«Батько наш Махно». Розмова з істориком, що рятує культурні цінності з Гуляйпілля

«Дім Махна вцілів під обстрілами? А ваш дім?». Аж моторошно починати інтерв’ю з таких питань. Співрозмовник «Главкома» – історик, краєзнавець Сергій Звілінський – народився і жив у Гуляйполі до війни. Це знакове містечко на Запоріжжі – символ волі, «столиця» анархістської республіки батька Махна – майже два місяці перебуває у «сірій зоні», там ідуть запеклі бої.

Звілінський знає кожен камінь на Гуляйпільщині, кожен вибалок у тутешньому степу, його прадід служив у армії Махна. Разом з колегами з громадської організації «Гуляйпільські старожитності» історик почав облаштовувати в місті музейний простір, розробляв туристичні маршрути, але з початком великої війни активісти змушені були евакуювати музейні цінності в Запоріжжя. А відтак стали на прохання людей вивозити старожитності та родинні архіви із сіл регіону, до яких підступає фронт.

Те, що не можуть вивезти, фотографують і оцифровують. Культура й історія краю, життя тисяч тутешніх родів мають зберегтися хоча би в цифрі, а не перетворитися на жменьку попелу під ударами російських КАБів.

Звілінський з колегами записує також спогади старожилів. Махновський рух у цьому краї був настільки масовим, що хоч у 1930-х роках радянська влада жорстоко «зачистила» Гуляйполе від «ворожого елементу», але й досі в спогадах місцевих людей зринають історії про батьків та дідів, які були учасниками махновщини.

Разом із Сергієм Звілінським подумки переносимося в знівечене війною Гуляйполе, згадуємо, яким воно було і ще недавно, і більш як сто років тому.

«Історичний центр росіяни спопеляють КАБами»

Ви знаєте, яка ситуація зараз в Гуляйполі, чи лишилися мирні мешканці, чи вціліли хоч якісь історичні будівлі? Ваш дім уцілів?

Є інформація від мера, голови військово-цивільної адміністрації Сергія Ярмака: в місті йдуть бої, воно не є повністю окупованим. На час, коли туди можна було доїхати цивільним, у листопаді-грудні, в місті лишалося близько 150 осіб. До великої війни було близько 12 тисяч.

Люди масово почали виїздити на початку березня 2022 року, коли були перші обстріли «градами». Мої рідні теж виїхали. Але дуже багато людей залишалося. Потім була друга хвиля – виїздили вже цієї осені, коли фронт наблизився до Гуляйполя.

Наприкінці літа 2025 року, коли ми з колегами останній раз були у місті, то всі будинки були пошкоджені (пробиті дахи, вибиті вікна), але ще стояли цілі хоча б стіни. Але з листопада, коли почався активний наступ росіян, на місто падало за день, бувало, по кількадесят КАБів, тож в якому воно стані зараз і наскільки критичні руйнування будинків, зокрема й історичних, невідомо. Хіба що військові з дрона можуть побачити.

Нещодавно записували жінку, якій 103 роки, вона 1922 року народження. Унікальні свідчення

Від Першої світової і до нинішньої війни багато збереглося в Гуляйполі матеріальної історії, пов’язаної з Махном і повстанським рухом?

Принаймні до 2025 року збереглося безліч пам’яток: багато будинків командирів, штаб Махна, приміщення друкарні, де в часи Української революції видавали газети та журнали. Ці будівлі – переважно забудова кінця ХІХ-початку ХХ століть – формували історичний ареал міста, його туристичну основу. 

Зберігся також будинок, де жив Нестор Іванович зі своєю дружиною, вчителькою Галиною Кузьменко, – це купецький будинок, в якому вони орендували кімнату. Зберігся дім його рідного старшого брата Карпа, він зведений приблизно у 1880-х роках і розташований на тій же вулиці Трудовій, де стояв їхній батьківський будинок. Після того, як у 1918 році батьківський будинок спалили, мати перебралася до Карпа, туди навідувався і ночував сам Нестор Махно.

Незадовго до повномасштабного вторгнення будинок Карпа викупили і почали облаштовувати там музейний простір «Будинок Махнів». 

Ви з колегами із «Гуляйпільських старожитностей» свій музейний простір теж починали створювати в історичній садибі?

Так, у старій садибі місцевих підприємців, німців-лютеранів Крігерів, власників заводу сільськогосподарських машин та знарядь. Ми відреставрували її і планували назвати Музеєм-садибою родини Крігерів, окрему експозицію хотіли присвятити цій родині, а загалом колекція мала відображати історію та культуру міста і регіону впродовж ХІХ-ХХ століть.

У 2022 році всі колекції ми встигли вивезти. 

Пам’ятник Махну в центрі, як ми бачили на відео окупантів, так виходить, не евакуювали…

Пам’ятників було два: один на центральній площі, другий – біля будинку Махнів. Вони однакові, виготовлені і встановлені плюс-мінус в один час (у 2009 році – «Главком»). Їх не евакуйовували, бо надто об’ємні, потрібна спеціальна техніка. Очевидно, і безпекова ситуація вже не дозволяла.

«Люди просять вивезти з прифронтових сіл родинні архіви, фото»

Ви вивозите з Гуляйпілля родинні архіви, предмети народної культури, щоб врятувати їх і передати на зберігання. Які села ви охопили?

У перші роки війни, коли не було такої кількості дронів, можна було потрапити в села Гуляйпільщини за 3-4 км до лінії зіткнення. Небезпечна зона, куди краще не їхати, дедалі розширювалася, і зараз до сіл, що ближче, ніж за 15 км до лінії зіткнення, не під’їдеш. 

Робота ускладнилася ще й тим, що зараз велика щільність обстрілів, росіяни просто зрівнюють будинки із землею. Якщо раніше будинок стояв цілим, нехай зі знесеним дахом, і родина зв’язувалася з нами й просила забрати якісь речі, що несли родинну пам’ять, архіви, фото, і це можна було зробити, то зараз села випалені вщент.

Великі села, де раніше мешкали по 500-1000 осіб, такі як Верхня Терса, Різдвянка, Тернувате, Воздвижівка, Любицьке, знищують КАБами. За два дні таких обстрілів села не стає – нема куди їхати і нема що забирати. 

До нинішньої зими в цих селах лишалося до 90% мешканців. Люди сиділи до останнього, не хотіли залишати свої домівки. Почали виїздити, лише коли росіяни почали масовані обстріли. Дехто виїжджав за кілька годин до того, як село повністю знищувалося. 

Зараз ми їдемо в ті місцевості, де ще є люди і є можливість записати спогади, оцифрувати якісь предмети на місці. Це зона за 15 і більше км від лінії фронту.

Що є предметом вашої найбільшої зацікавленості в таких експедиціях?

Починаючи від старовинних меблів і предметів побуту й закінчуючи родинними архівами – фото, документами, листами, щоденниковими записами, які відображають історію регіону з кінця ХІХ і всього ХХ століття.

Але в першу чергу це усна історія – документуємо спогади людей, фольклор. Гадаю, найцінніші для культури регіону, історичної науки – це ось ці усні спогади. 

Найстарші люди, які нам трапляються, пам’ятають 1930-ті роки. Нещодавно записували жінку, якій 103 роки, вона 1922 року народження. Унікальні свідчення. Цих людей уже дуже мало – вони відходять, несучи з собою інформацію про ціле століття. Дещо молодші за них можуть розказати про 1950-1960-ті і про свій рід, родинні спогади, які вони чули в дитинстві у своїй сім’ї.  

Доводилося чути, що в 1930-х роках у Гуляйполі жила вчителька, яка записувала свідчення старожилів, і в її записах сучасні дослідники виявили важливу інформацію. Про що ці свідчення? 

Ці записи – там всього дві чи три сторінки – були знайдені за кілька років до війни. Жінка 1905 року народження, яка в 1930-х роках вчилася у Запорізькому педагогічному технікумі і, я так думаю, отримала домашнє завдання – слухачі мали написати роботу про історію заснування міст чи сіл, звідки вони родом, про давні часи. Вона записала своїми словами спогади двох старожилів – очевидно, це люди, які були народжені в 1840–1860-х роках. Вони розповіли про історію заснування Гуляйполя, перших поселенців, назвали їхні прізвища, ймовірно, спираючись на місцеві перекази. Ці записи підтверджують припущення істориків та документальні свідчення, які вдалося розшукати. 

Родини Махна серед засновників міста не було?

Ні, не було. Рябки, Сіріньки, Пузани – це перші козацькі родини, які стали засновниками Гуляйполя. Місто було засноване в 1785 році. Махни приїхали пізніше. Вони були кріпаками і з’явилися в нашому краю десь у 1840-х роках.

Тобто Гуляйполе було закріпаченим? Сама назва начебто кричить про інше.

Справді, Гуляйполе було державним селом, там не було кріпаків –  були державні селяни, козаки, які переселялися з Полтавщини, Стародубщини, зі Слобідської України. Навколо Гуляйполя були невеликі наділи поміщиків, які мали своїх кріпаків. Предки Махна були переведені сюди одним з цих поміщиків з тодішньої Чернігівської губернії. Великі села навколо Гуляйполя, наприклад, Різдвянка, Воздвижівка, то були державні села з вільним населенням. 

«Майже в кожній родині були люди, причетні до махновщини»

У спогадах, які вам доводиться записувати, трапляється якась інформація про махновців?

Так. На Гуляйпільщині в дуже багатьох родинах були учасники махновського руху. Відповідно, трапляються фото цих людей. Поєднуючи архіви з усними розповідями і фотокартками, ми відтворюємо конкретні історії учасників махновського руху. Більшість їх були розстріляні у 1937-1938 роках. 

Документи, кримінальні справи тих часів, протоколи допитів та розстрілів – це сухі рядки, а люди розповідають живі історії, які переповідали в родині, або які, навпаки, замовчувалися, а розповідалися лише уривки. За Радянського Союзу довгий час про махновщину не говорили, бо боялися переслідувань.

Що значить «в багатьох родинах були махновці»? Це в кожній другій-третій, грубо кажучи? Наскільки масовим і підтримуваним був цей рух? 

У відсотках, звичайно ж, порахувати неможливо, таких даних немає і бути не може. Але очевидно, що це було масове явище. Велика частина молодого населення не тільки Гуляйполя і довколишніх сіл, а й колишнього Олександрівського повіту, колишньої Катеринославської губернії (частково це нинішня Дніпропетровська область – «Главком») та загалом півдня України були учасниками махновського руху або тим чи іншим чином були з ним пов’язані, адже армія – це не лише бійці, а й продовольство, обоз тощо. 

У Гуляйполі майже в кожній родині можна знайти людей, які були долучені до махновщини. Зокрема, і мій прадід.

Яка його доля? Вам щось про нього розповідали рідні?

Прадіда звали Сава Савич Звілінський. Він помер у 1960-х роках. Батько не розповідав, десь якимось словом обмовлялися в родині. Потім батько пригадував окремі спогади, які йому переказували. Повторюся: мати махновця в родині – за часів СРСР це був привід для репресій. Усі все знали, але ні в моїй родині, ні в інших про це не говорили аж до 1990-х. 

Прадіда не розстріляли в 1937-му, тому що він був у махновців лише один рік – у 1919 році, саме коли махновці боролися з армією генерала Денікіна, яка наступала з півдня.

…І армія Махна тоді була союзником Червоної армії проти «білогвардійців».

Так. Але в 1920-21 роках, коли махновці боролися з Червоною армією, прадід не був задіяний – він уже працював майстром на колишньому заводі Крігерів. Це дало йому можливість уникнути розстрілу, хоч НКВД його тягало на допити. Я знайшов в архіві справу прадіда з його свідченнями. 

Дивовижно, що дух махновщини, спогади про це збереглися у Гуляйполі, попри заборону і репресії.

На початку 1990-х роках люди вже почали, не криючись, розповідати реальні історії. Насправді пройшло не так і багато часу, щоб про це забути, – три покоління. 

У 1990-х краєзнавці фіксували багато спогадів дітей учасників махновського руху. Може, ще когось застали і з самих учасників, яких лишилися на той час одиниці. Я їх уже не застав. Ми записували багато спогадів дітей махновців, народжених у 1920-1930-х роках.

Якщо говорити про ще раніший період, то дружина Махна Галина Кузьменко приїжджала в Гуляйполе у 1970-х. Вона приїздила з Казахстану, де опинилася на поселенні після десяти років таборів.

При всій негативній пропаганді проти махновщини, Галина Кузьменко спілкувалася з Віктором Яланським, внучатим племінником Нестора Махна, він записав її спогади на диктофон та від руки і зберіг їх. Ці спогади дійшли до нашого часу.

«Те, що будував Махно, ми б зараз назвали децентралізацією»

У СРСР називали повстанців «бандами Махна», показували «батька Махна» як трохи такого анекдотичного персонажа. Але ж банда – це кількасот людей, а махновці були армією, що відтворено і в назві: Революційна повстанська армія України. Яким кількісно було військо Махна?

Немає документів, які б чітко зафіксували кількість війська Махна. Думаю, це нереально порахувати, бо армія була дуже динамічна, повстанська, а як порахувати повстанців? Сьогодні він воює, а завтра – ні. Загалом ідеться про десятки тисяч людей, дехто з дослідників говорить про сотню тисяч у найкращі часи.

Як гадаєте, союзу з більшовиками було не уникнути? Чому Махно пішов на це?

Це був ситуативний союз. Справді, Махно кілька разів підписував договори з більшовиками, але це були не політичні угоди, а ситуативні договори про військове співробітництво. Головним ворогом і Махно, і більшовики вважали імперію, що розвалювалася, тож спершу вони спільно виступили проти армії генерала Денікіна, потім – проти армії барона Врангеля. «Білогвардійська» армія Денікіна була найпотужнішим ворогом, і протистояти самотужки цим військам, які сунули з Дону, а потім з Криму, ніхто не мав спроможності – ні армія Директорії на чолі з Петлюрою, ні Махно, ні навіть більшовики. Спільна боротьба з Денікіним була на часі, і на це пішли й більшовики, і Махно, хоч обидві сторони з великою пересторогою ставилися одна до одної.

Махно не був ідіотом чи малограмотним – він прекрасно розумів сутність більшовиків

На кінець 1919 року, коли денікінська армія була фактично розбита, союз Махна з більшовиками розпався. А в 1920 році, коли залишки білої армії очолив Врангель і почав активні бойові дії на півдні, знов виник союз з більшовиками.

Махно укладав ситуативні військові договори також з Директорією. Так, з Петлюрою він підписав у 1919 році договір про спільну боротьбу з білогвардійськими військами, які активно наступали в тил петлюрівцям з півдня, заходили на Поділля.

Махно не був ідіотом чи малограмотним – він прекрасно розумів сутність більшовиків і контролював ситуацію. І останній рік, коли він перебував на території України, він боровся з більшовиками.

Але Махно ж і не був добре освіченим, так?

Дивлячись, що у вашому розумінні вважати освіченістю. У той час освіченою вважалася людина, яка була грамотна, тобто яка вміла хоча б писати і читати. Махно вчився лише в парафіяльній школі, але він не просто «знав грамоту», а писав досить грамотні статті, виступи, писав вірші.

Самоосвітою він займався, коли сидів у в’язниці спочатку в Катеринославі, потім у Москві в Бутирці, – це були і його гімназія, й університет, і бібліотека. Він сидів за ґратами дев’ять років, спілкувався з «політичними» в’язнями – це були розумні люди, анархісти й соціалісти, він мав можливість читати книги з бібліотеки в’язниці і ті, що приносили його друзям по камері.

В істориків є розуміння, як Махно уявляв майбутнє своєї республіки? Адже махновці проголошували анархістську республіку, в якій влада не має чіткої вертикалі й організовується за рахунок горизонтальних зв’язків. Тобто щось на зразок самоорганізації, яка була на Майдані?

Власне, така республіка, безвладне суспільство на основі самоорганізації – це була не ідея Махна, це ідея популярних тоді анархістських течій, які вирували не лише на Україні й загалом в Російській імперії, а і в Європі. Спрощено – логіка така, як ви сказали, тобто вільні союзи, які самоорганізуються і взаємодіють між собою. Певною мірою, Махно сто років тому робив те, що в нас зараз називають децентралізацією.

Не сильно заглиблені в теорію анархізму люди сприймають анархізм як щось вороже порядку, деструктивне, але це зовсім інше. Вочевидь, в умовах постійних бойових дій, коли Гуляйполе переходило з рук у руки, практика дуже відрізнялася від теорії, тож упродовж 1917–1921 років ця республіка виглядала радше як військова демократія. Так, в армії Махна були вибори командирів. Але були подекуди і примусова мобілізація, і вилучення майна для потреб війська.

Як Махно собі мислив анархістську республіку після умовної перемоги – ми не маємо свідчень.

Олена Зварич, для «Главкома»