Загинув під час штурму Авдіївки. Згадаймо Олександра Гусаренка

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Гусаренка.

30 січня 2024 року в запеклих боях з противником під час штурму поблизу міста Авдіївка Донецької області загинув старший сержант Олександр Гусаренко. Понад п'ять місяців його вважали безвісти зниклим, його тіло впізнали за результатами ДНК-експертизи. Про це повідомили у Хорольській громаді. 

Олександр Гусаренко народився 10 травня 1967 року у селі Клепачі Клепачівського старостату. Тут навчався у початковій школі, потім у Шишаківській середній школі. Після отримання атестата про здобуття повної загальної середньої освіти у 1984 році навчався у Полтавському військовому інституті зв'язку.

З 1985 до 1987 роки проходив військову строкову службу в рядах повітряно-десантних військ в столиці Азербайджанської Республіки – Баку. Після демобілізації повернувся в Україну та вступив до Полтавського будівельного інституту, здобувши спеціальність «інженер-будівельник».

У студентські роки знайшов своє перше кохання і створив сім’ю, у якій народилося двоє діток – син Сергій та донька Марина.

Олександр Гусаренко був щедро обдарований найкращими людськими якостями, позитивними рисами характеру і чеснотами. Всі, хто його знав, завжди шукали в Олександра підтримку, запитували поради, адже він був людиною багатої, багатогранної української душі й доброї вдачі.

Порядність, безвідмовність, доброзичливість, чесність і справедливість забезпечили йому авторитет і глибоку повагу серед оточуючих його людей. Мав золоті руки і не боявся роботи будь-якої складності. Трудився у сфері будівництва, втіливши в життя не один проєкт. Власними руками побудував не один будинок на Хорольщині, в Києві та різних куточках України. Займався ремонтно-оздоблювальними роботами і славився умілим майстром своєї справи.

З першого дня повномасштабного вторгнення, попри вади здоров’я, прибув до першого відділу Лубенського РТЦК і СП. Перший час проходи військову службу на місці – на посаді командира 3 відділення 2 взводу охорони роти охорони 1 відділу Лубенського РТЦК та СП. Згодом служив у місті Прилуки та місті Ніжин на Чернігівщині. Деякий час служив у роті охорони Полтавського ОТЦК та СП.

З 22 січня 2024 року був прикомандирований командуванням до механізованого з'єднання Сухопутних військ ЗСУ – 110 ОМБр імені генерала-хорунжого Марка Безручка. У складі цієї бригади брав участь у штурмі міста Авдіївки, де й загинув.

У воїна залишилися батьки Любов Петрівна та Євген Пилипович, сестра Юлія, цивільна дружина Світлана, діти Сергій, Марина, онуки Софія, Ярослав та Мирон.

10 липня 2024 року воїна поховали зі всіма військовими почестями з триразовим салютом почесної варти, поблизу бойових побратимів-односельців.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.