Протодиякон РПЦ Андрій Кураєв: Московська церква в Україні проїдає своє майбутнє

Андрій Кураєв – один з небагатьох священнослужителів Російської православної церкви, який відкрито коментує, а головне, критикує патріарха Кирила і його оточення. Кураєв позитивно сприйняв появу нової автокефальної Української православної церкви. Через цей факт, ймовірно, піддався гонінням. У квітні минулого року патріарх Кирило заборонив служити Кураєву. Формально «за образу пам'яті покійного настоятеля Єлоховського собору протоієрея Олександра Агейкіна». Але на цьому верхівка РПЦ не зупинилася. 29 грудня 2020 року відбувся новий акт помсти: церковний Єпархіальний суд Москви ухвалив рішення визнати «його таким, що підлягає позбавленню священного сану». Крапку в цій історії має поставити сам патріарх Кирило.

В інтерв'ю «Главкому» протодиякон Андрій Кураєв оцінив ймовірність свого переходу до української Церкви на чолі з митрополитом Епіфанієм, а також висунув свою версію причин, які стримують єпископів церкви Московського патріархату в Україні від переходу в помісну Церкву.

Єпархіальний церковний суд Москви визнав вас «таким, що підлягає вигнанню з сану». Які наслідки цього рішення для вас і що ви робите, щоби змінити ситуацію?

Для початку я подав клопотання про перегляд рішення тим же самим судом. Відносно недавно прийняте «Положення про церковний суд» надає мені таку можливість… Свою кінцеву апеляцію я можу подати або в часі, або в просторі. В часі – значить тут, в Москві, але наступному після Кирила Московському патріарху. А в просторі – значить зараз, але в Константинополь…

Ми більш-менш знаємо, як можуть вирішуватися конфлікти між священиками. Припускаємо, як можуть вирішуватися конфлікти, що виникають між єпископами. А як вирішуються конфлікти, що виникають між патріархами? В Константинополі вважають, що Константинопольський патріарх, як і Римський Папа, має право приймати апеляції з усього світу.

Але таку позицію не поділяють в сучасній Росії. При тому, що в 19 столітті навіть у російських фахівців з церковного права були різні думки на цей рахунок. Були професори церковного права, які говорили, що таке право Константинополю надане, були і ті, хто заперечував. Але тут важлива особиста думка Константинопольського патріархату.

«Змушувати мовчати мене можуть не тільки церковними методами»

Як вважаєте, якщо подасте апеляцію до Константинополя, як відреагує патріарх Варфоломій?

29 травня 2020 роки я виконував замовлення онуки: купив їй в IKEA величезного плюшевого ведмедика і віз його на скутері додому. Ось в такому положенні – в сідлі і з ведмедем за спиною – я зі дзвінків журналістів дізнався, що вийшов указ патріарха про віддання мене під суд і заборону в служінні. Щоби не висловлюватися непродумано нашвидкуруч, я відгородився від питань словами про те, що мені зараз важливіше доставити радість улюбленій дитині. На що патріарші блогери підняли виття: «Кураєву важливіший плюшевий ведмедик, ніж дияконське служіння! Значить, по заслузі його позбавляють сану!».

Що ж, тепер у мене з'явився шанс довести, що я все ж дорожу дияконським служінням і борюся за нього. Позбавлення сану – це канонічне вбивство. Вища міра. І тому питання про останню апеляцію для мене – це питання не книжкового богослов'я, а особистої самооборони. І в разі крайньої необхідності я вважаю можливим звернутися до Вселенського патріарха. Зрештою, якщо Моспатріархія визнала мене чужим, з якого дива я повинен враховувати її інтереси і тлумачити канони до її зручності! Тим паче, що я давно вже переконався, що у високих сферах живуть не канонами, а інтересами. Я ані хвилини не сумніваюся, що патріарх Варфоломій цю мою апеляцію задовольнить. Зокрема, тому, що його зачепили у московському вироку. Головне звинувачення єпархіального суду полягає в тому, що я образив священника Олександра Агейкіна. Це перший московський священник, який помер від коронавірусу. Гірка іронія Промислу в тому, що за місяць до смерті він дав інтерв'ю з лейтмотивом: «Ходіть до храмів, будемо святкувати Великдень, коронавірус нас не візьме». І в тому ж інтерв'ю він говорив, що Бог послав цю епідемію на нас за те, що Константинополь дав Томос Українській православній церкві (УПЦ/ПЦУ на чолі з митрополитом Епіфанієм). І пам'ять про це відобразилася у тих моїх підсудних словах про Агейкіна як «тупого кар'єриста».

Інше звинувачення будується на тому, що я звинувачував Московську патріархію в організації розколу у вселенському православ'ї. Не сперечаюся, так і було. Говорив. Я цитував рішення Синоду РПЦ (вересень 2018 роки) з виразом «ми розриваємо спілкування зі Вселенським Патріархом». Тому і тоді, і зараз я казав і кажу: якщо саме ви розриваєте, значить, вся відповідальність за це і лежить на вас. Тобто московський суд виставив мене особою, що постраждала за інтереси константинопольської патріархії. І хоча б цим дав їй підстави для реакції.

Коли подасте скаргу до Константинополя?

Поки я просто кажу про те, що така опція є. Що не дорівнює моїй готовності нею скористатися. А готовність скористатися не означає негайної реалізації цієї готовності. Напевно, перш ніж подавати апеляцію треба буде провести консультації зі вселенською патріархією, дізнатися, які протоколи прийняті у них для таких випадків. Московський патріарх може усунути сам привід для моєї апеляції, пом'якшивши дивний у своїй жорсткості вирок свого суду…

Мої відносини з Фанаром будуть сильно залежати і від того, які засоби має намір задіяти патріарх Кирило для вирішення «проблеми Кураєва» (так вже багато років називається постійна рубрика на одному з про-патріарших інтернет ресурсів).

Чи буде до вирішення «проблеми Кураєва» підключений поліцейський державний апарат? Коли у 2014 році патріарх виганяв мене з професорів Московської духовної академії, він одночасно через адміністрацію президента домовився про те, щоби мене виключили з числа викладачів МГУ. Тому я не виключаю, що і зараз примушувати до мовчання мене можуть не тільки церковними методами. І в цьому випадку мова піде вже не про апеляцію, а про еміграцію, точніше – евакуацію.

Який нині вплив Володимира Путіна на процеси, що відбуваються в РПЦ?

А ці процеси є? Втім, звичайно, є, і про це була моя лекція «Православ'я: точки зростання». Але це процеси тектонічні і навряд чи хоч якось керовані навіть патріархією. А на поверхнево-апаратне життя церкви вплив Путіна тільки один: він каже своїм чиновникам задовольняти всі запити патріарха.

«Москва могла б сама вирішити українську проблему»

Два роки тому Константинополь дарував Томос про автокефалію УПЦ/ПЦУ. Не секрет, що дуже активно цьому протидіяв патріарх Кирило. Чому у нього і його оточення не вийшло перешкодити?

Причин багато. Наприклад – вік патріарха Варфоломія надає йому рішучості: перед своїм відходом у Вічність він бажає завершити деякі століттями нерозв'язані справи (Вселенський собор, українське питання, другошлюбність для священників...). Крім того, саме у час вирішення питання про Томос у Кремля був місячник дружби з Ердоганом. Москві була потрібна Туреччина як союзник для війни в Сирії, і тому МЗС РФ утримався від тиску на своїх турецьких колег по другорядному церковному питанні.

Москва могла б сама вирішити українську проблему. Я ще в нульові роки говорив, що Москва повинна випередити Константинополь в дарування автокефалії Українській церкві. Московський варіант Томосу для України міг би зберігати право апеляції до московського патріарха, міг би містити список московських ставропігій на канонічній території УПЦ тощо. У цьому випадку інтереси Москви могли б бути враховані. Але при цьому Московський патріархат не був би ненависний для багатьох українців і для нової Української церкви. Відповідно, ця Церква могла б бути союзником Москви в дискусіях між патріархами. Оформився б чіткий блок слов'янських церков, що протистоїть блоку церков грецьких...

У вас є пояснення того, чому ці кроки не були прораховані і РПЦ не діяла?

У мене немає раціональних відповідей на ці питання. Адже ще будучи митрополитом, патріарх Кирило говорив мені, що у церковної Москви немає щирих союзників у православному світі, і що навіть для Сербії визначальним є той фактор, що значна частина сербських єпископів навчалася в грецьких університетах. Ось ще цікавий мемуар: якось патріарх Кирило в довірчій бесіді запитав одного українського єпископа: «Чому мої часті візити на Україну не дають бажаного результату?». Відповідь була такою:

– Ваша Святосте, згадайте час, коли ви були смоленським митрополитом. Скажіть, приїзд патріарха був би сприйнятий Вами як радісна подія в житті вашої єпархії?

– Так, звісно!

– А якби патріарх став їздити до вас у Смоленськ два-три рази щороку?...

Відповіддю було розуміюче мовчання...

Так що патріарх Кирило знав, що його авторитет в загальноцерковній політиці або просто в Україні не дає йому якоїсь вирішальної переваги. І все ж пішов на конфлікт...

«Інтонації патріарха Кирила годяться хіба що для вашого Аделаджі»

Часто можна почути думку, що не тільки в політичному, але і в церковному плані Росія втратила Україну. Ви згодні з такою точкою зору? Наскільки змінився статус і авторитет патріарха Кирила після такої поразки?

Якщо чесно, то всередині Російської православної церкви авторитет патріарха Кирила мало залежить від того, що відбувається в Україні. У Росії відомі чимало інших його цікавих дій і вчинків, які в більшій мірі торкнулися місцевих єпископів, священників, віруючих і просто людей, які придивляються до церковного життя. Я маю на увазі підкреслений мілітаризм в церковній політиці і риториці, судовий скандал із «пыльной квартирой», неймовірно жорстка реакція на акцію Pussy Riot, орієнтація церковного життя на викачування грошей, бюрократизм, ставка на рішення всіх питань жорстким адміністративним тиском... У нього немає особистісної харизми. Його владолюбство просочується навіть через телеекран. Проповідуючи, він стукає правим кулаком по повітрю. Це видає певну нервозність, внутрішній неспокій. Він весь час проповідує про силу і енергію. І це теж не та інтонація, яку чекають від патріарха. Вона годиться хіба що для неопротестантських пастирів типу вашого Аделаджі.

А хто кого втратив – не будемо поспішно судити. У 1686 році здавалося, що Константинополь назавжди втратив Україну. Може, одного дня Україна приросте Москвою. Так вже було у 18 столітті, коли київська освічена церковна еліта переїхала до російської столиці, а гетьман Розумовський керував російською імператрицею. Хрущова і брежнєвську «дніпропетровську групу» не будемо всує згадувати.

В Україні спецоперацію проти дарування Томосу очолював народний депутат Вадим Новинський, в минулому громадянин Росії. Він дуже сильно переймався цим питанням, але теж не зміг нічого зробити. Це якось відбилося на його становищі у Росії?

Мало хто в Росії знає про існування такого політика, тим більше церковного. У російському медіапросторі його немає. А кремлівські політтехнологи їдять те, що мають. Інших новинських у Затуліна немає.

Нещодавно Синод РПЦ зобов'язав самоврядні церкви, в тому числі церкву Московського патріархату в Україні, затверджувати у патріарха Кирила тексти служб місцевошанованих святих. РПЦ не боїться, що такими обмеженнями підштовхує Церкву на чолі з митрополитом Онуфрієм до об'єднання з новою УПЦ/ПЦУ?

Я б не поспішав з висновками про те, що недавнє рішення Синоду РПЦ в Москві на цю тему хоч якось стосується Української церкви (УПЦ МП). В інтернет-дискусіях не раз зазначалося, що статус УПЦ (МП) настільки своєрідно прописаний в статуті Російської православної церкви, що якщо у формулюванні московського синодального рішення немає спеціальної згадки про УПЦ (МП), то це рішення УПЦ (МП) і не стосується. 12 глава Статуту РПЦ має заголовок «Самокеровані церкви» і містить їх список: Латвійська, Естонська, Молдавська, Російська Зарубіжна. І все. Української Церкви (Московського патріархату) в цьому списку немає. 10 глава Статуту РПЦ окремо говорить лише і саме про УПЦ (МП). Але в цьому ж розділі сказано, що «Українська Православна Церква є самокерованою». Звідси ця неясність.

Але важливо, що в самій Київській митрополії вважають, що якщо в рішенні московського синоду згадуються «самокеровані церкви», але немає прямої згадки Української церкви, то на неї це рішення не поширюється. Наприклад, в рішеннях того ж московського синоду від того ж 29 грудня з іншого питання приймається загальноцерковна норма, і про неї сказано: «просити блаженнійшого митрополита Київського дотримуватися згаданого правила...».

Так чи інакше, після отримання Українською церквою Томосу, Московський патріархат в Україні зайняв вкрай консервативну позицію, повністю повторюючи рішення, що приймаються РПЦ в Москві.

Тут все залежить від митрополита Онуфрія. Якби у нього була мета здобути свободу і була б дорожня карта до її досягнення, Москва не змогла би йому перешкодити. Але у нього такої мети немає. І взагалі незрозуміло, які саме його дії стримує Москва, заважає вона йому хоч у чомусь (крім іміджу в очах явних опонентів).

А якщо таку мету не ставить глава УПЦ (МП), значить, і потреби такої не відчуває. Інші ієрархи бачать таку поведінку свого митрополита, і не тиснуть на нього, не схиляють на бік автокефалії. Значить, і на них немає такого тиску з боку їх духовенства, спонсорів, парафіян. І тому забудьте тут про Москву. Це питання про саму Україну, про значну кількість її громадян. Якщо у цих мільйонів немає запиту на автокефалію, хіба це їх вина або недолік? Їм не натирає. Українська політична і церковна ситуація цілком сприяє якщо не реалізації, то хоча б озвученню такого запиту. Але ні я в Москві, ні митрополит Онуфрій в Києві не чуємо зсередини церкви таких голосів. І це не вина Москви.

Але ж кілька єпископів церкви Московського патріархату все ж перейшли до новоствореної автокефальної УПЦ. Хіба це не сигнал, що запит таки є? Можливо, закритість Московського патріархату в Україні, боязнь таких дій не дозволяють здійснити подальші переходи?

Якби мова йшла про ситуацію в Росії, я б погодився з припущенням про страх. Але українська політична, громадянська, ментальна ситуація така, що люди цілком вільні і можуть висловлювати свою незгоду, робити свій вибір. Черкаський митрополит Софроній, коли був живий, говорив, що вважає за доцільне створення трьох слов'янських патріархатів. Він це говорив голосно і не раз, і ніхто його за це не карав. Чому з його кончиною такі голоси в єпископаті зникли? Чесне слово, це не через те, що якась московська розвідка або поліція працюють.

Але ж віряни, цілі парафії церкви Московського патріархату переходять до новоствореної автокефальної церкви. Може, не так швидко, як цього хотіли б в УПЦ/ПЦУ, але все ж процес іде. Чому цей факт не впливає на позицію Київської митрополії РПЦ на чолі з Онуфрієм?

Онуфрій бачить статистику. Він бачить, що кількість парафій, що перетікають від нього до ПЦУ, менше, ніж кількість парафій, заново створюваних в УПЦ (МП). І в цих цифрах він цілком логічно не бачить підстав для зміни політики. До цього можна додати зміну президента Порошенко на президента Зеленського, в зв'язку з чим в країні знизилася політизація церковної проблеми. Знизився державний тиск на церкву. В УПЦ (МП) є підстави вважати, що в цілому «прикордонний бій» після отримання Томосу ПЦУ вона виграла. Так, супротивник не розгромлений, не відтиснутий назад за кордон, але і не створив ніяких серйозних загроз. Це як в політиці: відторгнення ряду районів Донецької та Луганської областей для України сумно, але загрози Києву або Львову не створює. А тому і в київській політиці (РПЦ) або ідеології без змін.

Вселенський патріарх Варфоломій вже анонсував влітку приїзд до Києва. Через це УПЦ МП виступила проти, заявляючи про можливе протистояння. Наскільки велика ймовірність конфлікту, Московський патріархат здатний на провокації?

У 2007 році мене запросили в одне з містечок у Ленінградській області, в якому знаходиться завод Ford. Я попросив зводити мене туди на екскурсію і несподівано отримав відмову. Мотивували це тим, що якщо я буду в рясі, то це може образити релігійні почуття когось із працівників. Причому було сказано, що рішення про відмову було прийнято на рівні європейського керівництва компанії. Але ж якщо хтось ображається через те, що повз нього проходить священник, то це говорить погано не про священика, а про внутрішню культуру того, хто образився. Якщо православний образиться виглядом хасида, який проходить повз, то це проблема цього православного християнина (і навпаки). Так ось, якщо візит патріарха Варфоломія в Україну може викликати якісь екстремістські дії з боку Української православної церкви (МП), то це вирок пастирству цієї самої Церкви. Не хочете зустрічатися з людиною, то не зустрічайтеся. Але навіщо заважати або погрожувати іншим? Ну, приїжджає до вашої країни якийсь музичний гурт, який вам не подобається. Він приїхав до вашої країни, але не до вас. І що, ви ніяк не можете обійтися без підпалу концертної зали?

Яка ймовірніть, що у відповідь РПЦ буде організовувати приїзд до Києва патріарха Кирила?

Він зважиться? Чудово! У нього теж є паства в Україні. Сподіваюся, і його візит пройде мирно і без протестів.

Але, розумієте, це вища міра непристойності, коли пастирі посилаються на те, що їхня паства обуриться. Підло ховатися за людей, яких ви самі виховали і чиїми пастирями ви себе вважаєте. Якщо ви вважаєте, що в такому серйозному питанні – питанні, в якому справа може дійти навіть до пролиття крові – ваші учні можуть так погано проявити себе, то це вирок вчительському таланту хоч уніатів, хоч Української православної церкви Московського патріархату.

У такому візиті буде більше політики чи просто задоволення потреб віруючих?

Від самого патріарха буде залежати, про що він сам буде говорити і як себе презентуватиме. Попередні візити швидше сприяли відторгненню від Москви. З тієї причини, що люди його дуже чекали, а побачили чиновника замість отця. Тоді навіть священники не могли з ним поговорити. Доступу до тіла не було. У 2009 році запрошені на телеефір письменники, включаючи Петра Толочка, зачитували заздалегідь узгоджені запитання. Не було спілкування, діалогу, батьківської співучасті. Все це українських священників дуже зачепило. Але якщо хтось колись помилився, це ж не означає, що ті ж помилки він повинен повторити знову.

Ви самі порадили би Кирилу приїхати?

Я завжди за діалог.

Раніше було багато чуток, що на зміну патріарху Кирилу можуть прийти митрополит Тихін Шевкунов (духівник Путіна), митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Варсонофій. Та й митрополита Київського Онуфрія називали одним з головних претендентів на патріаршество. Яка ситуація зараз?

Хто б не став патріархом, за великим рахунком це нічого не змінить. У самій церкві має бути потреба якихось змін. Якщо цього немає, залишається один шлях – маргіналізація. Ім'я того, хто буде очолювати цей історичний відхід до соціокультурних катакомб не таке вже й важливе. Він все одно буде цементувати церкву у вірності її минулому. Але не реальному минулому, а своїм уявленням про те, яким було наше минуле. Це ідеалізоване, міфологічне уявлення, історично абсолютно недостовірне.

Маргіналізація – це шлях до певного старообрядницького православ'я?

Я саме про це і кажу.

Це якесь замкнене коло. Який вихід бачите?

Вихід нам дає Господь. Та ж пандемія коронавірусу – це привід переглянути якісь звичні соціальні зв'язки і ролі.

Два роки тому в інтерв'ю «Главкому» колишній спікер РПЦ, нині спочилий Всеволод Чаплін сказав таку річ: митрополит Київський Онуфрій користується великим авторитетом і мав би реальні шанси стати патріархом РПЦ, якби проводилися вибори. З огляду на те, що відбувається з Київською митрополією сьогодні, наскільки вплив і авторитет Онуфрія в РПЦ змінилися?

Гучних скандалів з ним не траплялось. Але все-таки багато людей сподівалися на очищення церкви. Однак, всі «сабоданіти» (єпископи, які правили за життя глави УПЦ (МП) митрополита Володимира (Сабодана) залишилися на місцях. Той же горезвісний митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел. Ніяких натяків на очищення немає...

Критерії, за якими люди сходять до вершин єпископської влади, як і раніше залишаються і дивними, і абсолютно не прозорими. Як і раніше церква Московського патріархату в Україні проїдає своє власне майбутнє.

Консерватизм, радикалізм, закритість... Хіба така поведінка Київської митрополії хіба може приваблювати молодь, прогресивну паству?

Є безліч молодих людей, яких саме це і приваблює. Хіба якісь рідновіри позиціюють себе як консерватори? Для церковної самосвідомості важливо визначитися, хто «ми». І зрозуміти, що «ми» церковне вже далеко не дорівнює «ми» національно-громадянському. Зрозуміти, що «ми» як православні ніколи вже не будемо загальнонародними, що «ми» вже не зможемо викликати тотальне згоду з нами і підпорядкування всіх нашій точці зору. Відповідно, потрібно вчитися жити в різноманітному світі і знайти свою аудиторію. І, звичайно, ця аудиторія може бути свідомо консервативною. Наприклад, аміші (менонітська течія анабаптистичного походження. Християнська спільнота, засновником якої був — Якоб Амман, священик зі Швейцарії, що емігрував у Ельзас), або старовіри живуть в США за своїми статутами. Їх право. Але вони не нав'язують свій стиль життя і свої оцінки всьому американському суспільству, не вважають себе «голосом нації». А в Росії і Україні (та й в усьому православному світі) є очевидний дисонанс: православні намагаються одночасно і випасти з сучасної цивілізації, і при цьому претендують на роль її морального і навіть політичного лідера.

Але ж Київська митрополія РПЦ всупереч усім тенденціям називає себе найпопулярнішою в Україні. Якби це було насправді так, то хіба Церква, яка маргіналізується, приваблює більшість віруючих в Україні?

Такі питання не вирішуються на дистанції в 5-10 років. Просто ми всі входимо в інший світ. Проста народна звичка в такі-то дні робити те-то і те-то, як робили раніше, буде відмирати, але це процес на багато поколінь. Підтримка такої низової народної релігійності не вимагає зусиль від церковного управління, не вимагає витрат. Навпаки, це невичерпне джерело доходу. Маргіналізація – це про інше. Це про ту меншість, у якої є потреба в рефлексії і смисловому виправданні своїх дій. Назвемо цю меншість інтелігенцією. Її мало, але в цілому саме вона визначає вектор розвитку країни і культури. І якщо церковне керівництво бажає бути причетним до цих процесів, то воно повинно намагатися знаходити спільну мову з молодіжною культурою, студентством, університетами. Ні, не треба ваших митрополитів засилати до університетів. Не лякайте дітей» Але митрополити можуть забезпечити свою підтримку тим церковним людям (в тому числі священникам), які здатні до такого спілкування. Я про це говорю протягом останніх 20 років. Був час, коли і митрополит Кирило чесно і смиренно говорив, що православ'я – це просто субкультура, яка повинна шукати порозуміння з іншими сучасними субкультурами. У 2008 році я проповідував на Хрещатику під час концерту рок-групи ДДТ з Юрієм Шевчуком. Сьогодні все це дуже важко уявити.

Чи стежите ви за тим, як розвивається молода помісна Українська православна церква? Як оцінюєте перші два роки предстоятельства митрополита Епіфанія? Є помилки?

Помилки тут загальні. Вже дуже схожа УПЦ (МП) на ПЦУ. Загальний культурний і поведінковий код, спільне минуле і загальний міф про нього. Все та ж імітація Візантії, Середньовіччя. Самопрезентації всіх митрополитів однакові. Лише один митрополит був іншим. Але він жив в Лондоні і звали його Антоній (митрополит Сурозький, в 1965-1974 роках – Патріарший екзарх Західної Європи. Його називають одним з найпопулярніших православних проповідників 20 століття. Помер в 2003 році –«Главком»).

Наскільки позитивним для УПЦ/ПЦУ є той факт, що її предстоятель дуже молодий?

Одного разу в Києві мені представили молодого священника як «нашого київського Андрія Кураєва». Я зрадів. Це був Андрій Ткачов (родом зі Львова. Клірик храму святителя Василя Великого, Патріаршого двору в селі Зайцеве Одінцовського району Московської області. Відрізнявся радикальними висловлюваннями щодо країн Заходу. Під час подій Революції Гідності жорстко висловився про євромайданівців, бажав протестувальникам страх і хвороби). Але зараз я не бачу Кураєва-Ткачова поряд з Епіфанієм. Є отець Кирило Говорун, у якого дуже важлива місія (просвітницька), але він далеко, їздить по закордонних університетах, та й в ПЦУ він не перейшов. Знову скажу: в елітному клірі потрібні люди, які шукали б нові форми спілкування, чесно дискутували з нецерковних людьми і при цьому мали право не погоджуватися зі своїм церковним начальством як наодинці, так і публічно. Для Церкви, яка зростає, це особливо необхідно. Те, що таких людей мало, це проблема не для якоїсь однієї церкви, а для православ'я в цілому.

Головна відмінність православ'я від католицтва в тому, що католики хочуть бути католиками, а православні хочуть бути православними. Це не безглузда тавтологія. Католичність – це вселенськість. Для католицької свідомості дуже важливо бути всеосяжним. Церква скрізь і з усіма. Відповідно, для католицької пастирської свідомості дуже болючою є втрати якихось груп населення. А для православної свідомості найважливіше бути ортодоксами, тобто найважливіше зберегти ідентичність образу свого минулого. Важливо бути єдиним ні з сучасниками, а з предками, «святими отцями». Православна людина легше переживе втрату кількох поколінь, навіть своїх дітей, ніж підозри в тому, що вона у чомусь погрішила проти давніх переказів. Ось цю різницю дуже важливо розуміти, і вона не залежить від конкретних особистостей і юрисдикцій в православній церкві.

«Навіщо боротися за (Лаври) камені і за минуле? Створіть нове!»

В Україні має місце боротьба за храми. Іноді доходить і до силового протистояння. Поки це не торкнулося всіх трьох українських лавр, які контролюються Московським патріархатом. У цьому, погодьтеся, є несправедливість. Який вихід із ситуації ви бачите?

Не чіпати те, що склалося. Адже це ж не тільки архітектура, це люди. Цілком зрозуміло, що ні у Епіфанія, ні у Філарета немає стільки ченців, щоби ними заселити ці величезні комплекси. Ну і навіщо руйнувати те, що працює. Так-сяк, але працює. До честі України, конфлікти через храми, які були – це конфлікти сільського рівня, а не реалізація державної політики. Конфлікт зазвичай виникає через те, що колись не дуже чесно збиралися гроші на будівництво храму. Їх брали з усіх односельчан, зі всієї громади в адміністративному світському сенсі. А потім цим же громадянам відмовили в праві визначати долю збудованого на їхні гроші храму. Ви, мовляв, до нашої громади (але вже в церковному, а не світському сенсі цього терміну) не належите, оскільки на сповідь до нашого батюшки не ходили. Чия вина в цій плутанині? Перш за все єпископів УПЦ (МП), які десятиліттями були проти створення живих парафіяльних спільнот з поіменним у них членством.

Ну, а Лаври екстеріторіальні. Думка сусідів-селян не так вже й важлива для їхнього існування. Та й взагалі, навіщо боротися за каміння і за минуле? Створіть нове! Ні, не нові монастирі, а нову ікону вашої віри. Чому головним символом християнської віри повинні бути гуртожитки холостяків? Ї

«По тому пізнають усі, що ви учні Мої», – сказав Христос. І яку ж Він назвав розпізнавальну ознаку? По тому, що ви неодружені? По тому, що ходите в чорних сукнях і носите дивні імена? Ні, було ясно сказано – «по тому, що будете мати любов між собою». Так нехай Епіфаній спробує створити зі своєї церкви ікону любові і турботи, милосердя і служіння.

Нехай лаври УПЦ (МП) славляться своєю старовиною і архітектурою. Нехай в них водяться динозаври типу митрополита Павла. Надайте мертвим ховати своїх мерців. Не воюйте з ними. Але ви створіть такі громади, в яких немає жебраків і забутих людей. Нехай ваші ризи будуть дірявими, а серця золотими. Ну навіщо битися за атрибути тисячолітньої давнини? Створіть новий порядок денний.

Московський священник Яків Кротов нещодавно перейшов до УПЦ/ПЦУ. У разі невдалого для вас рішення церковного суду, ви можете наслідувати цей приклад?

Я так далеко не заглядаю. Але поки що не бачу такого шляху для себе. Щось мені підказує, що я б все одно у вас не прижився. Я вважаю, що українське суспільство контужене не менше, ніж російське. Добровільних цензорів у вас не менше, ніж у нас державних. Ну і навіщо мені з однієї лікарні переїжджати до іншої? У вас теж є маса своїх цензурних маркерів, яким потрібно відповідати. І ці маркери абсолютно ніякого відношення до богослов'я не мають. Я не зможу і не захочу визнати ваш сучасний історико-політичний пантеон. Проблема ще й у тому, що українська мова мені дуже близька і в загальному зрозуміла, а, значить, я буду чути і читати занадто багато, і, отже, ваших фантазерів я за звичкою буду так само шельмувати, як і московських. Воно вам це треба? А мені? Якщо вже йти, то в інформаційний скит. Ось, наприклад, грецької мови я не знаю, це знімає з мене обов'язок реагувати на дурню, яка безсумнівно присутня і в проповідях якихось грецьких риторів. Але я їх не почую, не зрозумію, опинюся не в курсі, і тому не зреагую. В Україні було б не так.

Михайло Глуховський, «Главком»