років моржував. Ця підготовка стала в пригоді, коли пішов на війну. Він був дуже витривалий». 

Найперше Любомир Бордун пройшов вогневу підготовку, злагодження, роботу з хімічною зброєю і став командиром відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».

«Любомир з перших днів був відповідальним воїном. Він став мінометником та керував ротою мінометників. Усьому навчався сам: і балістику, і військову справу, ще й вчив своїх товаришів», – пригадав капітан медичної служби Олег Токарчук.

Любомир не лише брав участь у бойових діях, але й став наставником для своїх товаришів, ділився власним військовим досвідом та мудрістю. Навіть поранений, він відмовлявся від госпіталізації, обираючи продовжувати службу в лавах Збройних сил разом зі своїми побратимами.

У березні Любомир Бордун перебував зі своїм підрозділом на Житомирщині, а з кінця травня – уже на Донбасі. Брав участь у боях за Сєвєродонецьк, зокрема, був на хімзаводі «Азот», який горів після потрапляння фосфорних бомб. Опісля воював на Бахмутському напрямку, який донині залишається одним з найгарячіших. Улітку отримав декілька поранень, але продовжував воювати. 

У серпні, коли Любомир Бордун перебував у короткій відпустці у Коломиї, він намагався об’їхати усі школи та дитсадки, аби поспілкуватися з колегами про нові виклики в освіті, які з собою принесла війна. Уже у військовій формі головний освітянин Коломиї переймався безпечним навчанням дітей, зведенням укриттів та шкільною програмою без російської літератури.

Тим часом його батальйон стояв біля Бахмута, куди за кілька днів повернувся військовий Любомир Бордун. «Зараз там не легко. Ворог наступає регулярно, різними флангами. Вони прощупують, ставлять собі за ціль захопити Бахмут і Сіверськ, а потім рухатись в напрямку Краматорська та Слов’янська», – розповідав Бордун.

У вересні чоловік брав участь в обороні Донеччині. На жаль, там він і прийняв свій останній бій.

9 вересня військового відзначили медаллю «Захисник України» від Ради національної безпеки та оборони України. Любомир Бордун не встиг її отримати особисто. 23 вересня він загинув від осколкового поранення на Бахмутському напрямку. Нагороду передали рідним полеглого. Щойно у Коломиї дізнались про загибель Любомира Бордуна, у громаді оголосили дводенну жалобу.

«21 вересня отримав поранення у плече, але відмовився від медичної евакуації, бо не хотів залишати побратимів, – пригадала дружина. – Ще написав мені: «Я в порядку». А 23 числа – чергове поранення. Несумісне з життям... Любомир загинув унаслідок артилерійського обстрілу».

Побратими наголосили, що Любомир завжди першим кидався у бій і кожному намагався допомогти, коли це було потрібно. «Ми знайомі з Любчиком давно. І в роботі перетиналися, і сім’ями дружили, – розповів Олег Токарчук, друг і побратим. – 3 березня мене мобілізували лікарем у медичну роту, а Любомира – мінометником у роту вогневої підтримки 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Завжди з ним були на зв’язку. За декілька днів до загибелі розмовляв з Любчиком, він розповідав, що почав читати дві нові книги. Одну – про військову справу, іншу – про лідерство». 

За словами побратима, Любомир робив якнайкраще все, за що брався. Також навчав інших мінометників готувати розрахунки. Добре освоїв спеціальну програму «Кропива», якою користуються артилеристи. «Любчик захоплювався історією. І тому обрав для себе позивний Богун, – додав Олег Токарчук. – Такі люди, як Любомир, заслуговують на велику повагу, пам’ять та наслідування. Він – справжній герой».

Боєць, як кажуть побратими, також досконало володів гранатометом (був командиром гранатометного відділення). За його розрахунками багато ворожої техніки було знищено. «Любомир дуже швидко опановував нові навички й ще інших навчав. До прикладу, техніки використання станкового автоматичного гранатомета (АГС)», – зауважив Володимир Григорук, побратим, заступник голови Коломийської міськради. 

«Тяжко повірити, біль, туга. Не стало колеги, справжнього товариша, співрозмовника; вже ніколи не побачу мудрих, щирих очей, доброї усмішки, не буде щирої, душевної розмови. Не те, що плакати... вити... Любчику, Ти завжди залишишся тією людиною, з якою дружили довгі роки, Ти живий, не можу повірити... живий залишишся з нами вічно. Світла, вічна пам'ять про Тебе…» – написала подруга і колега Анна Бакай.

«Любомир – непересічна людина. Завдяки своїй старанній праці заробив авторитет та повагу серед колег, освітян, батьків та всіх інших жителів нашої громади. Людина з великої букви. Справжній професіонал, великий патріот, люблячий батько, чоловік та син, хороший друг», – написав міський голова Коломиї Богдан Станіславський.

«Світлі очі, ясний розум, мудрість і усмішка – це мої спогади про Любомира Бордуна. Ми були знайомі ще зі студентських років, а потім зустрілись у проєкті з децентралізації. Любомир був принциповим і відстоював те, у що вірив. Хоча, це не завжди було легко… Йому вдавалося формувати таку освітню мережу, щоб вона надавала якісні освітні послуги в громаді. Він був людиною слова і дуже відповідальним», – пригадала кандидатка наук з державного управління Марія Баран.

Поховали захисника на рідній Івано-Франківщині. У Любомира залишилися батьки, дружина та двоє дітей.

«Що мені допомагає триматись? Навіть не знаю… Якось мені сказали, що сильні чоловіки не обирають слабких жінок і тепер я мушу бути такою. Немає таких речей, які допомагають збагнути це горе. Я поховала разом з ним дуже велику частинку себе. Знаєте, колись мені казали, що незамінних людей не буває. Тепер я розумію, що бувають. Любомир був незамінним…» – розповіла Ірина Бордун. Найважче їй сьогодні у свята, бо пам’ятає, що Любомир любив Різдво та Великдень. А ще пам’ятає його упевненість у собі, його силу, яка допомагала в житті зробити багато добрих речей в освіті, для людей та родини.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.