Блаженніший Святослав: Ми не беремо пожертв від тих, хто нечистий на руку

Глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) нині мешкає на околиці селища Княжичі, за кілька кілометрів від столиці. Вузькі вулиці, приватні будинки (розкішні і не дуже) і повна тиша. Мешканці кількаповерхової резиденції почувають себе тут комфортніше, ніж в попередніх апартаментах. Ще кілька років тому глава церкви Блаженніший Кардинал Гузар, який відійшов на покій, та його свита мешкали в багаторівневій квартирі в новій столичній висотці. Єдина вигода того будинку була в тім, що розташувався він прямо навпроти Патріаршого Собору, який будує церква на лівому березі Києва.

Через незручність і малий простір цієї квартири, за словами Блаженнішого Святослава й була здійснена ця передислокація. «Щоб мати можливість десь прогулятися і подумати», - пояснює Святослав доцільність придбання цієї простої, але водночас просторої будівлі. Сьогодні разом нинішнім главою церкви та попереднім (Любомиром Гузаром) тут мешкають десятеро людей і пухнастий кіт.

Блаженніший Святослав приймає нас у світлій залі де при потребі збирається керівництво церкви. Тут розміщені нагороди, пам’ятки, отримані представниками УГКЦ. Владика вільно розповідає про побутові проблеми церкви та розмірковує про єдність українських церков, суспільний запит на яку почав стрімко зростати.

-- «Пошуки майданчика під будівництво храму відбувалися в центрі міста»

Владико, греко-католики тривалий час будують свій головний собор. Його вже відкрито, але роботи досі не завершені. Скільки ще часу потрібно, щоб облаштовувати храм?

Наш Патріарший собор у Києві на лівому березі – центральний храм нашої церкви, кафедральний собор предстоятеля. Коли ми освячували його 18 серпня, то я подякував всім жертводавцям, але сказав, що його освячення не означає завершення. Нам тільки вдалося довести стан цього храму до того, щоб можна було звершити сам обряд освячення. Бо освячення храму – це є перш за все освячення престолу. Крім самої будови ми завершили облаштування долівки, провели опалення, там (на березі Дніпра) було доволі холодно, і спорудили престол

Але треба ще впорядкувати собор: під верхнім храмом ми маємо конференційний зал, маємо ще зали для катехитичної школи. Кожен, хто приходить в собор бачить, що інтер’єр ще є навіть не розпочатий – потрібно поставити іконостас, здійснити розписи собору, впорядкувати територію довкола нього. Праці доволі багато.

Коли було прийнято рішення про будівництво собору саме на лівому березі Дніпра, пішли розмови про те, що греко-католики роблять наступ на східну Україну. Як вам такий символізм, і чи помітили ви зростання популярності УГКЦ, зокрема на Сході?

Коли мова йде про різний символізм, який хтось хоче побачити, то я думаю, що це є щось цілком другорядне – те, що не малося на меті як первинний задум. Для наших вірних було відомо, що перші пошуки майданчика під будівництво храму відбувалися в центрі міста, тобто на правому березі. Я навіть пригадую, що дехто із наших працівників, які пам’ятають в який спосіб кияни реагували донедавна на лівий берег, говорили, що лівий берег – це не Київ, це Чернігівська губернія. Навіть ті, хто отримував десь житло на лівому березі, то їм говорили: ну коли ж ви нарешті до Києва повернетеся? Ну, а ми отримали ділянку там, де нам її могли виділити, тому тут не було ніякого символічного задуму. Але ми дякуємо Господу Богу за це місце, воно є, я би сказав, унікальним, бо ми маємо вихід до Дніпра. І цей собор постав на тому місці, де йому судилося.

І все ж, щодо поступу на Схід…

Коли Блаженніший Любомир переніс осідок голови нашої церкви з Львова до Києва, він подав три аргументи. Найперше – ми до Києва повертаємось, тому що наша церква в Києві народилася. Про це ми говоримо в контексті того, що наша церква є церквою Володимирового хрещення. Коли мова іде про більш сучасну історію цих унійних рухів в київській церкві, то тоді таким промоутером цієї єдності київської церкви з апостольським римським престолом був митрополит київський. І, як відомо, довгі роки саме собор Святої Софії був престольним храмом митрополита унійної церкви. Пізніше склалися такі обставини, що наша церква була знищена на правобережній Україні. Останній етап знищення нашої церкви відбувся вже в радянські часи на Західній Україні. Коли сталінська влада, як відомо, поставила нас поза законом. Але церкву неможливо знищити. Церква відроджується. І так, як ми відродилися в 90-х роках в Західній Україні, сьогодні церкви відновлюються на центральній, східній, південній частині України. Кількість громад наших зростає.

Крім того, що я є головою церкви, я ще і є київським архієпископом. Наша архієпархія охоплює п’ять областей центральної України. Ми маємо 96 священників, і кожний священик опікується одною або двома громадами. Коли мова йде про Київ, то у Києві маємо зареєстрованих 21 греко-католицьку громаду. І тільки два храми і дві маленьких каплички! Отож, чи це можна назвати наступом на Київ, чи на Схід? Я би не сказав. Ми просто намагаємося послужити нашим вірним відповідно до тих обставин, в яких вони знаходяться.

Є якась статистика щодо кількості вірних в Центрі та на Сході?

Якщо говорити про статистику, то в нашій київській архієпархії ми маємо десь близько 300 тисяч вірних, які розпорошені на великій території. Так само ми нараховуємо сьогодні 100 тисяч вірних на території нашого Донецько-Харківського Екзархату – це вся лівобережна Україна. Але мова йде про людей, які декларують себе греко-католиками, чи то з походження, чи то з переконання, які не були членами жодної церкви.

Ви очолили церкву в 2011 року. Які очікування не справдилися?

Я нічого не очікував. Рішення нашого Синоду покликати до цього служіння наймолодшого серед усього єпископату, думаю, було для всіх несподіванкою. Ви знаєте, що я до обрання, звершував своє служіння в Аргентині. Тобто в другому кінці світу, і ніколи не мав жодних сподівань чи прагнень покинути свою паству там. Тому я нічого не очікував.

Коли мова йде про служіння вже у Києві, справді, я тут знайшов дуже багато людей, які готові допомогти. Маю чудових співпрацівників, активних мирян. Можливо, через те, що не було якихось надзвичайних очікувань, немає розчарувань. Ми розвиваємося. Очевидно, є різного роду труднощі. З Божою допомогою і з допомогою добрих людей ми намагаємось їх долати, йдемо вперед.

-- «Не знаю жодної церкви, яку було б офіційно реабілітовано»

В одному із інтерв’ю ви сказали, що в Україні всі церкви є покривджені. Покривджені владою, яка свого часу забрала в них майно. Отже, у вас є бажання відновити справедливість в цій справі?

Ви торкнули одну дуже важливу, але не єдину тему, яку сьогодні ми намагаємось поставити у діалозі з владними структурами.

Церкви були покривджені не тільки тому, що в них забрали майно. Їм фактично заборонили існувати, як у випадку нашої церкви, репресували величезну кількість духовенства. Можна сказати, що такого трагедії зазнали усі церкви. Хтось ставав інструментом в руках радянської влади, а хтось фактично не мав права існувати. На сьогоднішній день я не знаю жодної церкви, яку було б офіційно реабілітовано.

Як має відбутися ця реабілітація?

Були висунуті певні звинувачення з боку радянської влади, згідно яких був арештований увесь наш єпископат, включно із головою нашої церкви того часу митрополитом Йосипом Сліпим, який відбув 18 років ув’язнення. Багато наших єпископів, священиків, монахів, монахинь і вірних загинули в ув’язненні. І сьогодні церква як юридична особа не існує в Україні. Отож не відбулося реабілітації, тобто ті звинувачення не відкликані. І це можна сказати і про інші церкви.

Як воно має відбутися? Це питання потрібно поставити перед юристами. Багато хто говорить, перш за все, про розвиток законодавства, яке регулює забезпечення свободи совісті. Релігійна спільнота України вже давно напрацювала напрямки розвитку державно-конфесійних стосунків, і ми мали нагоду нещодавно їх представити новому міністру культури пану Леоніду Новохатьку.

Без вирішення цих питань не можна говорити про реституцію церковного майна. Але зі свого боку хочу сказати, що наша церква не сидить, склавши руки. Ми цю тему дуже детально обговорювали з паном Мірошниченком, представником президента у Верховній Раді. Були спроби приготувати різні проекти законів, які б оцей процес реституції ініціювали. Я представив цілу низку документів. Найперше – ми почали робити інвентаризацію того майна, яке мала наша церква, зокрема на теренах західної України до того, поки вона була репресована. Бо часто коли говориться про реституцію, говориться про храми. А це цілком не так! Бо церква, скажімо, мала інші види своєї присутності в суспільстві – мала школи, мала лікарні, мала сиротинці…

Заводи…

І заводи, мала навіть шахти, лісові і польові угіддя, і банківські активи. Тобто церква була суб’єктом господарської діяльності в тих краях, де вона перебувала. Ми сьогодні розуміємо, що держава до певної міри боїться питання реституції. Чому? Тому що, як я вже сказав, питання, хто є правонаступником того суб’єкта господарювання, який був репресований. Це раз. Друге – який механізм цієї реституції? Ми зі свого боку говорили, що можливо не все сьогодні церква хотіла б повертати. А з іншого боку, ми розробили кілька моделей такої реституції. Наприклад, сьогодні наше духовенство не має жодного соціального забезпечення, в тому числі і пенсійного. Ми маємо свій пенсійний фонд, який ми створили для того, щоб якось бодай забезпечити старість нашого духовенства. А з іншого боку намагаємось заохочувати священиків сплачувати певні суми до державного Пенсійного фонду. Тому. можливо, такого типу реституція могла полягати в тому, що духовенство отримає якесь забезпечення. Чи, наприклад, можна говорити про певне пільгове користування чи то землею, чи то пільгами на певні податки, які накладаються на церкву. Не тому, що хтось хоче отримати привілеї. Ключове слово – «справедливість». Це питання, яке потрібно вирішувати: Україна взяла на себе зобов’язання перед європейською спільнотою.

Про які саме зобов’язання йде мова?

От саме про реституцію церковного майна. З нашого боку, тобто з боку Української греко-католицької церкви, ми не просто будемо вимагати повернення якихось благ. Абсолютно ні! Ми зі свого боку намагатимемося запропонувати певний механізм, певний компроміс для того, щоб ця справедливість хоча би в якийсь спосіб могла бути відновлена.

Ви згадали про інвентаризацію майна. Вона вже проведена? Ви вже склали перелік активів, які втратила церква?

Я би сказав, що він складений десь на 70%. Ми маємо документальні джерела, які кажуть, що у церкви було забрано. Це дуже цікаво, тому що в певних моментах збереглися цілі акти конфіскації. Наприклад, коли було арештовано нашого митрополита Йосипа Сліпого, то є акт обшуку і акт вилучення того всього, що там знайшли. Крім того, є майнові книги в архівах, які кажуть, яка нерухомість належала церкві.

Можна оцінити в грошовому еквіваленті, скільки майна було втрачено?

До кінця ми як церква ще не маємо цієї суми. І я думаю, що не потрібно передчасно когось лякати якимись сумами. Для нас сьогодні важливі не так матеріальні блага, для нас сьогодні найважливіше – це питання справедливості. Соціальної справедливості. А відтак, потрібно вибудовувати необхідні механізми, в тому числі і юридичні, для того, щоб цієї справедливості досягти.

Ви бачите готовність іти на компроміс зі сторони влади?

Я би сказав, що існує навіть така надмірна ініціатива зі сторони влади. Висуваються різні законопроекти, щоби церкві передати той чи інший об’єкт, ту чи іншу споруду і так далі. Ми намагаємося зустрічатися з законотворцями для того, щоб дати можливість їм почути позицію релігійної спільноти. Дуже часто мова йде про передачу певних культових споруд тій чи іншій церкві, в тому чи іншому місці. Зокрема, коли мова йшла про ту пропозицію пана Мірошниченка, ідея була такою, щоби передати у власність споруди, які сьогодні де-факто церквою використовуються, і на які немає інших претендентів. Я поставив свої застереження до цього. Бо звучить воно дуже гарно, але необхідно думати про більш досконалий законопроект, який би дозволив встановити справедливість не тільки щодо однієї конфесії. Всі церкви мають бути рівні перед державним законом. Зокрема, коли говоримо про реституцію церковного майна.

-- «Не можна сказати, що Бергольо ніколи не мав грошей в руках»

Щодо інших ініціатив влади, які стосуються релігії. Синхронно зі святкуванням Хрещення Русі той же Юрій Мірошниченко запропонував ще один законопроект. Його повна назва «Про внесення змін до деяких законів України» (щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес). Суть проекту в тім, щоби надати церкві більший вплив на виховання дітей. Як просувається ця ініціатива? Що ви думаєте з цього приводу? І як вирішити, в яку школу якого священика пускати?

Свого часу мова йшла про програму так званої християнської етики. Це не є релігійна освіта, бо релігійна освіта, на нашу думку, має відбуватися при релігійних громадах. В нашому лексиконі ми вживаємо слово катехизація, навчання Катехизму, базових істин християнської віри. Натомість, коли йде мова про християнську етику, мова йде про ті чи інші моральні правила, закони, засади, які випливають з джерел християнської віри, які є єдині для всіх християн. Чи то є православні, чи то є католики, чи то є протестанти. Я пригадую, навіть свого часу була дискусія про те, чи не ввести у школах урок з християнської культури. То я знаю, що наші брати-протестанти не дуже були щасливі з такого підходу. Тому що в них поняття на традиційність культури трошки відмінні, ніж в православних чи католиків.

Хоча піднімалося питання визнання з боку Міністерства освіти дипломів духовних навчальних закладів, зокрема мова йде про духовні семінарії. Але це інший блок питань, які потребують іншого підходу. Я був задіяний у цій дискусії ще з 90-х років. Ми опрацьовували для міністерства наш проект - державний стандарт з предмету богослов’я, який би був прийнятний і для православних, і для католиків, і для протестантів. Звичайно, то були тільки початки. Сьогодні ця дискусія пішла далі, і є набагато більше напрацювань. Але це питання досить специфічне.

Останніми роками православна церква потерпає від такого явища як розкіш. В першу чергу це стосується священнослужителів Московської церкви: дорогі годинники, автомобілі і апартаменти. Чи не вважаєте, що таке ставлення до багатства саме по собі вбиває віру простих людей, змінює їхнє ставлення до церкви?

Я би не хотів щось радити православним ієрархам чи робити оцінку їхній діяльності.

Зі свого боку я скажу, що головне завдання церкви – робити учнями Христовими усі народи, усіх людей. Це є те завдання, яке дав Ісус Христос апостолам, коли посилав їх у світ. Все те, що допомагає у цій місії, в принципі, може бути прийнятним. Все те, що заважає, перешкоджає тій місії, треба переглядати або від нього відмовлятися. Коли мова йде про вірогідність церковної проповіді, то я би сказав, що вірогідність полягає в когерентності. Коли хтось живе відповідно до тих засад, які проповідує. Каже Ісус Христос: ви, мабуть, мені скажете «лікарю, вилікуй себе самого». Значить, якщо ти комусь кажеш, що вбогість є євангельською вартістю, ну то живи вбого. Коли ти навчаєш, що потрібно бути чесним, то будь чесним ти! Коли ти навчаєш, що не потрібно давати хабарі, бо корупція є гріхом, ну то не будь і ти корупціонером! Ці питання є дуже важливі.

Я би сказав, що питання отої вірогідності, церковної проповіді, дуже пов’язане з питанням ставлення церкви до матеріальних благ. Бо матеріальні блага самі по собі не є поганими. Питання в тому, як ти їх вживаєш, як ти до них ставишся.

Моїм особистим учителем ставлення до тих матеріальних благ є теперішній Папа Франциск. Я мав нагоду з ним співпрацювати, будучи єпископом в Аргентині. Він мені допоміг в дуже багатьох питаннях. Моя єпархія в Аргентині і сьогодні має дуже багато соціальних проблем. Надзвичайно багато. Таких проблем, які подекуди навіть виливаються в судові суперечки. Я прибув до чужої країни, я не знав ні законодавства, ні як поводитись, ні того, як правильно побудувати стратегію вирішення проблем чи конфліктів.

І чим саме вам допоміг майбутній Папа?

Що цікаво, я багато отримав допомоги від нього. Навіть матеріальної. Але в який спосіб? Не можна сказати, що кардинал Бергольо ніколи не мав грошей в руках. Це неправда. Але він ніколи матеріальні блага не затримував в себе, він завжди їх комусь передавав.

Мені потрібно було оплатити адвокатів, бо потрібно було боронитися в певному процесі. Я до нього пішов і кажу: знаєте, є така трудність. Він питає: а ти маєш такі гроші? Я кажу: та звідки!? І буквально того ж вечора - а ми якраз перебували на єпископській конференції – чую, хтось стукає до мене в двері. Я відкриваю двері, на порозі стоїть Бергольо з конвертом.

Чудова історія!

Я був не просто схвильований. Я був стурбований. Кажу: я не приходив до Вас грошей просити. І тоді він мені пояснив свою філософію. Каже, є добрі люди, які дають пожертви, я їх ніколи не намагаюсь затримати в своїх руках, а намагаюсь завжди передати тим, хто потребує. Каже, от твоя ситуація є така, що ти потребуєш допомоги.

-- «Ми ніколи не брали пожертв від тих людей, які нечисті на руку»

А чи у внутрішніх церковних регламентах ви звертаєте увагу на те, як має жити священик, чим він має користуватись? Чи це все саме по собі розуміється?

Є таке неписане правило католицького духовенства, що священик має жити менш-більш на такому ж рівні матеріального достатку, як живуть його вірні. Якщо мова йде про те, що в його громаді і вірні різного рівня, то він має дивитись на середній рівень.

У моїй Київській архієпархії духовенство в певних моментах живе на межі бідності. До тої міри, що я намагаюся шукати різного роду можливості, щоб допомогти їм, їхнім родинам. Тому Богу дякувати, що у нас таких великих спокус ще не виникає. І ми нікого не намагаємося імітувати того стилю життя тих людей, яких Блаженніший Любомир охрестив словом «скоробагатьки».

До речі, дуже часто ми бачимо, як навколо предстоятелів церков «крутяться» люди, які дійсно є багатіями. Вони підтримують духовенство, яке гарантує їм своє заступництво. Останній цілком показовий приклад. Затримано людину, яку звинувачують в криміналі, цей чоловік «тримав» у своїх руках Запоріжжя. Наступного ж дня Православна церква Московського патріархату стала на захист затриманого. Відомо, що перед цим затриманий робив великі пожертви, і є фотосвідчення, де цей чоловік позує разом з предстоятелями церкви в цьому місті. Як ви ставитеся до такого партнерства? Чи звертаються до вас політики, бізнесмени із пропозиціями внести пожертви, і чи просять вони щось за це?

Я би хотів на це питання відповісти конкретним прикладом. Візьмемо будівництво нашого Патріаршого собору. Ми кажемо, що наш Собор є символом. В тому числі, і символом того, як ми співпрацюємо з нашими жертводавцями. Ми ніколи не брали пожертв від тих людей, які є нечисті на руку, від тих людей, які можуть компрометувати авторитет церкви, та від тих хто би хотів за допомогою пожертви використовувати церкву для власного піару.

Напевно, саме через це ви так довго й будуєте Собор.

І Богу дякувати. Ми пишаємося тим. Бо тоді наш Патріарший Собор буде символом чесно збудованого храму, бодай одного.

Але як перевірити людину? Як визначити, від кого брати кошти, від кого – ні? Як відрізняєте чесну людину від нечесної?

Очевидно, що, коли мова йде про оцінку людини, чи вона є чесна, чи не чесна – це дуже делікатне питання. У нас було дуже багато анонімних жертводавців, які себе не афішували. Ми не знаємо, хто вони є.

Але щоб я хотів сказати? Чому люди цікавляться церквою і чому вони часом хочуть пожертвувати щось? Не завжди мотиви сумнівні. Дуже часто та людина, яка нечесним способом заробила капітал, відчуває провину, їй совість докоряє. І вона намагається заглушити той голос совісті. Вона думає: ага, ось я пожертвую щось на будівництво храму, і тоді всі мої гріхи мені будуть прощені, таким чином я можу заглушити голос власного сумління. Це ілюзія. Ці люди не знають засад духовного життя. Не можна від своїх гріхів відкупитися. Так, хтось може відкупитися від несправедливої судочинної системи чи якоїсь іншої справи. Це питання делікатні і складні. Кожен по-своєму їх вирішує. Але ми намагаємося не брати кошти від тих людей. Не тому, що ми хочемо їх образити. Ми не кажемо: о, ви є не чесний, нам не хочеться нечесних грошей. Хоча це - правда. Тому що таким чином ми їх ведемо на хибну духовну дорогу. Кожна така наша відмова має і педагогічну мету.

Багато раз на цю тему висловлювався Блаженніший Любомир. Він говорив, що для того, щоб, справді, відповісти на голос сумління і десь, можливо, стати на дорогу справжнього покаяння потрібно змінити своє власне життя. Не свої фінанси, не свій імідж у суспільстві, а внутрішнє особисте життя.

Тобто, якщо маєш гріх за душею, але хочеш пожертвувати, то жертвуй анонімно?

Можна й так сказати. Бо кожна людина ж вільна розпоряджатись своїми коштами. Тим більше, що є євангельські слова, які кажуть: «Нехай твоя ліва рука не знає, що робить права».

-- «Ми всі свідомі, що не можемо бути об’єднані в одну структуру»

Є питання, яке українським церковним ієрархам задає кожен журналіст. Воно стосується об’єднавчого процесу. Чи бачите наближення до цієї мети?

Є різні уяви про те, як можна такого об’єднання досягнути. Але я би знову ж таки хотів відштовхнутись від прикладу.

Далеко не всі зауважили, що у червні відбувся візит до України кардинала Курта Коха, який є головою Папської ради у справах поширення єдності між християнами. Це окреме ватиканське міністерство, яке займається питаннями зближення між християнами. Я, до речі, є членом цієї ради. І от очільник такої структури приїхав до України. Під час його візиту відбулись дві достойні уваги події. Перша – безпрецедентна історична зустріч, якої не було ще ніколи в історії Києва. Митрополит Володимир (Сабодан) прийняв не тільки кардинала Курта Коха, не тільки папського Нунція, як представника папського престолу в Києві і Україні, але й двох католицьких ієрархів Києва: мене і архієпископа Петра Мальчука, який представляє римо-католицьку церкву України. В такому форматі зустрічей історія ще не знає. Нам було дуже приємно, що вона відбулася.

Про що йшла мова?

Кардинал Курт Кох напряму запитав у митрополита Володимира: як ви бачите питання єдності між християнами? І хочу сказати, що митрополит з усієї його такої глибинної духовної постави сказав: на жаль, ми втратили багато часу. Ми двадцять років, відколи церква вже є вільна, мало говорили про це нашим вірним. Він це говорив з жалем, з одного боку, а з іншого боку, з надією. Та і сам факт такої зустрічі і такої відкритої розмови був дуже знаменний і дуже цікавий.

Друга подія – відбувся круглий стіл на тему екуменізму в коледжі Томи Аквінського тут у Києві. За центральним столом сидів Курт Кох, сидів я, сидів представник Української Православної церкви московського патріархату, сидів Владика архієпископ Петро Мальчук. Було багато журналістів, представників різних громадський організацій, просто зацікавлених людей. Цьому круглому столові передувала дуже жвава дискусія в Інтернеті, чи, взагалі, можливий екуменізм.

Які у вас враження від тієї дискусії?

Перше враження – Київ сьогодні стає надзвичайно важливим центром для зближення між християнами. Тобто ті дискусії про єдність церкви – католицької і православної – сьогодні справді починають з новою силою відкривати для себе важливість Києва. Що не тільки Москва і Рим є місцем зустрічі, де потрібно ті питання вирішувати, але і Київ теж.

Друге враження – сьогодні віруючі люди, зокрема, православні змучилися від церковних поділів. Тобто є духовний запит у українського суспільства і вірних на єдність церкви. І ця внутрішня духовна потреба, на мою думку, є даром Духа Святого. Бо то Господь Бог збуджує, зворушує серця і покликає шукати тих шляхів до об’єднання.

Я назвав такий феномен, який окреслив гріхом проти екуменізму. Екуменізм – це той рух за єдність церков, який зародився, зокрема, на другому Ватиканському Соборі – вже п’ятдесят років тому. Але так сталося, що справа екуменізму була чомусь передана майже виключно дипломатам, в тому числі і церковним. І на мою думку, це і було гріхом проти екуменізму. Бо дипломатія, міжнародні стосунки захоплюють тільки одну невеличку частину церкви. А для того, щоб справді справа єдності могла поступати вперед, необхідно, щоби про єдність церков чули наші вірні на проповіді, щоб це було предметом духовних бесід між духовним отцем і духовними дітьми. Щоби більше не було втраченого часу, про який говорив митрополит.

Владико, нещодавно ми всі побачили ще один прояв цього єднання. Це трапилось, коли керівники всіх церков підписали спільний лист стосовно прагнення євроінтеграції України. Як ви оціните цей факт? Хто був ініціатором такого листа?

Нанизуючи ваше питання на попереднє. Ми всі свідомі, не тільки православні і греко-католики, а всі християни, навіть представники інших релігій, що ми не можемо бути об’єднані в якусь одну сьогодні структуру. Але ми можемо бути об’єднані в дії. Ми спільно багато справ робимо. Ви згадали про Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій. Було багато і інших жестів, які, можливо, стали не такими помітними для суспільства.

Якщо мова йде про цю декларацію. Цього року ми вже вдруге здійснили наш візит до Брюсселю. Перший раз – на початку березня. Наша делегація включала всі конфесії (православні були, католики, і протестанти, і євреї, і мусульмани). А тепер другий був візит. Коли ми готувалися до нього, виникла думка, що цього разу, їдучи до Брюсселю, нам потрібно звернутися з якоюсь відозвою до наших вірних. Тому що після попереднього візиту було дуже багато запитань. І розуміючи цю дискусію про європейські цінності, про «за» чи «проти» підписання Асоціації з Європейським Союзом, ми мусимо щось сказати. І ми приготувати текст – той, який ви знаєте.

Ми довго дискутували над тим текстом, який би могли всі підписати. А з іншого боку, ми хотіли, щоб цей лист був промовистим. І я хочу висловити своє велике задоволення, що цей текст нам вдався, ми його підписали і підписали всі.

Скажемо чесно, що здивування викликав той факт, що підписав цей текст навіть митрополит Володимир, предстоятель УПЦ Московського патріархату. Як вдалося його переконати? І хто саме писав цей лист?

Давайте перше питання скеруємо до митрополита Володимира.

Щодо другого питання. Цей лист є, я би сказав, продуктом спільного написання. Тут не було єдиного автора. Всеукраїнська Рада Церков, що об’єднує предстоятелів, має секретаріат. До того секретаріату належать делеговані особи, які періодично зустрічаються і обговорюють ці тексти. Потім вони приймають якийсь спільний текст і розсилають його предстоятелям. Тоді вносяться якісь доповнення, зміни, зауваження. Таким був формат і цього разу. Потім підписання листа відбувалося в лоні тої чи іншої церкви. Хто вважав за потрібне його підписати – підписав. Як відбувалася дискусія в лоні Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, я не знаю. Але сам факт, що підписали усі, був для нас фактом надзвичайного божого знаку. Ми їдемо до Брюсселю, маючи за плечима мандат переважної більшості українського суспільства.

Дуже багато закликів лунало з боку церков стосовно вирішення питання Юлії Тимошенко. У вас особисто були зустрічі з керівництвом держави, з іншими предстоятелями, де ви обговорювали цю проблему? Ви зверталися до Віктора Януковича особисто?

Було написано кілька листів, де це питання порушувалося. Я би сказав, що позиції різних церков де в чому відрізнялися. Наша позиція є такою: ми не просимо про одну особу. Бо цілком природно виникає питання у наших вірних: чому не просимо за сотні інших, які потерпають від вибіркового правосуддя? Чому ви просите за одну особу, а ті, хто не мають за плечима жодної політичної сили, не вартують уваги? Наша позиція завжди була така, що коли ми просимо вирішити якесь питання, ми представляємо певну засаду, певне правило, яке б було важливе для всіх, або якусь моральну істину.

Стосовно Тимошенко було написано два звернення. Перше звернення було спільним. Воно було написано, коли були дискусії довкола прийняття нової редакції Кримінально-процесуального кодексу. І тоді питання помилування можна було поставити в іншу площину. І ми просили про те, що, коли мова йде про вирішення питання про помилування, можна було б брати до уваги позицію чи прохання третьої сторони. Мова йде не тільки про президента і засудженого. Але мова йде і про громадськість. Тоді пан президент замість того, щоб нам відповідати письмово, закликав нас, всіх підписантів, на особисту зустріч. І дав нам розлогу інтерпретацію своєї позиції з цього приводу: чому ні.

Наступний лист був написаний у серпні – задовго до нашого візиту до Брюсселю. Оскільки йшла мова про чітку вимогу (випустити Тимошенко, - «Главком»). Бо це одна з вимог для того, щоб був підписаний цей документ про Асоціацію. І тут прізвище Тимошенко постійно звучало і звучить. Я знаю, що лист скерували і інші предстоятелі церков. Бо всі вони під час нашого візиту до Брюселю чули постійну тріаду. Тобто три умови для того, щоби Україна змогла підписати Угоду про Асоціацію. Це – реформа прокуратури, реформа виборчого законодавства і вирішення питання вибіркового правосуддя.

Ваші передчуття? Залишилось дуже мало часу.

Я би не хотів висловлювати свої передчуття. Але я би сказав, що ми, справді, дуже переживаємо. Ми – релігійна спільнота. За те, щоби Україна не втратила шанс. Бо за втрату шансу, очевидно, понесуть відповідальність певні особи. Але спокутувати ті всі невдачі доведеться не тільки нам, але, мабуть, і нашим нащадкам.