Оксана Пахльовська: В Італії практично немає лідерів громадської думки, які б адекватно розповідали українську story

Інтерв’ю з Оксаною Пахльовською, українською письменницею, професоркою Римського університету «Ла Сап’єнца» відбулося в рамках проекту «Аудит зовнішньої політики України» Інституту світової політики і видалося глибоким і і тривалим. Наша розмова почалася 5 червня і тривала аж до 3 жовтня 2016 року. Пані Оксана проливає чимало світла на причини політичних процесів сучасної Італії, проводить паралелі між українською та італійською ідентичностями, розповідає, хто в Італії розказує українську story, і дає конкретні підказки щодо того, якою має бути політика України щодо Італії.

У чому, на вашу думку, полягає стратегічний інтерес України до Італії?

Італія – один із засновників ЄС і водночас украй складна парадоксальна країна. Це країна, яка в часи Гуманізму й Відродження стала філософським та мистецьким джерелом нової Європи – і водночас сьогодні є одним з центральних вузлів європейської «турбулентності».

Основний парадокс «італійської аномалії»: потужна культурна ідентичність при традиційно слабкій державній ідентичності. З одного боку, Італія зробила (і продовжує робити) свій внесок у будову об’єднаної Європи діяльністю як «шляхетних батьків» Європи, так і ключових постатей ЄС як інституції. З другого боку, їй властива перманентна політична нестабільність, високий рівень корупції, суспільна розшарованість тощо. Водночас її політичні і навіть економічні «негаразди» – великою мірою результат її специфічної культурної еволюції, яку необхідно враховувати на всіх регістрах взаємовідносин з цією країною.

Італія стратегічно важлива для України як країна, що має один з основних дорадчих голосів у консенсусі демократичних держав. Водночас позиція Італії стосовно України часто віддзеркалює власні внутрішні нерозв’язані проблеми. В цьому сенсі Італія важлива для України принаймні з трьох основних причин, де у складний спосіб поєднуються позитивні й негативні аспекти.

Що це за причини?

По-перше, Італія зосереджує в собі парадокси становлення Європи як цивілізаційного простору різних «батьківщин».

Італія насправді є насамперед «дочкою» не Давнього Риму, а Давньої Греції як реальності, що структурувалась навколо окремих полісів, які потім в Італії відтворились у формі міст-комун. Враховуючи ж те, що демократія народжується в Афінах і має в полісі свою ідеальну точку відліку, Італія – країна, яка перенесла в модерний час цей досвід, з усіма його позитивами й негативами. Позитив – горизонтальність суспільства та внутрішня культурна диференціація (скажімо, флорентійський, венеційський чи ломбардський Ренесанс були окремими мистецькими світами, які разом дали геніальний синтез). Тож Україні важливо вчитися цьому культу неповторної індивідуальності міст, де кожне місто має свою душу, традицію, присутність у світі – і культивує цю традицію в часі.

З іншого боку, всі ці міста-комуни історично були затятими ворогами, тому – поряд з культурним багатством – внесли в історію становлення італійської нації різні форми протистояння, конфліктність, відчутну й сьогодні. Це явище досі не дозволило народитись Італії як по-справжньому модерній нації. Італійці, за власним поширеним твердженням, почувають свою національну приналежність лише на рівні капуччіно та футболу. Відтак традиційно ідентифікують себе насамперед з «малою батьківщиною» (регіоналізм надзвичайно розвинений в Італії), далі почувають себе європейцями, а почуття національної приналежності знаходиться на останньому щаблі цієї ієрархії. Така внутрішньо конфліктна країна (а до цього ще додався вплив іноземних панувань) є живим прикладом для України того факту, що внутрішні протиставлення на рівні міст і регіонів становлять собою реальну перешкоду для формування модерної нації.

По-друге, у своїй національній еволюції, з проблемами своєї ідентичності Італія має багато подібних рис з Україною. Власне, принаймні починаючи від ХІХ ст., ідеальною площиною дослідження є порівняння Італії, України та Польщі – як західної, східної та межової між двома реальностями країн. Проблеми мови, ролі релігії в становленні нації, «локальності» національних проблем, співвідношення «елітарного» та «народного», традиційного та модерного – ці й інші аспекти італійської культури потрібно якнайглибше вивчати в Україні. Крім безпосереднього корисного досвіду, це мало би також і психологічний ефект на наше суспільство, оскільки саме ці проблеми доводять, що Україна не є аж надто специфічною в своєму розвитку, а входить до числа європейських культур зі схожими «переживаннями», стресами, синдромами. Тож це ті аспекти культурного буття нації, що вчать, як перетворювати специфічність на унікальність.

Отже, слабкість Італії як держави певною мірою небезпечна для України, оскільки ця слабкість зробила Італію значно більш залежною реальністю порівняно, скажімо, з такими країнами, як Франція чи Великобританія, де є традиційно сильне почуття держави.

В повоєнний час Італія була розірвана між впливом Кремля та Вашингтона. Намагаючись обмежити сильні в Італії позиції Комуністичної партії (так званий «фактор Кa», fattore Kappa), Америка десятиліттями допомагала утримуватись при владі Християнсько-демократичній партії (Democrazia Cristiana, 1942-1994, з більшістю в Парламенті від 1948 до 1992 р.), що призвело до так званої «заблокованої демократії» через відсутність зміни політичних еліт. Фактична монопартійність породила незвично високий для демократичної країни рівень корупції, яка в свою чергу розв’язала руки мафії, що пронизала собою органи державної влади. Це явище вивершилось операцією «Чисті руки» (Mani pulite) – консолідованою дією правоохоронних сил та хвилею судових процесів, які розмонтували «Хабарополь» (Tangentopoli).

Внаслідок цієї операції політичний «ландшафт» Італії суттєво змінився…

Саме так. Християнські демократи – разом із соціалістами – розпались як партії, але в утвореному політичному вакуумі загніздились два небезпечні явища: популізм Сільвіо Берлусконі (партія «Вперед, Італіє», Forza Italia) та сепаратизм Умберто Боссі з його «Лігою Півночі» (Lega Nord) – партією, яка стала промоутером ідеї автономії (чи й незалежності) Північної Італії шляхом утворення «Паданської республіки». Після чергових криз і перетасувань політичних сил, у підсумковому залишку італійська політика – продукт «двадцятиліття Берлусконі» (1994-2011), де дедалі більшого впливу набувають популізм і праворадикальні рухи, – а це однозначно антиєвропейська та пропутінська сила. І хоча при владі сьогодні лівоцентристи (Демократична партія з Маттео Ренці), криза незмірно посилила позиції праворадикалів (Маттео Сальвіні, очільник «Ліги Півночі»), фактично близьких до неофашистських сил, та цинічних популістів, що позиціонують себе як антиправі й антиліві («Рух П’ять зірок» Беппе Ґрілло; Movimento Cinque Stelle).

Як Сальвіні, так і Ґрілло – принципово антиукраїнські політики (зрештою, як всі без винятку популісти та право- й ліворадикальні політики Європи, об’єднані антиєвропейськими і пропутінськими настроями). Для праворадикальних Майдан – несвідомий натовп, що влаштовує хаос, а Путін – Дуче, для ліворадикалів Майдан – проплачений Америкою путч, а Путін – Сталін. І перші й другі дуже агресивно виступають проти санкцій як проти нібито підступної акції стосовно ні в чому не винної Москви з боку бюрократичного Брюсселя, байдужого до страждань італійських підприємців, які внаслідок санкцій втрачають мільярди євро. Будь-яка розмова в цьому контексті про цінності демократії, право народу на свободу, вбивство тисяч людей на Сході України російськими найманцями практично неможлива, оскільки механізми російської пропаганди діють тут не менш ефективно, як і в самій Росії.

Спілка між право- і ліворадикальними рухами в сьогоднішній Європі – критично небезпечний прецедент.

Тому треба особливо системно і послідовно працювати з демократичними силами Італії, творити свої альянси і лоббі, оскільки якщо ці альтернативні сили здобудуться в Італії на владу, вони творитимуть Україні непереборні перешкоди на шляху євроінтеґрації.

Хто в Італії – як серед самих італійців, так і серед іноземців, до яких дослухаються, – розповідає українську story?

Одними з «авторів» української story в Італії в ці роки стала багатосоттисячна маса заробітчан. Це story, яка розповідається щоденно і яка закріпила у свідомості італійців у цілому позитивний, але стереотипізований образ українців. До цього додалися кілька розтиражованих текстів, написаних як українками, так і італійками, які підсилили баналізацію образу українки, приниженої втікачки з відсталої країни або дівчини в пошуках заміжжя (тому й роман М. Левицької був перекладений відразу, хоч і пройшов досить непомічено). Реальна драма української міґрації залишається за кадром.

Українську story у виважений спосіб розповідає частина інтелектуального світу, пов’язаного з університетом.

Найпослідовнішим «наратором» наукової української story впродовж двадцятиліття є Джованна Броджі (Giovanna Brogi), професор Міланського університету, президент Італійської асоціації українських студій, іноземний член НАНУ, почесний професор Києво-Могилянської Академії та ЛНУ ім. І. Франка.

Але в університеті за ці роки відбувся достатньо негативний для України «зсув» пріоритетів. Якщо на початку 90-х років домінувала цікавість до різних слов’янських культур, то тепер у процесі прагматизації навчання часто скорочуються дисципліни з невеликою кількістю студентів (не лише в Італії, а й загалом по Європі і навіть тепер вже й в Америці; у німецькому Ґрайфсвальді кафедру україністики довелося «відвойовувати» листами, петиціями тощо).

Парадоксально на цьому виграє русистика – потік бажаючих її вивчати не зменшується, русистика повернулася до своєї домінуючої ролі. До цього додається діяльність фундації «Русский мир», яка своїми фінансовими вливаннями поставила решту славістичних дисциплін у позаконкуренційну ситуацію. Тож академічна story теж відчула цей процес як негативний; при тому в плані дослідницької роботи обсяг україністичних видань, навпаки, збільшився, однак це story, яка обертається майже виключно у професійному колі.

Кого ви могли б назвати серед лідерів громадської думки, які висловлюються з українських питань – як об’єктивно, так і заанґажовано? Чи цікаві італійцям думки ключових «лобістів» України на Заході, наприклад, Тімоті Снайдера?

Щодо лідерів громадської думки, то таких постатей, які б розповідали адекватно українську story, практично немає.

Так, Тімоті Снайдера в Італії знають: інтерес достатньо спорадичний, хоча, треба віддати належне, його книжка «Криваві землі» була перекладена досить оперативно. Під час революційних подій в Україні досить часто друкувалися статті Тімоті Ґартон Еша, Едварда Лукаса, Андре Ґлюксмана. Щойно вийшла книжка «Залізна завіса» Енн Епплбаум, – це добрий знак, оскільки в цілому італійці не люблять властивої Снайдеру та Епплбаум концепції рівнозначності злочинів нацизму і комунізму (в італійській історіографії домінує ідея Сталіна як «меншого зла»).

Що ж до італійських «володарів дум»«, то тут картина геть невтішна. Таке відчуття, що духовний спадок старої ліберальної думки таких істинних європейців, як Бенедетто Кроче (Benedetto Croce; 1866-1952) чи Луїджі Стурцо (Don Luigi Sturzo; 1871-1959), просто вивітрився. Особливо «врожайним» на такі думки був, зрозуміло, 2014 рік. Найвідоміші італійські інтелектуали бачать події в Україні – в кращому випадку (!) – як результат поспішного рішення Брюсселю інтеґрувати Україну (так, свого часу війна на Балканах бачилась як результат поспішного визнання Німеччиною незалежності Хорватії).

Філософ Массімо Каччарі (Massimo Cacciari), автор софістикованої книжки про геофілософію Європи, в інтерв’ю стосовно анексії Криму твердить, що інакше й не могло бути, оскільки необережна Європа посягнула на інтереси Росії, а Росія – це ж не просто якась «європейська держава», «Ітáлійка» (Italietta), – це справжня імперія: раніше їй був потрібен Константинополь, а зараз вона може задовольнитися Кримом. Каччарі розуміє, що Путін належить до «гангстерського» економічного контексту, але вважає, що імперії повинні «мати долю», отже, Росія не могла обійтися без виходу до Чорного моря.

Вражаючою є позиція Франко Кардіні (Franco Cardini), одного з найвідоміших у світі медієвістів. З його книжки «Україна 2014» та ряду інтерв’ю дізнаємося, що на Майдані відбувся «націоналістичний польсько-український путч» (!), позаяк Америка підбурила «чотирьох фашистяр», а в українській ситуації винувата знов таки Європа, яка має виправити помилку і розбудувати свій простір разом з Росією від «Бреста до Владивостока». Додає при цьому, що насправді він «закоханий у Київ», але що Києву немає чого сьогодні робити в Європі, оскільки він може поповнити собою лише ряд кризових країн, як Греція чи деякі балканські держави.

Найсуперечливішу – і найспекулятивнішу – story розповідає журналістика. Трапляються, звичайно, порядні публікації. Але практично немає журналістів з професійним знанням України. Як це було в 90-х роках, так і сьогодні: Італія шле до Києва кореспондентів з Москви – і найчастіше, до речі, в такий самий спосіб будує свій дипкорпус у Києві. Тому story, яку розповідають журналісти, здебільшого ґрунтується на кількох завчених стереотипах (націоналістична україномовна Україна проти російськомовної, насильницька українізація, Україна як несамостійна держава, яку США перетворили на свій форпост у боротьбі з Росією, тощо).

Але є кілька журналістів та видань, які проводять системно антиукраїнську пропаганду. Вони відрізняються між собою лише стилем та рівнем агресивності – і при тому є визнаними професіоналами. До таких належить, наприклад, Серджо Романо (Sergio Romano), кадровий дипломат, колишній директор Інституту італійської культури в Москві; ще в 2004 році на тлі Майдану він закликав Україну перестати бути «польською колючкою в ребрі Росії».

Системно антиукраїнську позицію займає геополітичний часопис liMes. Головний редактор Лучо Караччоло (Lucio Caracciolo) – один з провідних журналістів. Часопис пише про Україну від початку 90-х, зображаючи її – часто з подачі російських авторів – як всуціль русофобське суспільство, що викреслило, наприклад, зі свого інформаційного поля російську мову. У 2008 (№3) liMes вийшов під тематичною назвою «Проект Росії» (Progetto Russia), а один із підзаголовків назви звучав так: «Як розчленувати Україну і Грузію» (Come smembrare Ucraina e Georgia); у випуску фігурувала мапа відновленої Імперії, на якій Україна була включена в склад «Російського Союзу» (!). Траплялись публікації, що заперечували Голодомор. Українському питанню присвячуються цілі випуски часопису – або підрозділи, наприклад: «УкраїнИ – та інші ближні зарубіжжя» (у множині).

На наші протести редакція відповідала, що дотримується принципів плюралізму. Власне, це особливо складний випадок, оскільки рівень публікацій італійських авторів здебільшого високий, – і тим небезпечніший ефект такої позиції.

Зовсім інший випадок Джульєтто К’ֹєза (Giulietto Chiesa) – політик (був депутатом Європарламенту), кремлінолог часів «перестройки», а нині – сповідуючи комунізм, є водночас вірним адептом неоєвразиста Дуґіна, чия діяльність ґрунтується на виразних неонацистських ідеологемах. Основні тези К’єзи щодо України: в Києві «влада фашистів», Україна збила малайзійський боїнг, якби не Росія, то була б світова війна. Патологічний антиамериканіст К’єза раніше твердив, що Манхеттенські вежі повалив Пентагон, щоб розв’язати війну в Іраку і добитися світового панування; сьогодні стає на захист Путіна, інтерпретуючи «путінофобію» як дзеркало кризи Заходу. Цікаво, що ці книжки друкують цілком поважані видавництва (відповідно «Feltrinelli» та «Piemme», а це група «Mondadori»).

До речі, Італія (разом з Францією) – країна, де неоєвразизм пустив особливо глибоке коріння. У Пармі неоєвразизм спирається на видавництво All’insеgna del Veltro («Під знаком Гончого Пса»), що видає також часопис Eurasia; тут друкується зокрема такий історичний неофашист, як Клаудіо Мутті (Claudio Mutti), Кадафі, той самий Дуґін.

Журналістика часом постає як спільний проект видавця та аналітиків – і тим більшим може бути його негативний резонанс. Це випадок книжки «Напад на Україну», виданої в цілком професійному і так само двозначному римському видавництві, що носить ім’я видавця: Сандро Теті (Sandro Teti Editore). Назва, одначе, оманлива: книжка претендує на комплексний аналіз проблем України, серед її авторів – ті ж самі Караччоло, К’єза та ін., передмову написав Ніколай Лілін (Nicolai Lilin) – натуралізований в Італії російський письменник з Придністров’я (cеред тем – романтизація радянської мафії), що постійно веде антиукраїнську пропаганду (Майдан – «поразка останнього американського путчу»). На обкладинці – фото пожежі в Одеському Будинку профспілок 2 травня 2014 р. (один з основних пропагандистських лейтмотивів). Тези: «спонсор» антиросійської України – Вашингтон, а сама Україна як держава – штучне утворення, якому не вдасться протриматися довго, бо це територія «російського світу». Книга отримала дуже широкий розголос і, зрозуміло, похвалу на пропагандистському російському сайті в Італії La Russia di Putin («Росія Путіна»).

Чи погоджуєтеся ви з тим, що в Італії спостерігається розбіжність між русофілами і пропутіністами? Якщо так, як би ви порадили Україні використовувати цю розбіжність?

Так, безперечно. Русофільство – це явище культурного порядку, відтак складніше й артикульованіше, пропутінізм – явище політичного порядку і має досить однозначний вимір.

Тому русофільство – це феномен інтелектуальних середовищ, професійних кіл, які так чи інакше дотичні до знання російської культури. Відтак русофільство має багато рівнів. На рівні «високому» русофіли, як правило, – фахівці, що добре знають елітарну російську культуру, часто не ставлячи, однак, перед собою питання про «імперський текст» російської культури. Мимоволі вони ніби переймають російську ідеологію: Російська імперія є для них виключно «Росією», слов’янські літератури найчастіше сприймаються як «периферійні», а в інтерпретації цих культур – насамперед української – домінують російські підходи. До цієї категорії часто належать і фахівці зі слов’янської філології, яка зокрема в Італії має дуже сильні позиції. Для цієї категорії вчених православ’я постає як неперервний континуум, Русь – це Росія, а будь-яка альтернативна розмова сприймається як «антинауковий підхід», зумовлений «націоналістичною ідеологією». Тому, до речі, в Європі, крім як у Польщі, рідкісною є концепція Росії як багатонаціональної імперії.

Подібне ставлення до Росії іноді доповнюється майже ірраціональною «фасцинацією»: раціональне західне мислення нерідко переймає міфологію «російської душі». Ще гірше, коли апологетична модель російської історії входить в аксіологічну систему західної науки: відтак альтернативні інтерпретації сприймаються як «злий умисел русофобів».

Поглиблює цю обставину той факт, що фундація «Русский мир», незалежно від російських криз, працює цілеспрямовано і потужно. «У чергу» за «путінськими грошима» стають навіть серйозні інтелектуали, адже фінансова криза в Європі відчутно заторкнула університети. Професор-русист таким чином отримує можливість проводити конференції, видавати книжки, забепечувати обмін студентами в пропорціях, непорівнянних до інших славістичних дисциплін. Це спричинило різкий дисбаланс між русистикою та цими дисциплінами. Якщо на початку 90-х була цікавість загалом до Східної Європи, дистрибуція студентів носила хоч якоюсь мірою пропорційний характер. А зараз дисбаланс підсилився (від 100 до 300 студентів-русистів на курс – супроти груп у середньому по 10 студентів, якщо не менше, на решті слов’янських мов). У цілому ряді університетів залишилася тільки русистика.

В політиці все простіше. Нині в кризі – демократична система як така, а з нею і Welfare State, соціальна держава. Оскільки ж демократична система не припускає «гри без правил», а простих розв’язань не існує, для значної частини громадян ЄС ця система втрачає свою притягальність. Європа як «порожній храм», «дезінтеґрація Європи» – цей термін перестав бути лякаючою перспективою, а постав нині як реальність, на яку треба дати відповідь. Звідси – відродження міфу «сильної руки», експансія популізму, потреба в харизматичному лідері, здатному нібито консолідувати суспільство, зокрема й постаючи «захисником християнських цінностей», – і Путін чудово зіграв на цій ідеологічній аберації (зрештою, що загрозливо, Трамп зіграв не гірше). Тож в Італії чимало також і критичних публікацій про Путіна, але ця інформація не діє на масовому рівні, де спрацьовує стереотипізоване уявлення про Росію як потужного гравця на міжнародній арені, безальтернативного експортера газу тощо.

В цьому сенсі «путінізм» став зручним вмістилищем західних фрустрацій і водночас – магнітом не лише євроскептицизму, а й загалом антидемократичного фронту, який нині об’єднує в одній «ідеологічній ніші» право- і ліворадикалів. Зрештою, Італія мала й раніше соціокультурні та політичні контексти, що сприяли проліферації різноспрямованих тоталітарних ідеологій – згадаймо хвилю «червоного» і «чорного» тероризму в 70-ті. Оскільки ж нині криза на Заході має парадигматичний характер, Італія є достатньо вразливою ланкою цієї кризи.

Україні варто не стільки дбати про розбіжність між русофілами та пропутіністами, скільки послідовно виробляти консолідовані й сучасні інформаційні, наративні, іміджеві стратегії просування України в ЄС.

Насамперед варто працювати з альтернативними силами як у політиці, так і в культурі – і в їхньому середовищі творити лобі для солідарного протистояння антидемократичним силам, які в той чи інший спосіб зав’язані на Росії. Як в університеті позиції україністики підсилює співпраця з полоністами, так і в політиці: необхідно налагоджувати багаторівневі контакти з культурними та політичними елітами проєвропейського спрямування.

Зокрема було б важливо організувати щось на кшталт «мобільних парламентських груп» обміну досвідом та інформацією між молодими політиками, взаємне ознайомлення через інтерншіпи, семінари тощо (пам’ятаючи при тому, що єдина партія в Італії, з якою Україні по дорозі, – це Демократична партія, що продовжує мати незмінну орієнтацію на європейські цінності).

Також необхідно консолідувати і об’єднати різні українські осередки, що співпрацюють з Європою, зокрема з Італією. В Італії дипломатичні структури, церква, академічні інституції, діаспорні центри – це окремі, часом не скоординовані між собою фрагменти. В Римі навіть Посольство України та Посольство при Святому Престолі, схоже, не мають спільного поля діяльності. Про яку інформацію для італійського реципієнта може йтися, якщо в самій Україні найчастіше нічого не відомо про діяльність цих інституцій?! Кожна з цих інституцій повинна мати своїх представників, які би координували між собою діяльність та – при потребі – спільні культурні, наукові, політичні ініціативи.

Ця розділеність Італії може мати для України як негативне, так і позитивне значення. Серед негативних ефектів – неконсолідованість Італійської держави робить її політику непослідовною, часто провінційною, оберненою на локальні проблеми і змушеною через те нерідко знаходитись у фарватері країн, що мають більш вагому присутність на міжнародній арені.

Окрім того, «продуктом» італійської розділеності є основна «сепаратистська» партія Італії – «Ліга Півночі», що виникла в 90-ті роки як партія захисту північноіталійських підприємців від «бюрократії» Рима та «бідності» італійського Півдня, на користь якого нібито розподілялися економічні й фінансові ресурси Півночі. На сьогодні сепаратистська ідея Північ–Південь подолана лише частково, а тим часом антиєвропейська позиція підсилилась, а з нею і націоналістичні підтексти, які інтерпретують сепаратизм як позитивне явище «свободи» від Брюсселя. А це робить цю партію виразно антиукраїнською силою. Не випадковий, отже, референдум у Венето – паралельно з анексією Криму – за відділення від Італії, логічним продовженням якого стало голосування в регіональній раді за визнання Криму «російською територією» (згодом подібне голосування відбулося в Раді Ломбардії, Ліґурії та Тоскани). Ініціаторами всіх акцій була «Ліга Півночі», яка до всього ж, нагадаю, різко виступає проти санкцій.

Разом з тим, італійський регіоналізм зумовив глибоку прив’язаність італійців до своєї «малої батьківщини». У італійців варто переймати досвід місцевого самоврядування, функціонування інфраструктур, організацію культурного простору. Україна історично є теж багатополюсною реальністю, тож має в цьому плані благодатний ґрунт.

Україна може прицільно використовувати внутрішню культурну диференціацію Італії для артикуляції своєї власної культури, для різнорівневого і різноспрямованого її включення в італійські контексти, де в оригінальний спосіб поєднано універсальне й локальне, європейське й національне.

Від італійських депутатів мені доводилося чути обережне порівняння Сходу України з італійським регіоном Alto Adige з точки зору багатомовності та суспільної напруги. Чи здається вам таке порівняння доречним?

Такі порівняння – звичні неопросвітницькі проекції західних європейців стосовно Східної Європи. Нинішня війна – це боротьба Росії проти Європи на території України, в якій Росія не визнає рівноправного партнера, а бачить лише як «склад запчастин» для безформного тіла своєї хворої державності. Альто-Адідже – і у фазі конфлікту між італомовною та німецькомовною громадами (фашистський уряд намагався італьянізувати регіон), і у фазі мирного співіснування – це стосунки між рівноправними культурними суб’єктами. Тим більше, що нині арбітром будь-яких етнічних конфліктів в Європі виступає Брюссель, який ввів дуже в цьому сенсі суворі правила регуляції (починаючи з обов’язкового знання двох чи більше мов).

Конфлікт економічного порядку теж не може бути прирівнений до України: Альто-Адідже – це так званий регіон a statuto speciale – зі «спеціальним статусом», який має дуже високий рівень адміністративної, податкової та іншої автономії, значно багатший від решти Італії. Час від часу «сепаратистські» імпульси відновлюються, але хіба для того, щоб відвоювати в Італійської держави більше преференцій. Реального сепаратизму немає, оскільки Альто-Адідже – не носій месіанських ідеологем, а знаменитий гірськолижний курорт та один з найпривабливіших світових центрів альпінізму.

У плані соціальному Схід України швидше можна порівнювати з сицилійською моделлю стосунків влади і суспільства: простір недобудованої держави, чиї відсутні структури замінені олігархічно-кримінальними кланами, що не дозволяють розвиток громадянського суспільства.

Як представник і активний учасник італійської академічної спільноти, зокрема Італійської асоціації україністів, якою є ваша оцінка динаміки змін у знаннях та інтересу до України серед італійських інтелектуалів та громадськості, починаючи з 1990-х років?

Академічна спільнота Італії становить собою досить замкнене коло. За невеликими винятками, прямого виходу професури на громадське життя в країні немає (винятки: Умберто Еко, вищезгадуваний Массімо Каччарі, що став публічною особою ще й через те, що був мером Венеції, чи Лучано Канфора [Luciano Canfora] – відомий історик давньогрецької культури, але також пасіонарний комуніст, який постійно бореться з «американським глобалізмом»)...

Розвиток академічного «українського дискурсу» певною мірою вплинув на громадську думку введенням нових тем, книжками, публічними зустрічами. Можна дати навіть хронологію процесу.

Від 1991 року до сьогодні спостерігається очевидний поступ. На початку 90-х ішлося про відкриття абсолютно невідомої реальності. Збірник першої україністичної конференції мав дещо провокативну назву: «Що таке Україна?». В наших перших конференціях брали участь чимало італійських русистів. Аналізи явищ української літератури були часто «топовими» і зосереджувались в основному у слов’янському контексті.

Від початку 2000-х дисципліна «індивідуалізувалась» та інтернаціоналізувалась. З’явились комплексні дослідження; були проведені симпозіуми, крім багатьох університетів, у престижних наукових центрах – венеційська Фундація Чіні (Fondazione Cini), вічентинський Інститут соціальної та релігійної історії (Istituto di storia sociale e religiosa), Амброзіанська Фундація (Fondazione Ambrosiana). Науково консолідувалась тема України як частини культурного та політичного простору Європи. По-своєму переломними були конференція, присвячена Голодомору, проведена під егідою Президента Італії, симпозіум на тему релігійної історії України. В жовтні 2015 р. найдревніша і найпрестижніша Академія Європи – Академія дей Лінчей (Accademia dei Lincei) – провела симпозіум на тему «Україна між Заходом і Сходом Європи» (збірник готується до друку). До контексту українських студій долучались громадські інціативи, повֹ’язані зокрема з Чорнобилем. Розширився радіус мистецького інтересу: були проведені мистецькі виставки, видані альбоми.

Розвиток україністики вже має інтердисциплінарний характер і прив’язаний до кількох видатних імен, знакових для італійської гуманітаристики. Розширювалась і академічна географія студій. Санте Ґрачотті (Sante Graciotti) – це Римський університет «Ла Сап’єнца» – вперше концептуально обґрунтував ідею України як невід’ємної частини європейського культурного простору. Джанфранко Джіраудо (Gianfranco Giraudo) був організатором першого етапу розвитку україністики на базі Венеційського університету. Андреа Ґрацьйозі (Andrea Graziosi) (Неаполітанський Орієнтальний університет) був першопрохідцем теми Голодомору. Важливу роль – і наукову і символічну – мав Ґабріеле Де Роза (Gabriele De Rosa): він не був україністом, але це один з найбільших італійських істориків ХХ століття, учень і послідовник видатного Луїджі Стурцо (одного з чільних інтелектуалів християнсько-демократичного руху). Де Роза ввів українську тему в свої дослідження і в діяльність Інституту соціальної та релігійної історії у Віченці, а його моральне й політичне реноме дало потужний розголос темі України. Велетенську наукову та організаційну роль відіграє в цьому процесі Джованна Броджі (Giovanna Brogi): впровадила українські студії в Міланському університеті (де виховала кількох блискучих україністів), упродовж тривалого періоду очолює Італійську асоціацію українських студій, яка стала промотором багатьох конференцій та видань.

Тематика досліджень диверсифікується та поглиблюється, а сама україністика є самостійною дисципліною, на сьогодні надійно інтеґрованою в корпус італійської славістики.

В плані політичному водорозділом була Помаранчева революція: Україна вийшла на перші шпальти газет, зайняла важливу частину інформаційного телевізійного простору. Це був перший момент, в який академічна наука отримала канал виходу на суспільство, почала озвучувати в журналістських та інших контекстах інформацію про Україну. Академічні дослідження стали частиною політичного дискурсу навколо України (наприклад, симпозіум, присвячений Голодомору, спонукав до друку італійською мовою перекладу книжки «Жнива скороботи» Р. Конквеста та дослідження Голодомору в Казахстані). В історичних дослідженнях 2004 рік визначався як переломна віха. З’явились аналізи «кольорових революцій» – але водночас почала формуватись і амбівалентність у ставленні до України. Це був саме той момент, коли в журналістських і політичних колах започаткувалась опозиція до ідеї України в Європі Це ставлення загострилось в останні два роки.

Чому українським авторам не вдається прорвати «ешелонованої культурної блокади Заходу»?

Найбільша академічна робота, зроблена в часи Незалежності, – це все одно мільйонна частка від нагальних потреб. Україна до сьогодні інтелектуально не довела себе як європейська країна – на рівні потреб даного історичного періоду. Дещо краща ситуація в англомовному світі, у Польщі, в Німеччині, але загалом українська література та українська гуманітарна думка – це великою мірою не перекладені, не сприйняті, не освоєні культурні масиви. По суті, на Заході Україна й досі не має «гуманітарної аури» (Ліна Костенко) європейської країни.

Основна причина такої ситуації, на мою думку, – це відсутність стратегічного бачення культурної євроінтеґрації як 1) з боку інтелектуальної еліти, так і 2) з боку політичного класу України, що декларує вірність «європейському вектору».

Референтні групи мають своїх «письменників на експорт» на основі ситуативних кон’юнктур. Ці процеси залежать від знання тих чи інших мов, «правильних» тусовок (зокрема і дипломатичних), більш чи менш кон’юнктурних спонсорів тощо.

В результаті створилась розбалансована картина. В західних мовах мінімально представлена українська класика – натомість непропорційно до неї представлені сучасні автори, часом добрі, а часом ніякі і просто випадкові. Маємо справу з європейською культурою, що творилась шляхом стратифікації традицій, канонів, перечитань, де кожне нове явище вбудовується в систему філософських, моральних, естетичних – універсально визнаних! – цінностей. Українська література, яка причалює до цього берега виключно з вантажем сучасних явищ, сприймається швидше як соціологічний фільтр для мінімальної інформації про країну, яка викликає інтерес і неспокій як політичний феномен, а не інтерес як носій культурних смислів, потрібних для Заходу.

Непрощенну безвідповідальність у цьому плані демонструє держава на рівні своїх інституцій. Відсутність культурних центрів, системного спонсорування перекладів літератури в усіх її вимірах і проявах (як це робить і Росія, і Польща, й інші країни Східної Європи, а також скандинавські країни) – це та лакуна, яка перешкоджає сьогодні трактуванню в Європі України як рівноправної реальності.

Крім перекладів літературних текстів, ця ж проблема стосується підручників з історії, літератури, культури, мови – та словників. Це ті першочергові інструменти для викладацької та дослідницької роботи, без яких не може постати жодна дисципліна в повноцінному обсязі. Фахівців-україністів ще драматично мало в кожній з європейських країн, тому кардинально важлива допомога держави в організації та підготовці цього інструментарію для розбудови знання про Україну.

У 2014-2015 роках, за даними Національного каталогу Італії, було опубліковано 35 збірок та монографій, присвячених українській тематиці. Яка тональність цих робіт, у якому ключі вони зображують Україну?

В останні два роки вийшла неймовірна кількість пропагандистської антиукраїнської літератури. В ряді випадків ідеться про маловідомих авторів та марґінальні видавництва – під назвою, наприклад, «Комуністична Революція», тож зрозумілі пафос і спрямованість. Ідея лейтмотивна: «київська хунта» вчинила «геноцид» – і далі за списком.

Значно складніша справа, коли йдеться про подібну постановку питання в стінах університетів та цілком поважаних видавництв. Це випадок книжки історика з «Ла Сап’єнца» «Російсько-український конфлікт», в якій автор так само стверджує, що в Києві відбувся спровокований американцями переворот, спрямований на те, щоб заштовхнути Україну в НАТО й остаточно дезінтеґрувати Росію як «Велику Потугу». Однак Путін не дозволив такий сценарій і «показав кігті», відновлюючи свій вплив над регіоном. Написано в анонсі: «Посилаючи виклик Росії у дворі її дому, Захід спровокував глобальну кризу, що на наступні роки буде підміновувати можливість побудови мирного світопорядку». Тобто Україна – це «двір» російського дому, і не Росія здійснила агресію стосовно України, а Захід – стосовно Росії.

Агресивність та цілеспрямованість появи таких книжок вказує на парадигматичний характер цього явища.

І все ж справедливим буде також сказати, що в останні роки відбулись і достатньо позитивні зрушення.

Диверсифікувались теми і напрямки студій, а також галузі. З’явились нові дослідження з історії культури й літератури, монографії про Сковороду, Шевченка, Костомарова, історію ХХ ст. (тема Голодомору). Вийшли друком студії про двадцятиліття Незалежності і про Євромайдан. Поглиблюється вивчення церкви (в багатотомних виданнях Джованні Кодевілла [Giovanni Codevilla]). Є й подорожні соціокультурні нотатки. Надруковані переклади Коцюбинського («Тіні забутих предків»: Джузеппе Перрі [Giuseppe Perri] – це вже третій італійський переклад), Ліни Костенко (вірші: Паоло Ґальваньї [Paolo Galvagni]), Марії Матіос («Солодка Даруся»: Франческа Фічі [Francesca Fici], Юрія Андруховича («Дванадцять обручів»: Лоренцо Помпео [Lorenzo Pompeo]), Сергія Жадана («Ворошиловград»: Джованна Броджі). Продовжуємо працювати над перекладом українських текстів ХIХ-XX ст., які будуть поставлені на новий сайт Італійської Асоціації українських студій (поки що в стані доопрацювання).

Молоді україністи в Міланському університеті, учні Джованни Броджі, заснували інтернет-видання Minima Ucrainica (Марія Ґрація Бартоліні [Maria Grazia Bartolini], Алессандро Акіллі [Alessandro Achilli] та Марко Пулері [Marco Puleri] з Болонського університету). Створена серія Ucrainica при римському видавництві Aracne Editrice; при згадуваному Інституті м. Віченци продовжується серія Media et Orientalis Europa, що включає в себе україністичні видання. Готується документальний кінематографічний проект Андреа Кастанья (Andrea Castagna) та Джуліо Джіпсі Креспі (Giulio Gipsy Crespi) Ukrainian Youth. Avere vent’anni in Ucraina («Українська юність. Мати 20 років в Україні»).

Ці явища однозначно можна вважати поступом. Але освоєння української літератури, культури, подій в Україні як процес тривалий і трудомісткий – не відповідає потребам моменту, для розуміння якого має бути значно ґрунтовніше насичення культурного й академічного простору Італії культурними «сигналами» з України у вигляді перекладів, досліджень, інформації.

Якими, на вашу думку, мають бути першочергові кроки для того, щоб український «голос» звучав в Італії на максимальну потужність?

Промоція України та її культури в Європі – це триєдиний процес: 1) створення кафедр україністики при університетах, 2) переклади української літератури та загалом інтелектуально вагомих текстів, 3) постання центрів української культури (на основі континуативної культурної діяльності: художні виставки, презентації, фільми, концерти, фестивалі – при наявності постійних бібліотек, фонотек, відеотек, фототек).

Відтак щодо Італії можна виокремити п’ять конкретних – нагальних – пріоритетів:

1. Створення Центру української культури.

Це має бути державна дипломатична структура зі значним радіусом самостійної дії. Україна в Римі має досить гарне дипломатичне представництво, тож для початку якась її зала може бути виділена для роботи Центру. Загалом же потрібне окреме приміщення і окремий штат – вистачило б на старті трьох осіб: директора, секретаря і перекладача.

Недостатньо простого знання мови: відповідальні за цю ділянку фахівці мають добре знати італійську культуру, знатися на її специфіці та бути інтеґрованими в професійні кола країни.

Свого часу відмова держави від проекту євроінтеґрації обернулася Євромайданом та війною. Тому тим більше в сьогоднішньої влади України немає більше жодного права проігнорувати саме культурний – найбільш занедбаний! – фланг євроінтеґраційного процесу. Це питання якості як політичних, так і культурних еліт. Якщо за найближчі кілька років ситуація радикально не зміниться, це посилюватиме відчуття в наших західних партнерів, що проект європейської України – продукт риторики, а не реальних культурно-історичних змістів.

2. Створення базової бібліотеки української літератури італійською мовою (а також англійською, фрацузькою, німецькою; 25-30 томів).

Це дало би змогу створити «стратегічний запас міцності» для україністики, незалежний від значно складнішого і менш послідовного процесу появи кафедр. Тоді українські студії набудуть нарешті цілісності свого часового виміру, даючи також відчуття повноцінності культури.

Керувати таким проектом має спеціально дібрана Колегія – з комісіями по кожній із зазначених мов. Ця Колегія вже сьогодні могла б розпочати підготовчу роботу для видання вищезгаданої Бібліотеки. Скоординовано займатися цим питанням мали б також три міністерства: культури, освіти і закордонних справ.

3. Фінансування українсько-італійського і навпаки академічного словника.

Цим словником ось уже впродовж багатьох років займається Мар’яна Прокопович, талановитий перекладач і лексикограф зі Львова. Словники, якими ми досі послуговуємося, є або непрофесійними виданнями, перекладеними з російської, або скороченою версією словника Мар’яни Прокопович (виданого в Італії у співробітництві з Лоренцо Помпео кількома накладами в міланському видавництві Vallardi), але жодною мірою він не покриває нагальних потреб літературної та наукової праці.

4. Курс української мови та культури при Венеційському університеті «Ка’ Фоскарі».

Венеційський університет «Ка’ Фоскарі» впродовж багатьох років був одним з важливих центрів поширення україністики в Італії. Тут була заснована і діяла Італійська Асоціація українських студій, тут відбулися численні конференції, тут провадився курс української мови та літератури. Вихід на пенсію професора та зміна стратегії університету призвела до скорочення українського курсу (та інших слов’янських мов, крім російської). Нині є можливість відновити цей курс: його могла б вести доцент, к.ф.н. Ксенія Константиненко (яка вже раніше викладала в цьому університеті), фахівцець з історії українсько-італійських культурних та літературних зв’язків.

5. Мистецький Проект «Україна. Повернення до Європи».

Йдеться про велику виставку шедеврів українського живопису ХІХ-ХХ ст. (від класицизму до аванґарду) в м. Віченца (Венето) на основі Інституту соціальної та релігійної історії, який у минулі роки, як уже говорилось, став ініціатором надзвичайно важливих наукових конференцій та ініціатив. Виставка, що має проходити в базиліці всесвітньовідомого архітектора Відродження Андреа Палладіо, планується як спільний проект Інституту та культурно-гуманітарної асоціації Іl Ponte–Міст, багатолітнього організатора оздоровлення українських дітей, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, в Італії. Виставка планується як комплексний проект поширення знання про українську культуру через цілу серію культурних імпрез, які зроблять її тривалою в часі, рухомою в межах Італії, а якщо дозволятимуть кошти, то і в межах Європи.

Катерина Зарембо, для «Главкома»

Рим, 5 червня – 3 жовтня 2016 року

Читайте також:

Аудит зовнішньої політики: Україна-Австрія

Аудит зовнішньої політики: Україна-Угорщина

Аудит зовнішньої політики: Україна-Туреччина

Аудит зовнішньої політики: Україна-США

Аудит зовнішньої політики: Україна-Німеччина

Аудит зовнішньої політики: Україна-Італія

Аудит зовнішньої політики: Україна-Грузія

Аудит зовнішньої політики: Україна-Молдова

Аудит зовнішньої політики: Україна-Китай

Аудит зовнішньої політики: Україна- Білорусь