Москва і Ватикан як спільники Будапешта

Сьогодні проблему національних меншин в українсько-угорських відносинах вдало описує китайське прислів’я: «Якщо дуже довго сидіти на березі, то рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога», йдеться у статті Миколи Княжицького. 

На жаль, ворог все менше умовний, бо скинув усі маски і відкрито став на сторону Російської Федерації. Цей висновок походить із недавніх висловлювань прем’єр-міністра Віктора Орбана. В інтерв’ю для німецької газети «Bild» (27 червня) він заявив, що Україна начебто втратила політичний суверенітет і неспроможна перемогти Росію на полі бою. Для нього Путін не воєнний злочинець, хоча Міжнародний кримінальний суд визнав його саме таким за геноцид проти українських дітей. 

Політично подібні заяви свідчать про вагу компромату, який в Москві тримають на Орбана. Вони також показують рівень приниження Угорщини і угорців, до якого вдається очільник їхньої держави, щоб заручитися милістю Путіна. Сумно.

Труп із китайського висловлювання – це політика офіційного Будапешта стосовно українців угорського походження і Закарпаття загалом. З тезами про «утиски» угорської меншини, «порушення» Україною міжнародного права, «нехтування» європейськими стандартами і зобов’язаннями. І на цій основі – блокування інтеграції нашої країни з НАТО та ЄС, заперечення санкцій проти Росії, підрив прагнення нашої країни у всебічній міжнародній допомозі і пропагування миру за будь-яку ціну. По суті, ціною самої України. Скандал зі звільненням з російського полону 11 українських військових обнулив ці претензії, розкривши суть політики уряду Орбана. Для нього угорські етнічні спільноти стали інструментом зовнішньої політики та засобами у реалізації проєкту відновлення «Великої Угорщини». 

Методи реалізації цієї політики також зрозумілі: використання національних меншин як заручнииків, втручання у внутрішні справи сусідніх держав, нехтування їхнім законодавством та базовими інтересами. І потоптання міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Міжнародного пакту громадянських і політичних прав, Європейської конвенції захисту прав людини та Рамкової конвенції захисту національних меншин. 

Словом, ситуація як з анекдоту: злодій кричить «у мене крадуть гроші», тримаючи руку в чужій кишені. 

Україні пора припиняти орбанівську гру, яка націлена проти нашої держави – жертви геноцидної війни з боку Росії, для якої Угорщина залишається партнером і майже союзником. Щоб зупинити антиукраїнську політику Будапешта маємо всі правові та політичні інструменти, а також фактор, значення якого важко переоцінити: проукраїнську позицію абсолютної більшості українців угорського походження. 

Угорщина має діяти за міжнародним правом

Спочатку про основні факти щодо полонених. 8 червня на сайті Російської православної церкви з’явилося наступне повідомлення: «З благословення патріарха Московського і всієї Русі Кирила за посередництва РПЦ в рамках міжцерковної співпраці на прохання угорської сторони відбулася передача Угорщині групи українських військовополонених закарпатського походження, які брали участь у бойових діях».

У повідомленні кожне слово має значення, особливо для правової кваліфікації дій учасників процесу. 

Звільнення з російського полону українських військовослужбовців відбулося на прохання Угорщини, що 9 червня підтвердив віцепрем’єр-міністр Жолт Шем’єн; «Усе це є жестом РПЦ щодо Угорщини, цим люди завдячують своєю свободою». Урядовець підкреслив, що участь у звільненні була його «людським і патріотичний обов’язком». А свої пояснення він пояснив «присоромленням» України: «Одинадцять закарпатців вже не військовополонені в Угорщині, а вільні люди. Якби я був представником України, я б сказав спасибі за це». 

Будучи послідовим, він мав би висловити вдячність московській церкві, бо при чому тут наша держава? Про учасників звільнення України ніхто не повідомляв. 

У нормальних обставинах можна було б знизати плечима і визнати, що угорський віцепрем’єр-міністр перебрав вина. Але вже майже десять років Росія веде геноцидну війну проти України. Отже слова, які використовуються заангажованими сторонами, мають значення. 

РПЦ та Угорщина не вжили терміну «українські військовополонені», лише «закарпатці за походженням» або ж просто «закарпатці». Тобто група відокремлена від українського суспільства й народу. Для Будапешта «закарпатці» – це синонім угорців із Закарпаття, натомість в імперській ідеології «русского міра» будь-хто «закарпатського походження» – це натяк на відновлення історичної реальності «Угорської Русі». 

Міністерство закордонних справ України зазначило, що наш уряд не був поінформований про перемовини між угорською та російською сторонами щодо «звільнення українських військовополонених угорського походження». Офіційний Київ дізнався про перемовини із заяв віцепрем’єра Шем’єна, і тому до МЗС було запрошено тимчасового повіреного Угорщини «для предметної розмови». Україна попросила «надати детальну інформацію про наших громадян та невідкладно забезпечити до них доступ для українського консула, аби ознайомитися із їхнім станом здоров’я та надати їм консульську допомогу».

Рішучу позицію зайняла Європейська комісія, яка заявила, що влада Угорщини «має пояснити деталі та свою участь у звільненні українських громадян, що утримуються Росією як військовополонені, а також комунікацію Угорщини з цього питання з українською владою». 

Нехитре «хитрування» Будапешта

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець звернувся до угорського омбудсмена з проханням надати інформацію щодо перебування українських військовополонених на території Угорщини, а також щодо їхнього статусу, способу переміщення з Росії до Угорщини, місця і умов їхнього перебування, причин недопуску до них українських дипломатів. Не отримавши жодної відповіді, український омбудсмен «звернувся до міжнародної інституції, яка може давати оцінку діям омбудсмена». До угорського уряду донесено також повідомлення, що Україна розробляє позов до Європейського суду з прав людини про незаконне позбавлення українських громадян свободи. 

Ці заходи принесли результати, бо до України повернулися 5 військовополонених, решта поки залишаються на території Угорщини. 

Зустрівши рішучу позицію України та ЄС, а також через професійні дії наших дипломатів Угорщина почала «хитрувати». У медійному просторі прозвучала інформація, що затія зі звільненням військовополонених була самодіяльністю віцепрем’єр-міністра Шем’єна. А про справу начебто не поінформовано міністра закордонних справ Петера Сійярто. І вишенька на торті: нібито не відомо, чи про все знав прем’єр Орбан. 

На підтвердження цих «сенсацій», на засіданні Парламентської Асамблеї Ради Європи (19 червня) Сійярто заявив, що передача українських полонених угорській стороні відбулася внаслідок «дискусій між церквою та релігійними організаціями», а держава Угорщина до процесу «абсолютно не долучена». 

Ми можемо стверджувати, що «абсолютно» долучена. Про це свідчать не лише заяви урядовця Шем’єна, а й неспростовні факти про дозвіл Угорщини в’їхати українським громадянам на свою територію, розміщення їх у спеціальних осередках, відмову у побаченні з українськими дипломатами тощо.  

Політичну та юридичну крапки над «і» у справі поставив сам Сійярто у виступі на форумі ПАРЄ. Він констатував, що ескалація війни в Україні найбільше загрожує угорцям, бо Угорщина – сусідка України. «Я представляю тут націю, представники якої вмирають на цій війні», – заявив міністр і зазначив, що угорська національна меншина в Україні становить 150 тисяч людей. Він обурився тим, що представників угорської меншини «як українських громадян мобілізують в українську армію, більшість з них посилають на фронт і, на жаль, багато гине». І тому необхідно закінчити війну і «встановити мир у країні сусідства якомога швидше» за допомогою переговорів. 

Відзначимо, що в інтерв’ю німецькій газеті Орбан деталізував: «Проблема в тому, що в українців закінчаться солдати раніше, ніж у росіян, і це буде вирішальним чинником зрештою». 

Вийшло замкнене коло аргументації. Україна програє, бо може призвати менше солдатів, ніж Росія. А щоб українських захисників ставало менше, Угорщина вирішила виступити на захист своїх співплемінників, яких держава, що «втратила суверенітет» призиває до своєї армії та посилає на смерть.

Статті, які порушила Угорщина

У такий спосіб очільники Угорської держави наговорили на порушення проти своєї держави справ міжнародними судами (зокрема ЄСПЛ) одразу за кількома статтями, зокрема, Рамкової конвенції про захист національних меншин Ради Європи від 1995 р. Тобто документа, до положень якого вони постійно апелюють, говорячи про «утиски» угорської меншини в Україні.

У статті 2 Конвенції прописано: «Положення цієї Рамкової конвенції застосовуються сумлінно, в дусі взаєморозуміння, терпимості та згідно з принципами добросусідства, дружніх відносин та співробітництва між державами». 

Дії Угорщини щодо українських військовополонених були мотивовані їхньою приналежністю до угорської меншини й відбулися з порушенням принципів добросусідства, дружніх відносин та співробітництва щодо нашої держави.

У статті 3 констатовано, що «кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй, чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв’язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі».

Українських військовослужбовців позбавлено цього права, бо їх звільнено з російського полону за етнічною ознакою, з порушенням міжнародних законів щодо полонених. І без повідомлення Української держави, яка у процесі звільнення своїх військовослужбовців не розділяє їх за етнічною чи будь-якою іншою ознакою.

Стаття 20 встановлює, що «будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших національних меншин». 

Дії Угорщини призвели до виникнення ситуації, коли українські військовополонені – без їхнього відома і згоди – порушили українське і міжнародне законодавство. Більше того, як заявив український омбудсмен, в Угорщині їх фактично позбавлено свободи. Крім цього, виокремивши їх у групу за національною ознакою, Угорщина протиставила звільнених військовослужбовців іншим українським полоненим і солдатам. Незалежно від цього, чи вони ідентифікують себе етнічними українцями, чи представниками національних меншин.

Зрештою, є стаття 21, згідно якої «ніщо у цій Рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що передбачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або здійснювати будь-які дії, що суперечать основним принципам міжнародного права, і зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності держав».

Дії угорського уряду щодо українських військовополонених та заяви Орбана і Сійярто не залишають сумніву, що офіційний Будапешт використовує угорську меншину для грубого порушення міжнародного права. Уряд Угорщини вчинив дії, що суперечать суверенній рівності держав-підписантів Конвенції (звільнення відбулося без повідомлення України), територіальній цілісності (етнічні угорці не повинні захищати Україну) і політичній незалежності (доля українських військовослужбовців вирішується без України).

Угорські (не)фантомні болі після Тріанону

У медійних та експертних аналізах зовнішньої політики Угорщини щодо етнічних угорців у сусідніх країнах давно зауважено, що вона копіює політику Росії щодо «російськомовного населення», «близького зарубіжжя» і «своїх споконвічних територій». 

Звернімо увагу на ще один аспект. У преамбулі до Конвенції стверджується, що Рада Європи її ухвалила, «вважаючи, що бурхливі події, яких зазнала європейська історія, підтверджують, що захист національних меншин є суттєво важливим для забезпечення стабільності, демократії та миру на цьому континенті». 

Під «бурхливими подіями» мається на увазі 20-30-ті роки минулого століття, коли національні меншини були інструментом політики ревізіоністських держав та їхніми заручниками. Приклади, які всі знають з уроків історії: проблема німецьких меншин у Чехословаччині та Польщі, а також угорської меншини у Чехословаччині (насправді у Карпатській Україні), Румунії та Югославії. 

І тому, щоб не повторювати помилок минулого, у статті 1 Конвенції прописано: «Захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин, є невід’ємною частиною міжнародного захисту прав людини і як такий є одним з напрямків міжнародного співробітництва». 

Отже, захист стосується національних меншин як груп громадян. Але суб’єктами прав і свобод, пов’язаних із цим захистом, є окремі особи, а не колективно меншини. Для підкреслення цього факту у Конвенції уточняється, що права і свободи використовуються особами, які приналежать до національних меншин, «спільно з іншими особами».

Угорщина нехтує цими базовими принципами міжнародного права, вважаючи, що угорські національні спільноти є частиною угорської нації, яку несправедливо розділено у 1920 р. Тріанонським договором. Скандальне звільнення 11 українських військовополонених продемонструвало, що для офіційного Будапешта справа перегляду (ревізії) Тріанону перейшла від історичного сентименту й політичної риторики до практичної реалізації. 

Поки що це пробний камінь, але ситуація може змінитися, коли нинішній владі у Будапешті все зійде з рук. І тому Україна має діяти рішуче і жорстко, використовуючи всі наявні інструменти оскарження дій Угорщини перед міжнародними судами. Спираючись, зокрема, на положення Конвенції про захист національних меншин.  

Зустрічі Папи з Іларіоном та Антонієм

І наостанок проблема спільників Будапешта, яким є не лише Москва, а й Ватикан. Пригадаємо, що в повідомленні московського патріархату від 8 червня написано, що звільнення військовополонених відбулося за «посередництва РПЦ» і «в рамках міжцерковної співпраці». Згодом стало відомо, що партнером церкви патріарха Кіріла був Мальтійський орден – католицька благодійна організація, яка свій родовід бере з часів Хрестових походів ХІ-ХІІІ століть. 

Орден має міжнародно-правову суб’єктність (зауважу, що посол України у Ватикані є також послом при Мальтійському ордені), але він строго підпорядковується Римському понтифіку. Тому всі запитання про роль мальтійців у звільненні українських військовослужбовців слід адресувати Апостольській Столиці й персонально папі Франциску. Бо для папи Хорхе Маріо Бергольо «міжцерковна співпраця» з РПЦ є однією з визначальних цілей всього понтифікату. 

У лютому 2016 р. спільно з патріархом Кірілом вони підписали т.зв. Гаванську декларацію, в якій виклали своє бачення ситуації в світі, Європі та Україні. В пункті 26 вони закликали «наші Церкви в Україні трудитися на досягненні суспільної згоди, утримуватись від участі в протиборстві і не підтримувати подальший розвиток конфлікту». 

Вдруге ієрархи мали зустрітися в червні 2022 р. в Єрусалимі, але через різку критику висловлювань папи щодо війни в Україні Ватикан її відтермінував, хоча не відмовився від самої ідеї такої зустрічі. Так само як не відмовився від спроб представити власну мирну ініціативу щодо закінчення війни в Україні.  Два місяці тому від ідей папа перейшов до справ. Повертаючись з візиту до Угорщини (28-30 квітня 2023 р.), він таємниче натякнув, що саме готується «мирна ініціатива». Місяць пізніше стало відомо, що його спеціальним посланцем до Києва і Москви призначено болонського кардинала Маттео Дзуппі. 

Україну він відвідав 5-6, Росію 28-29 червня. У нас кардинал задекларував, що не привіз жодного «мирного плану», бо його завдання – слухати. Перед візитом до Москви пресове бюро Ватикану оприлюднило комюніке про те, що мета мирної ініціативи – це «заохотити жести гуманності, які можуть сприяти вирішенню нинішньої трагічної ситуації та знайти шляхи для досягнення справедливого миру».

Можна припустити, що таким «жестом гуманності» якраз і було звільнення українських військовополонених. І що про це звільнення (як суттєвий крок до миру і візиту Франциска до Москви) папа Римський говорив в Будапешті з Будапештським і Угорським митрополитом Іларіоном Алфеєвим. Своїм «давнім другом», як він його називав. 
До червня 2022 р. Іларіон був головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ і тому його переведення до столиці Угорщини здавалося пониженням у ранзі та засланням. Думаю, що воно не так, але це предмет іншої розмови.

Папа вже кілька разів прийняв на аудієнції наступника Іларіона, митрополита Антонія Севрюка, востаннє у травні та червні ц. р. Ця інтенсивність контактів і розмов показує, що Франциск наближається до своєї мети: зустрітися в Москві з Путіним, глянути йому в очі й у такий спосіб запровадити мир в Україні. Дивлячись з цієї перспективи, поїздка папи до Києва – це лише проміжна станція. 

Скандальність обставин звільнення українських військовополонених та ореол таємничості, яким він огорнутий, вимагають від української влади і суспільства особливої уваги. Нічому не довіряти, все перевіряти. І тому нашій дипломатії потрібно звернутися до Апостольської Столиці за роз’ясненнями її ролі та ролі Мальтійського ордена в переміщенні українських військовополонених до Угорщини.

Микола Княжицький