Повернувся на фронт після втрати ноги і важкої травми. Згадаймо 51-річного Олега Кравця

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олега Кравця.

Олег Кравець (позивний Кара) служив у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Чоловік загинув 11 травня 2023 року під Бахмутом під час мінометного обстрілу.

Олег родом із села на Вінниччині. Батько був агрономом, мати зоотехніком. Хлопець вибрав іншу професію – закінчив спочатку будівельне училище, потім технікум, певний час працював у Львові. «Брат з дитинства мріяв бути військовим. Після закінчення школи успішно склав екзамени до військового училища. Але його не зарахували, бо не був комсомольцем, – розповіла Оксана Стинич-Кравець, сестра загиблого. – Тоді Олег вирішив здобути будівельну освіту – спершу в училищі, потім у технікумі. А вже у дорослому віці закінчив Чорноморський національний університет імені Петра Могили і став магістром-міжнародником. Брат завжди казав, що освічені українці зроблять нашу країну відомою на весь світ». 

Згодом Олег таки пішов до армії, служив у ракетних військах. Там йому запропонували стати спецпризначенцем. Спочатку погодився, брав участь у багатьох операціях, зокрема міжнародних. Але військова служба в армії колишнього Союзу вже тоді була йому не до душі, тому невдовзі звільнився і пішов далі вчитися. Цього разу обрав Черкаський інженерно-технологічний інститут. Працював в Сибіру та Монголії, але через деякий час повернувся до Миколаєва з дружиною та сином.

Олег був із тих, хто не міг спокійно дивитися, як ворожа орда суне на нашу землю. Битися з нею він почав ще у 2014 році на Сході України. Там він втратив одну ногу та отримав серйозне поранення другої. Але навіть така важка травма не завадила цьому мужньому чоловікові займатися активною громадською діяльністю у мирному житті.

«Брат переніс контузію, високу ампутацію лівої ноги, складний перелом з подальшою фіксацією правої ноги, численні осколкові ураження шиї та тулуба... Але він ніколи не здавався! – наголосила сестра. – Ставши на протез, створив з побратимами ГО «Асоціація учасників та інвалідів АТО» Миколаївської області, організовував відпочинок родинам загиблих побратимів, займався патріотичним вихованням дітей полеглих воїнів». 

Чоловік був одним із лідерів руху захисту Бузького Гарду, очолював Штаб опору його затопленню. У квітні 2021 року разом із побратимами, які втратили кінцівки, брав участь в акції «Мене не вбив російський солдат, мене вбиває Енергоатом». Тоді хлопці прикували себе до скелі ланцюгами на знак протесту проти підняття рівня Олександрівського водосховища і затоплення острова Гардовий. У такий спосіб вони намагалися попередити чиновників, що ветеранська та екологічна спільнота Миколаївщини не допустить знищення цієї місцини, яка має неповторний мальовничий ландшафт й унікальні червонокнижні рослини. А ще це місце пов’язане з епохою українського козацтва – тут був центр паланки Війська Запорозького.

«Ми зустрілися з Олегом на Ширлані влітку 2014, на злагодженні 28-ї бригади. Згодом мене відрядили до 79-ки й наші бойові шляхи розійшлися, щоб назавжди переплестися на «гражданці». Він втратив ногу, я руки… «З нас би двох одного нормального зробити…» – жартував я, а він реготав, примружуючи очі так, як може лише він. Потім ми прив'язували себе ланцюгами до скель Гардового острову, аби запобігти його затопленню і не допускали жодної думки про можливість відступу… Кара був тим, з ким я без роздумів пішов би під бурхливі води Бугу й спустився в пекло, аби розібратися з дідьком», – зауважив ветеран російсько-української війни, начальник управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міськради Олександр Терещенко.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олег із перших днів пішов у територіальну оборону. «Знаючи про його проблеми зі здоров’ям, хвилювалася за нього. Але він казав: «Хто, якщо не я?» Пообіцяв, що, як тільки звільнять його Миколаївщину, буде займатися лише спортом. Адже був ще й багаторазовим переможцем «Ігор нескорених». Мріяв взяти участь у Паралімпійських іграх. Після звільнення Херсону Олег перевівся у розвідку 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу. Він був людиною, чия воля сильніша за смерть. Справжнім патріотом, кожна клітина якого була просякнута любов’ю до України», – розповіла сестра.

Олег Кравець мав позивний Кара. Його девіз – «і прийде Кари час».

«Він і справді був карою для ворогів і батьком для побратимів. Коли я просила його повернутися додому, сказав: «Як я можу покинути своїх хлопчиків?» – додала сестра.

За два тижні до своєї загибелі Олег прямо з-під Бахмута, де точилися пекельні бої, приїхав до Львова, щоб вчергове взяти участь у «Іграх нескорених», бо був їх постійним учасником. «Мене на змагання відпустив величезний колектив бригади, тому виступаю я лише із її прапором. «Ігри нескорених» – наш щасливий квиток у світ здоров'я та спорту. Це світ, де гартується воля, що сильніша за тіло. І його кордони поза межами всього можливого. Бо ми робимо неможливе!» – наголосив воїн.

Свою участь у змаганнях він присвятив побратимам із миколаївської команди «ГАРД», які загинули у 2022 році – Дмитру Олійнику і Володимиру Мотельчуку. «За кожного нашого полеглого маємо жити два життя!» – сказав тоді Олег. На жаль, прожити їх йому не судилося.

«Брат загинув біля Бахмуту. Під час виконання бойового завдання дістав смертельне мінно-вибухове поранення в голову. За два тижні до повномасштабного вторгнення ми поховали маму й тата з різницею п’ять днів. Олег просив, щоб його похоронили біля батьків. Тепер вони разом», – поділилася сестра Олега Кравця.

Усі, хто його знав, захоплювалися Олегом не лише як другом і воїном, а ще і як людиною, яка прагнула зробити Україну кращою.

Товаришка загиблого, миколаївська журналістка Олена Івашко каже, що він був добрим другом, справжнім борцем, патріотом і просто неймовірною людиною. За її словами, про звитягу Олега знали усі друзі, але його думку поважали навіть недруги, він був авторитетом серед побратимів, його принциповість та безкомпромісність була зброєю, якої побоювалися чиновники.

«А ще він – поет, який колись написав: «І два життя було замало». Не дарував йому Господь друге життя… На початку травня попросив надіслати світлини квітучих сакур, які він висаджував разом із сином на вулиці Садовій у Миколаєві. Я виконала його прохання… Тепер ці сакури будуть нагадувати нам про справжнього героя», – додала жінка.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.