Життя після війни. Елла Лібанова про те, як Україні рятувати демографію
«Найбільш зруйновані міста мають шанси на найбільший розвиток»
Ще до повномасштабного вторгнення демографічні перспективи України, на думку експертів, були не надто втішні. Зараз прогнози, звісно, погіршилися.
Як розповідає Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, депопуляція українців була неминучою і до війни. І її коріння – ще в середині 1960-х років, коли пересічна українська жінка стала менше народжувати.
«Тоді демографи почали попереджати про неминучість скорочення населення. Натомість їм говорили, що вони «грають на користь іноземних держав» – настільки все було ідеологічно заангажовано. Насправді ж депопуляція почалася в Україні з 1991 року, і це ніяк не пов’язано з розпадом СРСР і формуванням нашої держави. Це просте збіг дат, – пояснює Елла Лібанова. – Тоді два роки поспіль ми трималися на величезному припливі мігрантів з колишньої СРСР, до України приїздили ті, хто мав бодай якесь українське коріння. Приїздили не з Росії, а з азійських країн, бо там складалася непроста ситуація. За два роки цей резерв остаточно вичерпався і вже з 1994 року чисельність українців щорічно скорочувалася. До речі, це проблема не лише України, а й усієї Європи. От тільки вона на сьогодні компенсує природній приріст населення міграцією. Наприклад, до Німеччини приїздить багато молодих людей, які й народжують більше, і вмирають менше, тобто омолоджують структуру населення. Через кілька років неминуче почне скорочуватися населення Китаю, а через 10-15 років на перше місце по чисельності населення у світі вийде Індія».
«Єдиний позитивний наслідок від катастрофи»
Зараз підвищена смертність в Україні пов’язана з бойовими діями, внаслідок яких гинуть військові та цивільні. У подальшому гарантовано знизиться народжуваність, що вплине на показники старіння населення. Ці зміни можна буде побачити наступного року, коли і так невисокий показник народжуваності скоротиться у кілька разів.
«Перспектив для бебі-буму я не бачу – хіба що дуже швидко почне зростати якість життя населення. Сучасну ситуацію не можна порівнювати з тією, що була після Другої світової», – наголошує Елла Лібанова.
На думку демографині, усіх українок, які, рятуючись від війни, виїхали за кордон, Україні повернути не вдасться, значна кількість залишиться там. Проте врятувати ситуацію може повернення трудових мігрантів, які виїхали з України за два, три чи п’ять років до війни. Але і це станеться лише за умови, що вони зможуть заробляти в Україні не менше, ніж за кордоном. За оцінками Інституту демографії та соціальних досліджень, перед повномасштабним вторгненням за кордоном жили і працювали два-три мільйони українців. Повернення усіх очікувати не варто, але якщо приїде хоча б півтора мільйона – це вже буде чудовим результатом для нашої держави.
«Зараз нам потрібно максимально підтримувати зв’язок із тими, хто виїхав за кордон, аби ті люди відчували себе українцями й не почувалися забутими, – наголошує Лібанова. – До того ж, якщо в Україні швидко зростатиме попит на робочу силу, до нас поїдуть робітники з інших країн. Чи буде в нас і надалі скорочуватися населення? Буде. Внаслідок економічних зрушень, якщо війна закінчиться швидко, рівень депопуляції у нас збережеться на рівні з європейськими країнами. Але якщо війна триватиме кілька років – сценарій уже буде зовсім інший».
За даними Інституту демографії та соціальних досліджень, втрати України через повномасштабну війну становили від 500 тис. до 5 млн людей (у це число входять загиблі, ненароджені і ті, хто виїхав і не повернеться)
З України з 24 лютого виїхали майже 9 млн. осіб
Населення України наразі становить близько 35 млн.
За словами Лібанової, перед війною міграція посилювала процес природного скорочення населення України. А станом на сьогодні з України виїхали майже 9 мільйонів людей – не лише українці, які тікали від війни, а й значна кількість іноземців.
«Зауважу, що саме за кордон у 90% випадків поїхали містяни, переважно харків’янки та киянки. Люди з менших міст виїхали переважно на захід України. І це чи не єдиний позитивний наслідок цієї катастрофи. Тому що якби молодь Донбасу свого часу їздила до Галичини, а молодь Закарпаття – до Чернігова й Луганська, багатьох речей би не сталося», – наголошує директорка Інституту демографії та соціальних досліджень.
Треба рекламувати робітничі спеціальності
Елла Лібанова наголошує на необхідності стимулювати українців повертатися у їхні рідні міста після війни.
«Північні частини Сумщини, Харківщини, Чернігівщини межують і надалі межуватимуть із сусідом-агресором. І ми маємо запропонувати стимули бізнесу, як у тих регіонах розвиватися. Аналогічно варто подумати, що ми можемо запропонувати населенню, щоби там жили люди. Ізраїль, наприклад, на таких небезпечних прикордонних територіях платить місцевим додаткові кошти, – каже експертка. – Але з мого погляду, саме ці території, найбільш зруйновані, мають більший шанс на розвиток, оскільки там уже не відновлюватимуть вщент зруйновані підприємства, а будуватимуть нові. І якраз там розвиватиметься більш модерна економіка, ніж вона є, скажімо, у Бердичеві».
Важливим також буде втримати в Україні студентів і тих, хто щойно закінчив виш.
«Я – не за те, щоби навчання було безкоштовним, а за те, щоби плата була зрозумілою. І я би спробувала запровадити систему профорієнтації – перевіряти та влаштовувати людині перевірки, чи здатна вона опанувати ту професію, на яку збирається вчитися. У суспільстві має бути повага до робітничих професій. Треба відповідно підготувати молодь. До початку повномасштабної війни ми проводили дослідження і майже уся молодь асоціювала своє майбутнє із вищою освітою. Навіть коли ми запитували, чи не хотіли би вони працювати у сфері обслуговування, маючи гідну оплату праці, гарантію працевлаштування тощо – вони все одно обирали вищу освіту, – пояснює Елла Лібанова. – У нас багато десятиліть формувалася зневага до робітничих професій. А у той же час, досвід, наприклад, Фінляндії та Німеччини показує, що зробити робітничу професію поважною – реально. І починати потрібно треба з білих сорочок і краваток для водіїв маршруток».
Лібанова наголошує, що одними високими зарплатами інтерес до робітничих професій не викликати. «За часи Брежнєва робітники отримували більше за інженерів, наприклад. Але все одно усі хотіли мати «престижну професію», тому вирішальну роль гратиме повага до робітничих професій», – додає вона.
Не варто стимулювати народжуваність грошима
Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень зауважує: економічна ситуація може мотивувати людей народжувати, проте штучно стимулювати поповнення українського бебі-фонду не варто. На думку Лібанової, якщо держава вирішить виплачувати більше коштів за народження дитини чи продовжить термін виплат – це буде хибний крок з точки зору розбудови суспільства.
«Гроші, які Україна виплачує у перші три роки після народження дитини, мають бути підтримкою, а не причиною для народження. Тож якщо мотивація державних виплат – зменшити ризик збідніння родин, то такий крок можливий. Але не потрібні виплати заради того, щоби більше сімей народжували, – зазначає вона. – Більш корисно розбудовувати інфраструктуру для підтримки родин з дітьми, а не стимулювати грошима. Наприклад, поновлювати ясла, бо зараз віддати дитину у садок офіційно можна з двох років. Але реально це зробити – з трьох, оскільки існує дуже мало закладів, що опікуються дітьми меншого віку. А якщо вірити фахівцям з дитячого розвитку, одну з головних ролей у формуванні суспільства та майбутніх поколінь відіграє соціалізація дитини віком з двох до трьох років».
Аліна Євич, «Главком»