Анатолій Матвієнко: Гонтарева особисто мені казала, що президент їй – не указ

Анатолій Матвієнко – земляк та давній соратник Петра Порошенка – мабуть, найдосвіченіший політик у президентській фракції. Принаймні жоден з членів БПП, окрім Матвієнка, не може похвалитись тим, що був народним депутатом ще першого скликання. Втім, незважаючи на досвід та статус заступника голови фракції, в БПП наразі вистачає діячів, які більш залучені до парламентських процесів, як, наприклад, племінник Матвієнка Сергій Березенко.

Анатолій Сергійович не приховує, що не згоден із багатьма процесами у фракції та партії, але не соромиться висловлювати незгоду з президентом. У зв’язку з цим соратники навіть шепчуться, що через це у сивочолого нардепа останнім часом охололи відносини з главою держави.

Справді, як для представника партії влади у висловлюваннях Матвієнка лунає забагато песимістичних ноток та неприхованого роздратування. У розмові з «Главкомом» політик розмірковує, чому очікувані після Майдану зміни забуксували, висловлює сподівання щодо прем’єрства Володимира Гройсмана, перераховує помилки Порошенка та пояснює, чому «ополчився» на голову Нацбанку Валерію Гонтареву.

«Перепалка із Зубком з подальшими вибаченнями виглядає як слабкість прем’єра»

Позачергова сесія минулого четверга була скликана на вимогу президента, але кожне голосування за звільнення суддів відбувалося з боями. Що це було? Основні претензії щодо браку голосів лунали якраз на адресу БПП.

Все було спонтанно – зазвичай, коли скликають позачергову сесію, депутатів кілька разів обдзвонюють. Мені був лише один дзвінок і повідомлення, що сесія скликається. Відсутність багатьох у залі, можливо, пояснюється тим, що хтось перебував за кордоном у відрядженні. Особисто я голосував щодо всіх суддів, пов’язаних із судовими процесами учасників Майдану, а не голосував за тих двох, яких свого часу хотів звільнити Портнов. Наскільки мені відомо, ці судді відмовились виконувати його вказівки.

Можу лише висловити свою версію, що, на превеликий жаль, у нас дуже мало стратегічного мислення в усіх інститутах влади. Ми реагуємо на виклики, але не робимо нічого, аби запобігти можливості їхньої появи і не допускати проблем у сфері держуправління. Можливо, тому що поточні речі забивають будь-яку можливість думати стратегічно... Ще одне пояснення: у нас побудована дуже жорстка вертикаль, яка базується на персональній відповідальності і вказівках прем’єра і, найперше, президента. Доки він не прийме рішення, ніхто не може його прийняти. Коли право приймати рішення і відповідальність за них не збалансовані, тоді й з’являються отакі вивихи.

Ви зі своїм племінником, паном Березенком, обговорювали його дивну поведінку, коли він то голосував, то кудись зникав?

Ну, чого я маю з ним обговорювати? Це його право, поговоріть із ним самі. Я не робив дослідження, хто як голосував, але БПП давав 90–100 голосів. З нашими голосуваннями в будь-який інший день разючої різниці ви не побачите. Так, дисципліна в БПП погана, але в більшості голосувань фракція дає приблизно таку ж кількість голосів.

Хитання навколо цифри 226 при голосуванні дали можливість вашим опонентам знову завести пісню, що ніякої коаліції нема.

Є дві фракції, які на своїх засіданнях прийняли рішення про утворення коаліції. Враховуючи, що БПП поповнили ті, хто вийшов або був виключений з інших фракцій, та позафракційні,

необхідна для більшості чисельність є. Візьміть список БПП та «Народного фронту» – ніхто з депутатів цих фракцій не дезавуював своєї причетності до коаліції. Ті, хто кричить, мовляв, покажіть нам увесь список, мають взяти ноги в руки і подивитись ці списки в секретаріаті Верховної Ради. Зрозуміло, що не всі депутати завжди приходять до зали, що існують ситуативні голосування. Безперечно, коаліція не має 315 голосів, як попередня, тому вона шукає можливості проводити рішення. Але в усіх парламентах світу така робота ведеться і не бачу тут жодної сенсації. Можна засуджувати такі речі, але що робити за наявності таких, як у нас, політичних партій і їхньої відповідальності за формування коаліції? Дві проблеми – корупція і популізм – ведуть Україну на манівці. Влада найбільшою мірою відповідальна за недостатню боротьбу з корупцією, а опозиція – за поширення популізму.

Так завжди було.

Але є межа. Можна говорити правду, та не всю, але не можна говорити неправду. Популізм в усьому світі не зраджує національних інтересів, а у нас працює на розвал держави. Причому ті, хто найбільше зараз кричить, проводили політику не кращу, а навіть більш зрадницьку. Так, ці сили зараз мають найбільшу довіру, бо в умовах зубожіння працюють не ratio (розум. – «Главком»), а емоції.

Неважко прогнозувати, що наступний парламент буде гіршим, ніж цей, з точки зору українських інтересів. А це означає, що керованість буде послаблена, і стихія може бути більш масштабною і просто фатальною. А щодо цього парламенту, то немає нічого більш стабільного, ніж тимчасове. Хоч його вважають тимчасовим, він усе-таки здатний приймати проукраїнські рішення – цей потенціал демонструє те ж голосування щодо суддів. Дуже серйозні у мене сподівання на уряд Гройсмана, хоча рішучості йому б варто додати. І єдиного духу у влади не існує, а без нього дуже важко проявляти активність. Ця перепалка із Зубком з подальшими вибаченнями виглядає як слабкість прем’єра, а не його сила.

Чому ж влада не виглядає єдиною? Бо коли президент з такою наполегливістю міняв Яценюка на свою «тінь», Гройсмана, здавалося, що якраз заради того, аби максимально централізувати владу. Наскільки Гройсман став за цей час самостійною фігурою?

Самостійності в організації і структурі влади немає ніде у світі. Якщо хтось бореться за самостійність, він розвалює владу. Навіть сільський голова і президент – це єдине ціле. А от делегування повноважень між законодавчою і виконавчою владою створює відповідальність за конкретні речі. І тут мають працювати механізми взаємного контролю, відповідальності, підзвітності, які з різних причин не працюють. Ці механізми треба відшліфовувати, а не тішитись, що хтось має бути незалежним.

От, наприклад, внесено зміни до Конституції щодо децентралізації влади, коли разом з розширенням прав поширювалась і відповідальність місцевих органів влади. Але державна влада лишила собі певні повноваження, тож має жорстко провести лінію по їхній централізації. Ми ж за централізацію зараз не говоримо – у нас сьогодні просто не працює вертикаль виконавчої влади. Якби кожна копійка доходила до конкретної мети, ми б уже давно виграли війну.

«Серйозні люди на держслужбу не йдуть, тому ці конкурси нічого не дають»

Досить дивно таке чути від депутата провладної сили. Чому ж за всіх авторитарних замашок нинішнього президента – відомо, що Порошенко прагне буквально все контролювати, – у нас така розбалансована влада?

Якщо мені не делеговані права, я не можу виконати зобов’язання, котрі на мене навантажили. Коли багато зобов’язань, а мало прав, – це хлопчик для биття, а коли навпаки – автократор. Ми повинні чесно підійти до кадрової політики, якої в Україні просто нема.

Але в нас зараз конкурс на конкурсі…

Подивіться, хто в Івано-Франківську пройшов за конкурсом, скажімо, на начальника фінансового управління. Треба розуміти, що люди, які мають вагу, на три тисячі зарплатні не підуть. Пенсійної перспективи немає жодної і вона вже не є пряником для залучення на держслужбу. Люди, які навіть за таких умов готові піти на пожертви, хочуть реалізувати себе, а не бути просто хлопчиками для биття. Тож серйозні люди на держслужбу не йдуть, а тому ці конкурси нічого не дають – ми з «п’ятдесяти відтінків сірого» за новітньою літературную класикою оберемо ту ж сірість. Закон про держслужбу ми прийняли, але матеріально не забезпечили, в результаті не отримаємо на конкурсах цікавих людей. А йдуть ті, хто хоче продовжити корупцію.

Зараз силовикам підвищують зарплати, та й суддя місцевого суду тепер отримуватиме більше за президента...

Це нормально, бо дешева влада коштує дуже дорого. Безперечно, може бути якийсь перехідний етап, і на хвилі Революції гідності це можна було зробити. А зараз багато людей розчарувались. Треба змінювати суспільний запит, бо в суспільстві зараз немає запиту на працю, але є на патерналізм. Ми 25 років виходимо з рабства, а раб не здатний на інше, ніж шукати господаря з більшою мискою їжі. Тому й популізм процвітає. Ми повинні доводити, що не можна через одну ніч прокинутись в іншій державі, але на тяжку працю немає запиту. Згадайте, які проблеми у Мойсея виникали у його громаді і який осуд він отримував, але Мойсей повинен не думати про завтрашні вибори, а собою жертвувати, аби пройти це Червоне море.

Слухайте, за минулої влади Ян Табачник теж називав Януковича Мойсеєм. А зараз ви це про Порошенка?

Янукович їх і привів туди, куди привів, але море перед ними не розступилось, а навпаки. Я зараз говоритиму речі, які не будуть нікому подобатись: з рабства можна вийти лише через сильну владу, персональну відповідальність. Але для цього лідери повинні жити з народом одним життям.

На три тисячі гривень зарплатні?

Справа не в зарплатні, а в поведінці – треба їсти той самий хліб. Ганді був небідною людиною, але він спустився до мас, жив одним духом з ними і став великим.

І нинішній президент на це здатен?

Не хочу переходити на персоналії.

Ви кажете, що від рабства вилікує тільки авторитаризм. Але хіба Майдан збирався не проти рабства та авторитаризму Януковича, до речі, дуже патерналістського? А тепер виявляється, що рабство нікуди не ділося, а «сильну руку» треба повернути.

Скільки людей пройшло через Майдан?

Ну, умовно кажучи, мільйон.

Давайте візьмемо два мільйони по всій країні. Багато з них були далекі від жертовності, а просто хотіли змін. Одна людина може повести за собою десять людей, тобто ядерних активістів та організаторів Майдану треба було двісті тисяч. Але що таке двісті тисяч на сорок три мільйони? Менше відсотка. Тож сьогодні нам треба в двадцять разів більше активу – чотири мільйони людей, причому мобілізованих ідеями не руйнації, а творення. Після Майдану ми б мали підняти такі маси, і ці люди, які можуть підняти інших і повести за собою, є. Коли я кажу про сильну владу, то йдеться про владу відповідальну, а не про модель влади Януковича, яка створювалась з метою грабунку країни.

А куди ж принаймні ті згадані двісті тисяч поділися?

Розчаровані. Візьміть того самого Женю Уткіна (президент IT-компанії КМCore. – «Главком»), який тримав на Майдані десятки людей і якого зараз полощуть і викидають з будь-якої ініціативи, більше того, ще й переслідують. Нічого не змінилося з точки зору того, щоб продовжувати «кришувати» успішних людей, нищити, шукати можливості їх «доїти». Не можна нищити людину тільки за те, що вона припустилася помилки. Якщо помилку зроблено через незнання або через непрофесійність команди, то покараймо через необхідність повернутись у правове поле, сплатити штраф і далі працювати. Якщо ж умисно вкрав і поклав у кишеню, треба судити. А у нас сьогодні за будь-яку помилку накинуться всі без винятку і будуть «пилососити» як тільки можна і доводити до банкрутства. Таких речей тільки побільшало, бо поле бізнесу звузилось, а їдоків залишилось так само.

«Цю какофонію зібрали в один блок»

За прем’єром Яценюком горою стояла його фракція. Чи стоїть так само за Гройсманом фракція БПП?

Фракція БПП – це дуже складна машина, вона ніколи не була єдиною. Щоб стояти горою, треба мати єдиний дух. До списків не повинні потрапляти люди з кон’юнктурних міркувань або ті, які просто подобаються. Має бути спільна мета, а коли мета різна і цю какофонію зібрали в один блок – чи то БПП, чи то «Фронт» – він ніколи не буде монолітним.

І все ж таки «Фронт» дасть БПП велику фору за монолітністю.

Він був монолітний за рахунок того, що Яценюк тримав їх інтересами своїх прем’єрських можливостей. Вони зараз намагаються триматися купою, бо стоять перед викликом майбутньої політичної перспективи. І правильно роблять, бо разом вони хоч якась сила, а кожен окремо нічого не вартий. Щодо Гройсмана, то він – не бездарна людина, веде достатньо потужну роботу з фракціями. Мені здається, що бюджет наступного року є не бездоганним, але значно кращим у своїй основі за попередні, бо ми хоча б демонструємо розуміння багатьох викликів. Слід відзначити, що прем’єр готовий до дискусії. Якщо ми йому покажемо, де кульгає національний інтерес, думаю, він готовий іти на поступки. Це все-таки демонстрація змін. Я б не хотів виглядати старіючим політиком, який плаче і розповідає, як усе погано. Зміни відбуваються, понад те, обличчя України стало зовсім іншим. Україна має енергію, на відміну від старої Європи, яка живе страхом «аби не стало гірше». А ми з вами живемо надією на краще, і ніхто не має сумнівів, що буде краще.

Ви недооцінюєте рівень песимізму серед українців.

Великий рівень песимізму у ставленні до гасел. Звісно, ви завжди знайдете людину, яка живе страхом, що буде гірше, але маю на увазі загальний дух. І якщо Гройсман розуміє цю перевагу, то має можливість заробити політичний капітал. Якщо ж матеріальні речі, кон’юнктура оточення, яке тебе носить на руках і заколисує, переважать, то перспективи нема.

Ви можете прокоментувати чутки про напружені взаємини Гройсмана із президентом?

Гадаю, нема напружених відносин. От у мене з президентом напружені взаємини?

Кажуть, що зіпсувались, оскільки він болісно сприймає критику.

Жодного напруження нема. Я маю позицію, яку йому висловлюю. І не тому, що мені Порошенко не подобається. Ми ще до його обрання президентом були друзями, хоч не такими, яких на пальцях можна перерахувати. Він, безперечно, талановита та освічена людина, але в кожну людину Господь при народженні вливає порівну поганого і доброго. І залежно від того, в якій ти атмосфері перебуваєш, щось з цього пригнічується, а щось проростає. Всі ми небездоганні. Я відповідальний за вибір Порошенка, оскільки агітував за нього, тому й не роблю публічних оцінок якихось ейфорійних заяв. Але я кажу йому те, що думаю: подобається йому чи ні – інша справа.

«Я йому не раз казав: не треба замикати все на собі, бо на все тебе не вистачить»

Зараз Порошенко наближається до екватора свого президентського терміну. Як ви об’єктивно можете охарактеризувати цей період?

Такий спадок, який отримав нинішній глава держави, до цього не отримував жоден президент. З точки зору викликів Україні ще не було так тяжко, як зараз. І виклики пов’язані не лише з агресією Росії, бо агресія – це наслідок руйнації всієї безпекової системи світу. Цей виклик не міг торкнутися України, яка до того ж у цих умовах зробила кардинальну зміну вектора. З іншого боку, в усьому світі вирує економічна криза, яка може означати кінець епохи «вестернізації». Зараз світ шукає нові цінності та комбінації, і Україна, може, є територією, де вони народжуються.

Казати, що Порошенко – це помилка, неправильно. І якби повернути все в 2014 рік, треба було обрати саме його на посаду президента. Обравши європейські цінності, він сам себе поставив перед необхідністю змінювати країну. Тому все відбувається, можливо, не так швидко і якісно, але дух реформування він принаймні риторикою і своїми діями не гальмує. Хоч, можливо, і не дуже стимулює. Як головнокомандувачу йому можна ставити задовільну оцінку. В зовнішній політиці в України в цілому немає належного авторитету, але енергію президента на цьому напрямку занесемо йому в плюси. Хоча відсутність належного інституту МЗС і ситуація в посольствах – це, безперечно, ганьба. Зараз намітився рух у бік покращення, але він далекий від мінімальної необхідності. Ми не маємо належного ресурсу і кадрового потенціалу і програємо в позиціонуванні України в світі. У той час, як Росія останнє кидає на, як казав Франко, слово-зброю.

Стосовно ментальності президента, що ніби все йому має бути підпорядковане, то схильність до цього є. І в цьому його помилка. Коли змінювали Конституцію, треба було закласти туди, за які речі відповідає президент. А оскільки це чітко не розмежоване, у Порошенка є схильність залазити у сфери, не властиві йому за функціями. Можливо, масштабність його бізнесу – це такий рудимент, перенесений у політику. Те, що у владі немає команди моральних жертовників, теж залежить від нього. А є якась боязнь, що хто думає не так, як він, – це велика проблема. Я йому не раз казав, що не треба замикати все на собі, бо на все тебе не вистачить. Правда, що Порошенко день і ніч не спить, працює, але всі чекають його узгодження. Це не означає, що буквально все потребує його візи, проте він вникає в такі деталі, які для мене є дикістю, – наприклад, він більше знає, що робиться у фракції, ніж я. Та всі сфери охопити просто неможливо! Я критично ставлюся до діяльності президента, але вважаю, що треба допомогти йому, бо агітував за нього. Поки що кращої кандидатури на президента я об’єктивно не бачу. Треба народжувати максимальну кількість достойників, навіть якщо вони підуть до тебе в опоненти.

Навряд чи це входить у плани Петра Олексійовича. До другого терміну він готується?

Напевно, піде, принаймні намір такий є.

Ви йому щось бажали на нещодавній день народження?

Так, написав: «Щиросердно вітаю».

«Лещенко багатьох образив своїм максималізмом»

Ще на початку каденції цього парламенту ви констатували, що БПП не є повноцінною партією і треба з цим щось робити. Щось змінилося за ці два роки?

Нічого, і це ще одна проблема Петра Олексійовича, який вважає, що партія – це інструмент тільки періоду виборів. У цьому й різниця наша ментальна. Я вважаю, що коли партія підіймає свого лідера на якусь висоту, вона не має підніматись разом з ним, а повинна залишатись з людьми.

Так це ж не вона Порошенка підняла, а він її.

Тому і нема партії в класичному розумінні. Одна з функцій партії – контроль поведінки свого представника в тому чи іншому кабінеті влади. І якщо він не виконує духу програми і зобов’язань, вона його звідти знімає. Тобто не партія залежна від людини, а навпаки. От таку партію треба будувати, але в нас є тільки партії вождів. Можливо, державне фінансування партій трошки допоможе.

До речі щодо фінансування. Всі сміялись над партійною декларацією «Солідарності»-БПП, де було вказано, що в апараті такої великої партії влади працює лише три людини.

Ну, а як віртуальність може потребувати великих коштів? От в Івано-Франківській області у нас сидить одна людина – це не потребує великого ресурсу. Якихось масштабних проектів не ведеться. Наведу приклад: в армії є кадровані полки і повноцінні. В повноцінних – три роти, плюс рота обслуговування, плюс ще якісь інфраструктурні речі. А кадрований полк – умовний, там сидить начальник, сторожі і все законсервовано. Коли ж є військова потреба, швидко людей мобілізують і вони займають свої місця. От вам і діяльність партії, і вона така не тільки в БПП.

Коли Кличка вже змінять на посаді голови партії?

Він написав заяву, але партія, наскільки я знаю, її не розглядала. Очевидно, немає заміни. Розмови різні ходили, але особисто зі мною ніхто не говорив і нічого не пропонував. У мене інший концепт бачення партії і, якщо ми його змінимо, я готовий не зайняти посаду лідера, але зробити все для її розбудови.

Чи підтримували ви свою фракцію, коли вона почала кампанію проти Сергія Лещенка з його квартирою?

Я Сергія дуже давно і добре знаю, свого часу говорив йому відвертості, просивши не посилатись на джерело. Вважаю його креативною людиною, яка багато зробила у сфері медіа, свободи слова. Є хвороба росту, яку я також переживав. Інколи здається, що ти щодня вигадуєш велосипед і є таким натхненним винахідником, що тебе мають на руках носити, а тебе чомусь не помічають. А коли розберешся, виявиться, що нічого нового ти не зробив і не сказав. У них відбувся прорив – вони вирішили, що можна використати свій похід до парламенту в складі БПП, а потім плюнути і сказати…

…що це «був транспорт, аби доїхати до парламенту».

Не можна так себе поводити. Принаймні це не створює тобі морального обличчя. Якщо ти вже прийняв рішення, то маєш боротися в тій команді. Якщо ж повністю себе в ній вичерпав, маєш піти з цієї команди. Бо завтра так за «транспорт» можна використати будь-кого – очевидно, я маю знати, що ти просто хочеш на мені проїхатись. Якщо я можу тебе перенести через бурхливий потік, то зроблю це, але маю розуміти, заради чого ти на той берег ідеш. Не може бути в одному місці моралі багато, а в іншому – ніякої. Треба розуміти, що життя не таке ідеалістичне, як ти собі намалював. Лещенко багатьох образив своїм максималізмом, тому деякі так і відреагували на цю історію. Офіційно на засіданнях фракції не обговорювалось жодне з його питань і проблем.

Взагалі, якщо ти робиш якісь викривальні заяви, то треба мати перевірену доказову базу. Був у мене заступником у партії такий великий борець Гриша Омельченко, який видавав себе за великого слідчого. Йому хтось приносив якусь інформацію, він її одразу вивалював – дещо з цього було вдалим, але багато було й невдалого. Не можна перетворювати себе просто на носія компромату: ти вигідний комусь тільки до пори до часу, і ті, хто тебе годував інформацією, потім тебе ж і здадуть. Хоча знову ж Лещенко – досить нормальний чоловік, і якщо з його квартирою справді все так, як він каже, нема жодних проблем. Я сам не безсрібник.

«Жоден власник банків, які лопнули, не відповів за це»

Ви досить критично відгукуєтесь про роботу Нацбанку. Нещодавно ви та низка інших депутатів передали до парламентського Комітету з боротьби з корупцією матеріали щодо голови НБУ Валерії Гонтаревої. Ви могли б докладніше розповісти, що це за інформація? Вони пов'язані з участю Гонтаревої у схемах оточення Януковича, зокрема в розміщенні коштів офшорних компаній Арбузова в Ощадбанку?

Ініціаторами цих матеріалів був не я, а люди, які займаються фінансами у Верховній Раді, – зокрема пан Довбенко, який є заступником керівника профільного комітету з питань фінансової політики і банківської діяльності. Всі ці матеріали опубліковані, не є таємницею, і в поданих матеріалах є навіть посилання на публікації. На відміну від Лещенка, я не дію так, як він би діяв, – одразу передавати все в НАБУ. Я вважаю, що ми маємо пройти процедуру своїх депутатських інститутів, тому й вирішили звернутись до комітету Єгора Соболєва. Я особисто підійшов до нього і сказав, що є ініціатива групи депутатів до цього комітету такий матеріал направити. І підписалися під цим, здається, представники всіх фракцій.

Якщо ці матеріали «гуляють» уже давно, чому, на вашу думку, сама Гонтарева не зацікавлена надати пояснення про співпрацю її інвестиційної компанії з кіпрськими арбузівскими фірмами? Адже, на перший погляд, це дуже просто – дати інтерв'ю і розставити всі крапки над «і», щоб самій закрити цю тему (вже після запису інтерв’ю пояснення Гонтаревої щодо тих подій усе-таки з’явилось. – «Главком»).

Не знаю і не хочу коментувати, чи права вона чи ні. Просто опубліковані серйозні речі, які торкаються в тому числі очільників Майдану, котрі змогли врятувати свої капітали. Чи причетна вона до тієї інвестиційної компанії, я не знаю. Профільний комітет має виконати свою місію і надати відповідь. Якщо відповідь нас задовольнить – ну, і слава богу, якщо ні – будемо звертатися далі. І до самої Гонтаревої, яка має право на захист, я ж не можу сказати, що все написане є правдою. Але коментарів із цього приводу з іншого боку я не чув.

Звертатися далі – це до Генпрокуратури, яку очолює колишній голова вашої фракції Юрій Луценко? Чи спілкувалися ви з ним на тему участі Гонтаревої у цих схемах? Бо дивно виглядає, коли генпрокурор дізнається імена власників офшорних компаній Арбузова через міністерство юстиції Кіпру, а не безпосередньо від Валерії Олексіївни.

Далі, думаю, до НАБУ, а може, паралельно й до прокуратури. З цього приводу я поки що ні з ким не спілкувався, окрім Соболєва.

Чи вистачить зараз у Раді голосів за відставку голови НБУ і ким її може бути ініційовано?

Якщо є підстави, то вистачить, немає підстав – не вистачить. Чи я в захваті від Гонтаревої? Ні. Але є люди, які нею захоплені і кажуть, що вона приводить нашу банківську систему у відповідність до стандартів Європи і МВФ. Можливо, але складно привести «Запорожець» у відповідність до «Мерседесу». Ми маємо прийти до цих стандартів. Але, наприклад, я втратив колосальну, як для мене, суму в банку «Хрещатик» – кілька десятків тисяч доларів, які накопичив за все життя. І таких людей і юридичних осіб купа. Також я є номінальним президентом фонду «Україна інкогніта» і займаюсь благодійною діяльністю. З того фонду через банкрутство «Хрещатика» зникло три мільйони гривень, які ми могли віддати нашим воякам. Причому власники цього банку вивели всі гроші і не постраждали. Взагалі жоден власник банків, які лопнули, не відповів за це. До речі, власники банку «Хрещатик» питали в мене, чому ж я не сказав раніше, що є їхнім вкладником. Так це я – депутат, а що казати про інших?

Гонтарева запевняє, що таким чином чистить банківську систему…

Так я ж не проти чисток, але, даруйте, – друзки летять. Є й заслужені жертви, і маса незаслужених.

Ви згадували про шанувальників керівника Нацбанку, які вважають, що вона все робить правильно. Очевидно, що найголовніший її прихильник – президент. Що має статися, аби він відмовився від співпраці з Гонтаревою? Чи голова НБУ зміниться тільки разом із президентом? Адже її участь у схемах Януковича – це тінь, зокрема й на його репутацію.

Я чув заяви Гонтаревої, що президент їй – не указ. Вона мені це особисто казала. Для неї нібито нема авторитетів, і, як я розумію, її мотивація – професійна кар’єра банкіра, фінансиста. Але тут питання от у чому. Може, ти маєш страждати менше за інших людей, але не можеш не страждати взагалі. А коли всі страждають, а ти, навпаки, отримуєш ще задоволення від того, причому, я маю підозри, не лише моральне, то що ж це за порядок? Чи ми маємо право наводити лад такою ціною? Довіру до банківської системи ми сьогодні ліквідували, вона рухнула. Я не кажу, що Гонтарева – нерозумна жінка, бо не є спеціалістом у цій сфері, але принаймні те, що спостерігаю, мені видається ненормальним. Тому це дає мені право шукати відповідь: або я помиляюся, або ні.

Павло Вуєць, «Главком»